Козичанка

село, Фастівський район, Київська область

1900 року в Козичанці було 111 дворів і 1319 жителів^[11]. За наступну чверть століття село доросло до найбільшого, що про нього відомо: 1666 людей 1924 року^[12]. На 1 січня 2001 року їх лишилося 336 у 306 дворах^[3], сьогодні 327^[20].

Чотири пʼятих населення за сімдесят шість років. А між 1924 і 1963 роками в цьому ряду провал завдовжки в тридцять девʼять років: саме на них припадають голод, репресії й війна, і жодного числа за ці роки немає^[3].

Село стоїть на лівій притоці Ірпеня, за 31 кілометр від Макарова і за 25 від найближчої залізничної станції Фастів^[10]. Сьогодні воно належить до Бишівської сільської громади Фастівського району^[20][21], історично - до Бишівської волості Київського повіту Київської губернії. Саме за історичною адресою шукаються архівні справи, і тут вона рухалася більше, ніж деінде: у 1932-1933 роках село числилося за Брусилівським районом, 1946 року за Бишівським^[15], потім за Макарівським, а з 2020-го за Фастівським^[3][20].

Пошук за «Макарівським районом» не знайде тут нічого з тридцятих і сорокових. З волостю теж не все просто: поштова адреса села за списком 1900 року - містечко Бишів^[11], а географічний покажчик архіву проводить козичанську церкву по Юрівській волості^[20]. Шукати доводиться за обома.

Назва

Назва села не мінялася, мінялося написання. У газетах початку XX століття її раз у раз друкували через «і», Козічанка^[1], а на архівному плані 1813 року вона підписана «Козиченки»^[16]. Ще одна річ, яку варто знати тому, хто шукатиме село в покажчиках: Козичанка в Україні одна. В алфавітному покажчику довідника 1947 року на неї є рівно одне посилання, тоді як на Козин їх шість, а на Козлів вісім^[15].

Звідки пішла сама назва, певного джерела немає, є дві версії, і обидві записав один краєзнавець як переказ. За першою, неподалік Відьманки оселився в землянці дід на прізвисько Козій, який розводив кіз у чагарниках за річкою, і люди, що знайшли там притулок, назвали нове село на його честь^[3]. За другою, назва йде від заможного роду Козичанків. Документований слід під нею один: 1693 року Агафія Козичанка й Христина Лешкевич подарували київському Братському монастиреві двір Свершківський біля Глібо-Борисівської церкви^[17]. Двір цей у Києві, а не в селі, і що рід володів тутешніми землями, автор подає власною обмовкою «нібито»^[3]. Офіційна символіка обрала першу версію: у гербі села дві срібні козячі голови^[3].

Коли Козичанку вперше названо в документі, сказати твердо не можна, і розходяться тут не два автори, а один із самим собою. Монографія 2003 року каже, що перші письмові згадки про село датовані серединою XVII століття й повʼязані з поміщиками Харлінськими^[3]. Опора під цим одна: польське видання «Źródła dziejowe», том 20^[6]. Числа 1613 у тій книжці немає жодного разу.

А газетний нарис того самого автора за 2012 рік дає натомість точну дату: 10 серпня 1613 року до села Козичанки втекли піддані з містечка Брусилова й села Лазарівки пана Мартина Бутовича^[5]. Посилання на конкретний акт нарис не наводить. У картці села стоїть 1613 рік як найраніша названа джерелом дата, але розсудити ці дві версії може лише той самий 20-й том: ми його не відкривали, а стосується він XVI століття, тож і «середина XVII» при ньому потребує перевірки^[6].

Поруч у тому самому нарисі стоїть ще раніша дата, 20 квітня 1578 року, і її легко прийняти за вік села. Вона названа при річці Козичанці, а не при селі^[5]: хто плутає ці два рядки, робить село на тридцять пʼять років старшим, ніж дає джерело.

І окремо про імʼя, якого в села не було. Похилевич 1864 року пише, що біля Козичанки є «древнее замковище, называемое народомъ Вѣдманка и селище, называемое дикимъ силищемъ»^[7]. Через двадцять три роки той самий укладач повторює це вже іншими словами і знову як два різні обʼєкти: замковище, яке місцеві звуть Відьманкою, і селище, яке звуть «Дикимъ селищемъ»^[8]. Тобто «Диким» звалося те давнє селище при валу, а не Козичанка; так само Дикою звалася й сама річка^[13]. Тому серед колишніх назв села «Дике» не стоїть.

