Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Козичанка
село, Фастівський район, Київська область
Під днем 10 серпня 1613 року в самарії актів Люблінського трибуналу записано, що Марцін Бутович виграв справу проти Єжи Харлінського про підданих із міста Брусилова й села Лазарівки, які втекли «do wsi Kozeczunki»[9]. У переліку осад Бишівської волості XVI-XVII століть Козичанка стоїть поруч із Пашківкою, Лишнею, Ястребною й Соснівкою[1].
Село стоїть на річці Сивці[15], лівій притоці Ірпеня[21], за 31 кілометр від Макарова і за 25 від найближчої залізничної станції Фастів[15]. Сьогодні воно в Бишівській сільській громаді Фастівського району[28][29], історично - у Бишівській волості Київського повіту Київської губернії.
Назва
Назва села не мінялася, мінялося написання. У «Раді» 1911 року її надруковано через «і», Козічанка[2], а на архівному плані 1813 року вона підписана «Козиченки»[25].
Назва походить, за краєзнавцем, «від прізвиська Козій або прізвища Козичанка»[4]. За легендою, яку він переказує, біля Відьманки оселився в землянці дід на прізвисько Козій, який розводив кіз у чагарниках за річкою. За другою версією, назва від роду Козичанків, і документований слід під нею один: 1693 року Агафія Козичанка й Христина Лешкевич подарували київському Братському монастиреві двір Свершківський біля Глібо-Борисівської церкви[26]. Двір цей у Києві, а не в селі, і що рід володів тутешніми землями, автор подає власною обмовкою «нібито»[4].
Кому належало
У вересні 1757 року з Козичанки втекли кріпаки шляхтича Харлінського[4].
Окремим маєтком Козичанка стала пізно. До того село входило до бишівських володінь Харлінських, а 1843 року обтяжений боргами маєток одного з останніх у роду, Франца Харлінського, пішов із публічних торгів[4]. Козичанку разом із селом Пустою Вольшкою і частиною Соснівки купив тоді Гаврило Крижановський; краєзнавча книжка називає й день торгів - 7 лютого 1843 року.
Маєток дістався двом синам Крижановського, Антону й Казиміру: наприкінці століття Антону належало тут 683 десятини, Казиміру 505[14]. Прізвище джерело подає одразу у двох написаннях, в одному реченні: «Крыжановскимъ, или попольски Кржижановскимъ»[14]. Ревізьких душ у селі рахувалося 339, надільної землі 1018 десятин, викупних платежів 1125 рублів. А 1888 року дванадцятеро людей викупили чиншові ділянки біля ставу з володінь Казиміра.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1809 | 624 | жителі у 78 дворах[4] |
| 1829 | 633 | жителі[4] |
| 1847 | 710 | жителі[4] |
| 1862 | 787 | жителі[4]; те саме число без року подає Похилевич 1864 року[13] |
| 1863 | 730 | жителі[4] |
| 1887 | 1120 | 1070 православних, пʼятеро римо-католиків і 45 юдеїв[14] |
| 1900 | 1319 | 629 чоловіків і 690 жінок у 111 дворах[16] |
| 1924 | 1666 | жителі за списком поселень[17] |
| 1963 | 905 | жителі[4] |
| початок 1970-х | 780 | жителі[15] |
| 1982 | 524 | жителі[4] |
| 1989 | 459 | жителі[4] |
Найбільшим, що про нього відомо, село було 1924 року[17]. Далі ряд спадає[4][15], і перший його відрізок, між 1924 і 1963 роками, припадає на голод, репресії й війну.
Річка, у якої пʼять назв
Козичанка стоїть там, де сходяться струмки: під спільною назвою Сивка тут зведено вісім потоків, які зʼєднуються в одне русло просто в селі; довжина річки 17 кілометрів, на руслі десять ставків[4]. Академічний словник подає ту саму воду як одну ліву притоку Ірпеня з пʼятьма назвами: Козичанка, Дикая, Грузька, Ольхова, Сивка[21], хоч належать вони різним гілкам тієї самої системи[4]. В архівних документах кінця XIX століття Дикою й Ольховою звали Відьманку[5]. Звідки взялися решта назв і під якою з них річка стоїть у каталозі річок 1957 року, розказано окремо.
Вал у Відьманці
На схід від села, у полі неподалік шосе на Бишів, стоїть давній вал. Похилевич 1864 року зве його замковищем і прямо каже, що переказів ні про замок, ні про селище поруч не збереглося[13]. «Часи Київської Русі» стають при валу аж через сто років, і як саме це сталося, розказано окремо.
Від нього взяв назву й хутір Відьманка, найбільший із тих, що обступали Козичанку. Хутори розібрали між 1936 і 1947 роками, а хати перевозили - хто до Козичанки, хто до Бишева[4].
XX століття
Уранці 17 червня 1906 року селяни вийшли в поле, розігнали найманих робітників і зажадали від економії подвоїти платню, а через день пристав повернувся із загоном, і двоє козичанців загинули від багнетів[4].
