Список, якого вже не буде
У мартиролозі козичанського голоду половина позицій - без імені: «онук», «одна дитина», «двоє дітей». Але список міг бути іншим: один чоловік вів записи тоді ж, 1933 року, поки його не викликали в НКВС.
Мартиролог козичанського голоду має двадцять вісім позицій. Чотирнадцять із них записані без імені: «онук», «одна дитина», «двоє дітей», «дочка», «чоловік».[1] Рівно половина.
Це не недбалість укладачів. Це те, що лишається, коли перелік складають через шістдесят років після події - зі спогадів, а не з документа.
Звідки взявся цей список
Його уклали 1993 року: учителі місцевої школи записали спогади пʼятьох односельців.[1] Архівного посилання при мартиролозі немає жодного - ні номера справи, ні фонду, ні аркуша.
Порівняння показує, що це означає на практиці. Мартирологи сусідніх сіл - Макарівської Буди, Забуяння, Озірщини - укладені з книг реєстрації актів про смерть, і там при кожному імені стоять дата, вік і причина, записані тоді ж, рукою сільського реєстратора. Козичанський список має тільки те, що люди змогли пригадати через шість десятиліть: своїх - на імʼя, чужих - за родинним звʼязком із тим, хто розповідав.
Саме тому «онук» і «дочка» стоять там, де мали б стояти імена. Це не пропуск у даних. Це і є пропуск у памʼяті.
Розбіжність у самому нарисі це підтверджує. Текст заявляє одне число загиблих, а в переліку під ним позицій на одну менше.[1] Для списку, укладеного за документом, така різниця була б помилкою. Для списку, укладеного за памʼяттю, вона природна: хтось із пʼятьох назвав людину, яку інші не пригадали, і в перелік вона не потрапила.
Чоловік, який записував тоді
А міг бути інший список, і про це ми дізналися вже наприкінці роботи над селом.
Федір Гоницький 1933 року вів записи: хто вмер і з чиєї вини.[2] Не за дорученням, не для архіву - для себе. У селі про це дізналися. Його викликали до Брусилова в НКВС, і після тієї розмови він надовго кинув писати навіть сатиричні вірші.
Що сталося із записами, книжка не каже. Але через шістдесят років той самий Федір Гоницький став одним із тих пʼятьох, чиї спогади лягли в мартиролог 1993 року.[2] Тобто чоловік, який колись мав перелік із датами й іменами, диктував учителям те, що ще памʼятав.
Половина імен у списку зникла тоді, коли його викликали в НКВС, а не 1933 року.
Що ми пробували з цим зробити
Перше, що спадає на думку, - знайти актову книгу й закрити прогалини самим документом. Ми пішли цим шляхом і мусимо сказати, чим він скінчився.
Книги реєстрації актів про смерть по цьому кущу сіл за 1932 і 1933 роки в архівному фонді є, і по кількох сусідніх селах ми їх прочитали посторінково. Але заголовки описів називають не всі села, чиї акти лежать усередині справ: перелік у заголовку - це те, що виписав укладач опису, а не зміст кожного аркуша. Тому «Козичанки в описі немає» не означає «козичанських актів немає»; воно означає лише, що вони не названі.
Тобто закрити цю прогалину можна, але не пошуком по заголовках - тільки посторінковим переглядом самих справ. Ми цього ще не зробили.
Чого ми не довели, і що з цим робити далі
Ми не встановили жодного з чотирнадцяти безіменних. Ми навіть не знаємо, скільки за ними людей: «двоє дітей» - це двоє, а «вся сімʼя» в мартиролозі сусіднього села - невідомо скільки.
І окремо: ми не знайшли записів Гоницького. Найімовірніше їх уже немає - людина, яку через них викликали в НКВС, мала вагому причину їх позбутися. Але «найімовірніше» - це наш здогад, а не факт, і в родинних архівах такі папери іноді доживають до правнуків.
Розсудить справу одне з двох: книги реєстрації актів про смерть по Козичанці за 1932-1933 роки, переглянуті посторінково, або самі записи Гоницького, якщо вони збереглися в когось із родини. Перше можна зробити в архіві. Друге - тільки в селі.