Кому належало

Окремим поміщицьким маєтком Козичанка стала пізно. До того село входило до бишівських володінь Харлінських, а тоді Гаврило Крижановський купив його разом із селом Пустою Вольшкою і частиною Соснівки. Рік цієї купівлі той самий укладач подає у двох своїх книжках по-різному: за виданням 1864 року «до 1843 года село принадлежало къ Бышевскому имѣнію Харлинскихъ»^[7], за виданням 1887 року маєток виділився «именно въ 1842 г.»^[8]. Розсудити це може сама купча, якої ми не бачили.

Маєток дістався двом синам Крижановського, Антону й Казиміру, і наприкінці століття Антону належало тут 683 десятини, Казиміру 505^[8]. Прізвище нового власника джерело подає одразу у двох написаннях, в одному реченні: «Крыжановскимъ, или попольски Кржижановскимъ»^[8]. Тобто різнобій, який далі тягнеться архівними заголовками, іде від самого документа, а не від пізніших переписувачів.

За тим самим виданням, у селі жило 1070 православних, пʼятеро римо-католиків і 45 юдеїв; ревізьких душ рахувалося 339, надільної землі 1018 десятин, викупних платежів 1125 рублів^[8].

Річка, у якої пʼять назв

Козичанка стоїть там, де сходяться струмки, і це не образ, а гідрографія. Під спільною назвою Сивка тут зведено вісім потоків, і в одне русло вони зʼєднуються просто в селі^[3]. Кожен має власне імʼя: Сивкою історично звався струмок через Веселу Слободу, Пилипонка починається з джерела в урочищі Кондрацькому, Сиївка - з джерел і боліт біля урочища Обідного між Грузьким і Фасовою, Грузька витікає з джерел і меліораційних каналів на межі з Житомирщиною, а гілка річища з урочища Ятуб здавна звалася Майданом^[3].

Ту саму воду академічний словник подає як одну ліву притоку Ірпеня з пʼятьма назвами: Козичанка, Дикая, Грузька, Ольхова, Сивка^[13]. Це не суперечність, а той самий обʼєкт з двох боків: назви належать різним відтинкам однієї системи, і «річка з пʼятьма іменами» - спрощення. Шоста форма, Дичка, стоїть у заголовку документа 1888 року про землі біля ставу «на річці Дичці (Сивці)»^[3].

Для того, хто шукатиме село в документах, з цього є практичний висновок. Сама «Сивка» не розрізняє нічого: у тому самому словнику є Сивка на Житомирщині й Сівка на Прикарпатті^[13]. Розрізняє тільки повна форма - Козичанка або Грузька, ліва притока Ірпеня. А в «Каталозі річок України» за 1957 рік у басейні Ірпеня немає ні Козичанки, ні Сивки взагалі^[14]. Довжина річки 17 кілометрів, площа басейну 80,2 квадратного кілометра, ширина русла три метри, на руслі десять ставків^[3].

Городище у Відьманці

На схід від села, у полі неподалік шосе на Бишів, стоїть вал. Обʼєкт справді існує: місцеві краєзнавці оглядали його 13 жовтня 2001 року^[3], а 2024 року вал сфотографували, і знімки мають координати зйомки^[19].

А от скільки до нього йти, джерела кажуть по-різному: краєзнавча книжка дає три кілометри на схід^[3], підпис під знімками 2024 року - два з половиною кілометри на північний схід, тоді як координати самих цих знімків лягають за 3,5-3,7 кілометра на схід і трохи південніше за село^[19]. Розсудить це топографічна карта, а не текст.

За описом краєзнавців це площа 0,7-0,8 гектара, вал подекуди 4-5 метрів заввишки, розриви вʼїздів 5-8 метрів, підрізаний уступами схил і дубові зруби в тілі валу, засипані землею^[3].

А от чим цей вал є і коли насипаний, не каже жодне джерело, яке ми прочитали. Найраніша згадка, Похилевич 1864 року, називає його не городищем, а замковищем, ставить поруч окреме «дике силище» і прямо додає, що ні про замок, ні про селище не збереглося ніяких переказів^[7]. Це не обмовка одного видання: у другій своїй книжці, за 1887 рік, той самий автор пише те саме заперечення знову^[8]. Слово «городище» вперше зʼявляється в археологічній карті Антоновича 1895 року, і в колонці джерел при ньому вказано самого Похилевича^[9]: тобто Антонович обʼєкта не бачив, а переказав один рядок.

