Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Козичанка
село, Фастівський район, Київська область
Село стоїть на лівій притоці Ірпеня, за 31 кілометр від Макарова і за 25 від найближчої залізничної станції Фастів[14]. Сьогодні воно в Бишівській сільській громаді Фастівського району[27][28], історично - у Бишівській волості Київського повіту Київської губернії.
Для пошуку. Архівні справи шукаються за історичною адресою, а вона тут мінялася часто: 1932-1933 роки село числилося за Брусилівським районом, 1946-й за Бишівським[21], з 1959-го за Макарівським, 1962-1965 за Фастівським, з 1965-го знову за Макарівським[4], а з 2020-го за Фастівським[27]. Пошук за «Макарівським районом» не дасть нічого з тридцятих і сорокових. А от волость була одна, Бишівська, і поштова адреса за списком 1900 року - містечко Бишів[15].
Назва
Назва села не мінялася, мінялося написання. У газетах початку XX століття її раз у раз друкували через «і», Козічанка[2], а на архівному плані 1813 року вона підписана «Козиченки»[24]. У покажчиках Козичанка в Україні одна: у довіднику 1947 року на неї рівно одне посилання, тоді як на Козин шість, а на Козлів вісім[21].
Звідки пішла назва, певного джерела немає: дві версії, і обидві записав один краєзнавець як переказ. За першою, біля Відьманки оселився в землянці дід на прізвисько Козій, який розводив кіз у чагарниках за річкою[4]. За другою, назва від роду Козичанків, і документований слід під нею один: 1693 року Агафія Козичанка й Христина Лешкевич подарували київському Братському монастиреві двір Свершківський біля Глібо-Борисівської церкви[25]. Двір цей у Києві, а не в селі, і що рід володів тутешніми землями, автор подає власною обмовкою «нібито»[4].
Найраніша дата, названа джерелом при самому селі, - 10 серпня 1613 року, коли до Козичанки втекли піддані Мартина Бутовича з містечка Брусилова й села Лазарівки[7]. Той самий краєзнавець у монографії датує першу згадку серединою XVII століття, спираючись на 20-й том «Źródła dziejowe», сторінку 57, де числа 1613 немає жодного разу[4][8]. Як розходяться ці дві дати і чому 1578 рік поруч стосується річки, а не села, розказано окремо.
Цей том ми розгорнули, і дати заснування він не дає взагалі. У поборовому реєстрі 1581 року й у подимному 1628-го, які в ньому надруковані, Козичанки немає; вона стоїть у тому самому томі один-єдиний раз - у переліку осад Бишівської волості, поруч із Грузьким, Пашківкою, Лишнею й Ястребною, і року при цьому переліку немає[1]. Отже опора під «серединою XVII століття» не тримається, і найранішою датою при селі лишається серпень 1613 року.
Кому належало
Окремим маєтком Козичанка стала пізно. До того село входило до бишівських володінь Харлінських, а 1843 року обтяжений боргами маєток одного з останніх у роду, Франца Харлінського, пішов із публічних торгів[4]. Козичанку разом із селом Пустою Вольшкою і частиною Соснівки купив тоді Гаврило Крижановський; краєзнавча книжка називає й день торгів - 7 лютого 1843 року.
Один раз довідник Похилевича 1887 року датує виділення маєтку 1842 роком[13], але цей рік у ньому самотній: резиденцію Крижановського у Вольшці воно кладе в 1843-й, а видання 1864 року каже «до 1843 года»[12]. Тому тут стоїть 1843, а 1842 названо, щоб ви впізнали його в іншій книжці. Відповідь є в самій купчій, якої ми не бачили.
Маєток дістався двом синам Крижановського, Антону й Казиміру: наприкінці століття Антону належало тут 683 десятини, Казиміру 505[13]. Прізвище джерело подає одразу у двох написаннях, в одному реченні: «Крыжановскимъ, или попольски Кржижановскимъ»[13] - тобто різнобій, який далі тягнеться архівними заголовками, іде від самого документа, а не від пізніших переписувачів. Ревізьких душ у селі рахувалося 339, надільної землі 1018 десятин, викупних платежів 1125 рублів. А 1888 року дванадцятеро людей викупили чиншові ділянки біля ставу з володінь Казиміра.