За «Національною книгою памʼяті», у голод 1932-1933 років у селі «вимерли за різними даними від 230 до 300 осіб»[18][4]; козичанський мартиролог уклали за свідченнями пʼятьох очевидців, записаними 1993 року[18]. «Реабілітовані історією» називають шістьох уродженців і жителів села: пʼятьох засуджено, від виселення 1930 року до трибуналу 1945-го, один із них розстріляний, а справу шостого 1932 року прокурор припинив[19][20].
За окупації в селі діяв осередок націоналістів, відомий лише з переказу слідчої справи, а після бою за село 8 листопада 1943 року лінія фронту стояла поруч іще майже сім тижнів.
1946 року, попри посуху, колгоспні бригади збирали в людей зерно на посів і по одному яйцю з кожної хати в інкубатор; узимку 1946-1947 років кілька людей у Козичанці померли від голоду, а весною доводилося садити лушпайки від картоплі; дві жінки дістали по пʼять років вʼязниці за колоски з колгоспного поля[4]. Від тих років лишилася заява О. С. Мироненка до правління колгоспу: «Прошу управу повернути мені те зерно, що ви забрали. А як не повернете, то хай вам виверне очі на лоба»[4].
1957 року Козичанку електрифікували[4]. Потім вона втратила власне господарство: 1974 року колгосп імені Леніна приєднали до соснівського «Авангарду», 1979-го його землі закріпили за грузецьким «Прапором комунізму», а 1987 року до Козичанки евакуювали із забрудненої зони колгосп імені 1 Травня[5].
1986 року на козичанському колгоспному саду звели Нові Опачичі для переселенців із чорнобильської зони. На початку 1990-х газопровід туди потягли полем, в обхід Козичанки, і в державних звітах село відтоді значиться газифікованим, тобто випадає з черги[4].
Церква і школа
1780 року поміщик Харлінський поставив у селі деревʼяну церкву, і Козичанка стала окремою парафією[13]. Доти хрестити, вінчати й ховати ходили за дві версти в Грузьке.
Плани церковних земель, відмежованих від земель Харлінського, склали 1813 року[25]. Розібрали по війні вже не ту, що поставив Харлінський: 1849 року, за Похилевичем, вона згоріла, і звели нову, Різдва Христового[13]. Куди пішли її матеріали - окремо. Храм у селі святкують на другий день Різдва Христового[4].
Школа відкрилася 1861 року при церкві Різдва Христового й працює досі, з перервою на три роки окупації[4]. 1887 року в школі вчилися 30 хлопців і дві дівчини, а 1912 року, за річним звітом училища, 78 хлопців і 41 дівчина.
Хто звідси вийшов
Селекціонер Іван Власович Карпович - лауреат Сталінської премії[27], хоча радянський довідник робить його двічі лауреатом[15]. Дипломат Іван Іванович Марчук ходив тут у перші класи[4], а дійшов до посла СРСР[6]. Нарис 2006 року називає ще одну уродженку - доктора філологічних наук Ларису Максимівну Паламар[5]. А найдавніша тутешня людина, про яку відомо не саме імʼя, - дячок Матвій Форсевич: його скарга 1801 року збереглася повністю, з власним підписом[3].
Ще одного вихідця назвав журнал «Архіви України» 1969 року: у макарівському районному музеї стояло фото молодого матроса, «на безкозирці якого слова „Князь Потемкин-Таврический“»[10]. Звали козичанця на тому броненосці Олексієнком[4][5]; як саме на імʼя й по батькові - окремо.
Що збереглося
Герб і прапор села намалював художник Анатолій Петрович Марчук, який виріс у Козичанці[4][5]. Золота Різдвяна Зірка - на памʼять про церкву, дві срібні козячі голови - від прізвиська Козій, срібна квітка глоду - «типова рослина козичанських чагарів», срібна вигнута смуга - кургани й пагорби[4].
Історичні назви вулиць живі досі, і з них видно, як село росло: від однієї вулиці, що звалася просто Село, до Садової й Польової, складених із хат, звезених із хуторів[4].
Урочища довкола досі звуться так, як їх назвали колишні господарі: Відьманка, Чумакова долина, Решетняків яр, Зезулів сад, Пилипонське, Жабенки, Грушевата, Рудка, Майдан, Фельдфебельова канава, Попова Долина, Коноваловиця[4]. У середині 1990-х усі козичанські джерела освятили, а ключ в урочищі Майдан дістав назву «Майданська Просвіта»[4].
Для пошуку. Волость була Бишівська, Київського повіту, а земська пошта 1900 року - у Бишеві[16]. Сповідний розпис 1802 року й метричні книги, записані архівом під церквою Різдва Христового, лежать у ЦДІАК, ф. 127, у книгах, спільних для кількох парафій[23][24][12]; покажчик FamilySearch веде метричні записи як Kozychanka[11]. Справи 1932-1933 років шукати за Брусилівським районом, решту до березня 1959 року за Бишівським, пізніші за Макарівським і Фастівським[4][22][28]. Записи до 1780 року шукати під Грузьким[13].