Порівняти легко. Сусіднє бишівське гасло, де той самий автор спирався на власні записи й донесення волості, має і довжину валу, і ширину, і рів, і кургани^[9].

«Часи Київської Русі» вперше стоять аж в «Історії міст і сіл» 1971 року, одним реченням і без виноски^[10]. Звідти датування розійшлося далі: краєзнавча книжка 2003 року дає IX-X століття за власною розвідкою й неопублікованим рукописом 1997 року^[3], Вікіпедія - IX-XIII^[20]. Публікованого археологічного звіту не цитує ніхто. Отже вал є, а його вік поки що тримається на переказі переказу.

Відьманка була ще й хутором, і його вік вимірюється точно. 1900 року тут стояло два двори й жило 23 людини, у тридцятих було вже близько шістдесяти садиб, двадцять з козичанського боку й сорок з бишівського. Знесення почалося 1936 року, остання родина переїхала до Козичанки 25 серпня 1940-го, останню хату перевезли до Бишева 1947 року. Того ж року всі сади у Відьманці вирубали на дрова, «щоб колишні власники не дивилися на захід»^[3].

Школа

Школа має тут найдовшу неперервну лінію з усього, що в селі було. Вона відкрилася 1861 року при церкві Різдва Христового, спершу в невеликій хатині разом із торговою лавкою, і ходило туди близько двадцяти дітей^[3]. 1887 року сільське товариство виділяло на неї 60 рублів, а вчилося тридцять хлопчиків і дві дівчинки^[3]. У червні 1911 року київська газета «Рада» повідомила, що попечитель шкільної округи дозволив відкрити однокласові земські школи «в с. Козічанці і с. Казімировці, київського повіту»^[1] - один з небагатьох випадків, коли краєзнавчу книжку підтверджує стороннє джерело того самого часу.

Найцінніше, що від тієї школи лишилося, - річний звіт за 1912 рік, передрукований повністю й з архівним шифром. У ньому 78 хлопчиків і 41 дівчинка віком від восьми до тринадцяти років, 55 навчальних днів на рік, навчання почалося 18 жовтня й скінчилося 22 грудня, гасове освітлення, «27 неправильно устроенных парт» і одне навчальне приладдя на всю школу вартістю 40 копійок^[3]. Учителів названо на імʼя: законовчитель Микола Петрович Хотинський, Стефан Маркович Туренко, Савварій Васильович Шевченко, гімнастику вів Гордій Васильович Ходак^[3].

Власні архіви школи до 1988 року не збереглися^[3]. Тому перелік 1912 року - одне з найповніших свідчень про те, скільки в селі було дітей до революції, і єдине, де їх порахували окремо по хлопцях і дівчатах.

Перерва в роботі школи за весь час від 1861 року була одна, три роки окупації. 1944-го семирічка запрацювала знову, і оскільки в сусідньому Грузькому школа відновила роботу аж 1946 року, дехто з гружчан ті два роки ходив вчитися сюди^[3].

А 1963 року троє козичанських учителів, П. Г. Ходак, П. Г. Марчук та І. С. Сліпець, за дорученням райкому написали рукописну історію села. До кінця XX століття вона лишалася єдиним джерелом про минуле Козичанки^[3].

Село без газу

Козичанка формально газифікована, а фактично ні. Коли поруч зводили Нові Опачичі для переселенців із чорнобильської зони, газ треба було подати швидко, і гілку газопроводу потягли з Грузького до нового поселення полем, в обхід Козичанки.

Наслідок описано прямо: «У результаті таких дій місцевого керівництва село Козичанка залишилося негазифікованим, тому і не підлягає обовʼязковій газифікації державою, а у звітах Міністерства енергетики село, як і навколишні населені пункти, вважається повністю газифікованим»^[3]. Станом на 1 січня 2001 року газ мали всі установи й чотирнадцять житлових будинків у центрі села^[3].

Чим село жило після війни

Повоєнні роки видно з побутових дрібниць, яких більше ніде не записано. 1946 року, попри посуху, колгоспні бригади збирали в людей зерно на посів і по одному яйцю з кожної хати в інкубатор; узимку 1946-1947 років кілька людей у Козичанці померли від голоду, а весною доводилося садити лушпайки від картоплі. Дві жінки дістали по пʼять років вʼязниці за зібрані на колгоспному полі колоски^[3].

Від тих років лишилася заява О. С. Мироненка до правління колгоспу: «Прошу управу повернути мені те зерно, що ви забрали. А як не повернете, то хай вам виверне очі на лоба»^[3].

