Виступ 17 червня 1906 року і ніч на 19-те

Уранці 17 червня 1906 року селяни Козичанки, переважно жителі вулиць Слободи і Юрковиці, вийшли в поле, розігнали найманих робітників і запропонували адміністрації економії підвищити платню вдвічі. Орендар Тимофій Юхименко відмовився - і йому спалили 20 десятин жита.^[2]

Того ж дня в село приїхали пристав, урядник, старшина і кілька стражників. Пристав почав погрожувати розстрілом тим, хто не стане до роботи. Тоді Катерина Коновал підійшла ззаду й схопила його за руку, у якій він тримав пістолет; на пристава накинулися її сини Олександр, Гаврило та Панас, а за ними Іван Панкевич, Сергій Мироненко, Дмитро Грищенко, Семен Ткаченко і Роман Самійленко. Стражників обеззброїли, пристава побили дрючками, жінки затримали й побили старшину.^[2]

У ніч на 19 червня пристав повернувся із загоном і почав брати селян поодинці. Олександра Коновала заколов багнетом стражник - поліцейські несли його на багнетах більше ста метрів. Данило Пилипович Бабенко участі в заворушенні не брав; він вибіг із двору з криком і був заколотий, бо поліція шукала Корнія Йосиповича Бабенка, члена РСДРП, який привозив із Києва революційні листівки. Стражники відкрили вогонь, поранивши ще кількох. Дії поліції царські урядовці схвалили.^[2] Гордій Васильович Ходак вирізав на хрестах на могилах Коновала й Бабенка слова «Загинули від царських катів, за волю і правду» - за це його переслідували, і він переховувався в Києві.^[2]

Незалежне свідчення, і воно старше за виступ. Київська газета 1925 року, переказуючи селянський рух 1905-1906 років, процитувала поліційний документ, якого в інших доступних джерелах поки немає:

Самий рух селян мав у всій окрузі організованіший характер. Так, із рапорта пристава 2-го стану (з 23/IV ч. 2863) бачимо, між иншим, що по де-яких селах, наприклад, у селі Козичанці, Бишовської волости, є «таємне товариство, що скерувало свою діяльність на підбурювання сільських робітників, щоб ті припинили роботу і в місцевих і в инших найближчих маєтках, щоб примусити поміщиків залишити свої маєтки». Фантазія пристава малює цілу організацію з «президентом» на чолі (селянин. Бабенко), з «міністром» (Хома Шелестюк), поліцеймейстером, приставом, околодочним надзирателем і навіть стражником. Звідціля виходили нитки розпоряджень про «всякі заколоти» по всій окрузі.^[1]

Рапорт датований 23 квітня, без року; документи, які стаття наводить перед ним і після нього, датовані 9 січня і 17 червня 1906 року, а сама стаття охоплює 1905-1906 роки, тож рапорт у будь-якому разі старший за червневий виступ.^[1] Отже, події 17 червня не були спалахом на порожньому місці: поліція вже стежила за Козичанкою і вже мала в селі імена - селянин Бабенко і Хома Шелестюк. А «президентом» пристав називає людину на прізвище Бабенко - те саме прізвище, за яким поліція прийде в ніч на 19 червня.^[2] Імені рапорт не дає, тому чи це той самий Корній Йосипович Бабенко, з документа не видно.^[1] Організацію з «президентом» і «міністром» газета 1925 року називає фантазією пристава, і це вона каже про поліційний документ, а не про село.^[1]

Чим це скінчилося. Селяни й надалі бойкотували економію: пускали худобу на поміщицькі посіви, вирубували панський ліс.^[2] Вказуючи на збуджений настрій селян, поліцейський пристав доповідав київському повітовому справникові, що конче потрібно вдруге ввести в Козичанку озброєний загін стражників. Тобто одним загоном село не втихомирили.

Ці самі речення, з тими самими іменами й тим самим рапортом пристава, майже дослівно повторює стаття того самого краєзнавця «Селянське повстання 1906 року» в районному збірнику 2006 року, тож за друге незалежне свідчення вона не рахується.^[4]

Проти кого був виступ. Радянська «Історія міст і сіл» пише про збройний виступ селян проти поміщика,^[3] монографія 2003 року - проти орендаря Тимофія Юхименка.^[2] Імені поміщика «Історія міст і сіл» не називає.^[3] 1902 року полковник Казимир Гаврилович Крижанівський «продав йому 200 десятин землі, а решту віддав йому ж в оренду», - і в тому самому абзаці, сусіднім реченням, монографія зве Юхименка дідичем, пояснюючи у виносці, що дідич це землевласник.^[2] Отже, він був водночас власником двохсот десятин і орендарем решти. Але того самого 1906 року монографія називає й іншого землевласника: Антон Крижанівський, «наляканий подіями», продав 500 десятин поміщикові Йосипу Шептицькому, а решту розпродав селянам.^[2] Розповідь про повстання монографія підкріплює одним посиланням, поставленим після рапорту пристава: на книжку М. Н. Лещенка «Селянський рух на правобережній Україні в період революції 1905-1907 рр.» (Київ, 1955), сторінки 100-101, і на рукопис «Історія села Козичанки», складений у Козичанській школі 1963 року.^[2]