Скільки людей
Ряд населення зведено в одну таблицю краєзнавчою книжкою, і джерел під нею немає; зовнішня опора є лише під частиною чисел[4]. 1809 року в селі 78 дворів і 624 людини - найраніше число, під яким названо архівний шифр; далі 633 людини 1829 року, 710 у 1847-му, 730 у 1863-му. Похилевич 1864 року рахує 787 жителів обох статей[12] - нарис 2006 року відносить це число до 1862-го, тобто до року збору даних, а не видання[5], а 1887-го - 1070 православних, пʼятеро римо-католиків і 45 юдеїв, разом 1120[13]. 1900 року тут 111 дворів і 1319 жителів, 629 чоловіків і 690 жінок[15], а 1924-го село доросло до найбільшого, що про нього відомо, - 1666 людей[16].
Далі ряд тільки спадає: 905 людей 1963 року[4], 780 на початку 1970-х[14], 524 у 1982-му, 459 у 1989-му[4]. На 1 січня 2001 року їх лишилося 336 у 306 дворах, сьогодні 327[27]. За сімдесят шість років село втратило чотири пʼятих населення, а між 1924 і 1963 роками в ряду провал завдовжки в тридцять девʼять років: саме на них припадають голод, репресії й війна, і в таблиці краєзнавця за ці роки чисел немає[4].
Річка, у якої пʼять назв
Козичанка стоїть там, де сходяться струмки: під спільною назвою Сивка тут зведено вісім потоків, які зʼєднуються в одне русло просто в селі; довжина річки 17 кілометрів, на руслі десять ставків[4]. Академічний словник подає ту саму воду як одну ліву притоку Ірпеня з пʼятьма назвами: Козичанка, Дикая, Грузька, Ольхова, Сивка[20], хоч належать вони різним гілкам тієї самої системи[4]. За виноскою краєзнавця, Дикою й Ольховою архівні документи кінця XIX століття звали Відьманку[5].
Для пошуку висновок такий: сама «Сивка» не розрізняє нічого - у тому ж словнику є Сивка на Житомирщині й Сівка на Прикарпатті. Розрізняє повна форма: Козичанка або Грузька, ліва притока Ірпеня. Звідки взялися решта назв і під якою з них річка стоїть у каталозі річок 1957 року, розказано окремо.
Вал у Відьманці
На схід від села, у полі неподалік шосе на Бишів, стоїть давній вал. Похилевич 1864 року зве його замковищем і прямо каже, що переказів ні про замок, ні про селище поруч не збереглося[12]. «Диким» звалося те селище, а не Козичанка; а «часи Київської Русі» стають при валу аж через сто років, і як саме це сталося, розказано окремо.
Від нього взяв назву й хутір Відьманка, найбільший із тих, що обступали Козичанку. Хутори розібрали між 1936 і 1947 роками, а хати перевозили - хто до Козичанки, хто до Бишева[4].
XX століття
Уранці 17 червня 1906 року селяни вийшли в поле, розігнали найманих робітників і зажадали від економії подвоїти платню, а через день пристав повернувся із загоном, і двоє козичанців загинули від багнетів.
Скільки людей забрав голод 1932-1933 років, не знає ніхто: «Національна книга памʼяті» і краєзнавча книжка дають ту саму формулу, «від 230 до 300 осіб»[17][4], і це не два свідчення, а одне місцеве, надруковане двічі. Політичні вироки видно з «Реабілітованих історією»: шестеро уродженців і жителів села, від виселення 1930 року до трибуналу 1945-го, і серед них один розстріляний[18][19].
За окупації в селі діяв осередок націоналістів, відомий лише з переказу слідчої справи, а після бою за село 8 листопада 1943 року лінія фронту стояла поруч іще майже сім тижнів.
1946 року, попри посуху, колгоспні бригади збирали в людей зерно на посів і по одному яйцю з кожної хати в інкубатор; узимку 1946-1947 років кілька людей у Козичанці померли від голоду, а весною доводилося садити лушпайки від картоплі; дві жінки дістали по пʼять років вʼязниці за колоски з колгоспного поля[4]. Від тих років лишилася заява О. С. Мироненка до правління колгоспу: «Прошу управу повернути мені те зерно, що ви забрали. А як не повернете, то хай вам виверне очі на лоба»[4].
1957 року Козичанку повністю електрифікували[4]. Потім вона на тринадцять років втратила власне господарство: 1974 року колгосп імені Леніна приєднали до соснівського «Авангарду», 1979-го його землі закріпили за грузецьким «Прапором комунізму», а своїм воно стало знову аж 1987-го[5].
1986 року на козичанському колгоспному саду звели Нові Опачичі для переселенців із чорнобильської зони. Газопровід туди потягли полем, в обхід Козичанки, і в державних звітах село відтоді значиться газифікованим, тобто випадає з черги[4]. На 1 січня 2001 року газ мали всі установи й чотирнадцять житлових будинків у центрі.