Далі село вирівнювалося, і половина цього вирівнювання зроблена з церкви: 1954 року на її місце перенесли магазин, а 1956-го з матеріалів розібраного храму звели сільський клуб на 250 місць. Того ж 1956 року обладнали дитячі ясла, а 1957-го Козичанку повністю електрифікували^[3]. На початку 1970-х тут була центральна садиба колгоспу імені Леніна з 1740 гектарами угідь, восьмирічна школа, клуб і бібліотека, а населення становило 780 осіб^[10].

Самостійність господарство втратило 1974 року, коли за державною програмою укрупнення його приєднали до соснівського «Авангарду». Люди не хотіли ходити на роботу до Соснівки, і 1979 року землі перезакріпили за грузецьким «Прапором комунізму», ближче й звичніше^[3]. Окремим господарством Козичанка стала знову аж 1987 року, і не через адміністративну реформу: сюди евакуювали колгосп імені 1 Травня із забрудненої зони, і разом з його технікою село дістало змогу працювати саме на себе^[3].

Хто звідси вийшов

Селекціонера Івана Карповича радянський довідник називає «двічі лауреатом Державної премії СРСР»^[10]. У реєстрах лауреатів його прізвище стоїть рівно один раз: Сталінська премія другого ступеня, постанова від 26 січня 1946 року, колективна, на чотирьох працівників Наримської селекційної станції^[18]. Другої премії немає ніде, а сама назва «Державна премія СРСР другого ступеня» видає себе: ступенів ця премія не мала взагалі, вони були тільки в Сталінської.

Дипломат Іван Марчук, який виріс тут і ходив у перші класи місцевої школи, дійшов до посла СРСР: кадровий довідник радянської дипломатичної служби подає його послом у Бурунді, Еквадорі, Чаді та Заїрі^[4]. Завідувачем відділу Африки в союзному МЗС його називає книжка 2003 року^[3]; у довіднику цієї посади немає, і поки що вона не підтверджена. Що народився він саме в Козичанці, теж тримається на одній тій самій книжці^[3], і це ще треба довести.

А найдавніша тутешня людина, про яку відомо не саме імʼя, - дячок козичанської церкви Матвій Форсевич: його скарга 1801 року збереглася повністю, з власним підписом^[2].

Список «знаних вихідців села» у книжці 2003 року має ще двадцять прізвищ, і автор сам позначив його виноскою: «Автор щиро вибачається перед жителями села Козичанки, якщо хтось випав з поля зору»^[3]. Тобто це перелік з памʼяті, а не з документів, і перевіряти його доводиться поіменно.

Один приклад. Про Миколу Степановича Паламара там сказано, що він селекціонер і лауреат Сталінської премії; ми передивилися опубліковані списки лауреатів за всі роки існування премії, і прізвища Паламар у них немає жодного разу^[18].

Що збереглося

Герб і прапор села намалював художник Анатолій Марчук, який виріс у Козичанці^[3]. Читаються вони як стисла історія: золота Різдвяна Зірка у верхньому полі - на памʼять про церкву Різдва Христового, дві срібні козячі голови - від прізвиська Козій, з якого виводять назву, срібна квітка глоду - «типова рослина козичанських чагарів, в яких колись взяло свій початок село», а срібна вигнута смуга посередині означає козичанські кургани й пагорби^[3]. Рішення сільради, яким символіку затверджено, ми не знайшли.

Історичні назви вулиць у селі живі досі, і вони самі розповідають, як воно росло. На початку XIX століття вулиця була одна й звалася просто Село; у середині століття зʼявилася Засивка, тобто та, що за річкою Сивкою; на початку XX - Пролітарка, куток найбідніших, до якого в 1910-1912 роках добудувалися сім хат Коновалівщини, названої від родин Коновалів; у 1898-1900 роках стали перші хати на Слободі та Юрковиці; Садова виникла в тридцяті, коли зносили хутори, а Польову склали після війни пʼять хат, перевезених із хутора Майдану^[3].

Урочища довкола тримають ті самі імена, що й сто років тому: Відьманка, Чумакова долина, Решетняків яр, Зезулів сад, Пилипонське, Жабенки, Грушевата, Рудка, Майдан, Фельдфебельова канава, Попова Долина, Коноваловиця^[3]. У середині 1990-х усі козичанські джерела освятили, а ключ в урочищі Майдан дістав назву «Майданська Просвіта»^[3]. Храм у селі святкують на Різдво, точніше на другий день Різдва Христового^[3].