Церква і школа
1780 року поміщик Харлінський поставив у селі деревʼяну церкву, і Козичанка стала окремою парафією[12]. Доти хрестити, вінчати й ховати ходили за дві версти в Грузьке, тож записи до 1780 року шукати під Грузьким.
Книги козичанської парафії, які архів записує під церквою Різдва Христового, лежать у фонді 127 Центрального державного історичного архіву в Києві: сповідний розпис 1802 року це справа 1017/72[22], метричні книги 1896-го - 1078/187 і 1078/206[23]. Шукати доводиться не за селом, а за посвятою в спільному заголовку кількох парафій.
Іменний покажчик дублікатів метричних книг Київської губернії знає під Козичанкою 1 879 записів 1770-1852 років, здебільшого з Різдвяною церквою в полі місця[10]. Стоять вони у справах опису 1012 тієї самої консисторії: у картках записів родини дяків Форсевичів трапляються справи 2027, 2263 і 2329 (під 1841, 1845 і 1846 роками)[11]. Одна така справа це книга на цілий кущ парафій за рік, тому в тих самих номерах сидять і Грузьке, Мотижин, Пашківка й Наливайківка. Плани церковних земель, відмежованих від земель Харлінського, склали 1813 року[24]. Розібрали по війні вже не ту, що поставив Харлінський: 1849 року вона згоріла, і звели нову, Різдва Христового[12]. Куди пішли її матеріали - окремо.
Школа відкрилася 1861 року при церкві Різдва Христового й працює досі, з перервою на три роки окупації[4]. Власні шкільні архіви до 1988 року не збереглися, тому все, що ми знаємо про козичанських учнів до революції, тримається на річному звіті училища за 1912 рік - там дітей пораховано окремо по хлопцях і дівчатах, а вчителів названо на імʼя й по батькові.
Хто звідси вийшов
Про кількох козичанців розказано окремо. Селекціонера Івана Власовича Карповича радянський довідник називає «двічі лауреатом Державної премії СРСР»[14], а в реєстрах лауреатів його прізвище стоїть рівно один раз[26]. Дипломат Іван Іванович Марчук ходив тут у перші класи, а дійшов до посла СРСР[6]. По батькові обом дає нарис 2006 року, і він же називає ще одну уродженку - доктора філологічних наук Ларису Максимівну Паламар[5]. А найдавніша тутешня людина, про яку відомо не саме імʼя, - дячок Матвій Форсевич: його скарга 1801 року збереглася повністю, з власним підписом[3].
Ще одного вихідця назвав журнал «Архіви України» 1969 року: у макарівському районному музеї стояло фото молодого матроса, «на безкозирці якого слова „Князь Потемкин-Таврический“», підписане - Павло Андрійович Олексієнко, виходець з с. Козичанки[9]. Нарис 2006 року зве того самого чоловіка Платоном Антоновичем і додає другого козичанця на тому кораблі, Пилипа Степановича Маліновського[5]. Дві версії одного матроса - окремо.
Список «знаних вихідців села» у книжці 2003 року має ще сімнадцять прізвищ, і автор сам позначив його виноскою: «Автор щиро вибачається перед жителями села Козичанки, якщо хтось випав з поля зору»[4]. Це перелік з памʼяті, і перевіряти його доводиться поіменно.
Що збереглося
Герб і прапор села намалював художник Анатолій Петрович Марчук, який виріс у Козичанці[4][5]. Золота Різдвяна Зірка - на памʼять про церкву, дві срібні козячі голови - від прізвиська Козій, срібна квітка глоду - «типова рослина козичанських чагарів», срібна вигнута смуга - кургани й пагорби[4]. Рішення сільради, яким символіку затверджено, ми не знайшли.
Історичні назви вулиць живі досі, і з них видно, як село росло: від однієї вулиці, що звалася просто Село, до Садової й Польової, складених із хат, звезених із хуторів[4].
Урочища довкола звуться так само, як сто років тому: Відьманка, Чумакова долина, Решетняків яр, Зезулів сад, Пилипонське, Жабенки, Грушевата, Рудка, Майдан, Фельдфебельова канава, Попова Долина, Коноваловиця[4]. У середині 1990-х усі козичанські джерела освятили, а ключ в урочищі Майдан дістав назву «Майданська Просвіта»[4]. Храм у селі святкують на другий день Різдва Христового.