Голодомор у Козичанці

Скільки людей померло в Козичанці, не знає ніхто, і два видання кажуть це тими самими словами. «Національна книга памʼяті» пише, що в селі вимерли за різними даними від 230 до 300 осіб,^[1] монографія про село повторює цю формулу з точністю до коми.^[2] Збіг дослівний, і він означає не підтвердження, а спільне походження: мартиролог у книзі памʼяті укладено за спогадами пʼятьох жителів села, записаними 1993 року вчителем історії, бібліотекаркою й девʼятикласником козичанської школи.^[1] Тобто перед нами одне місцеве свідчення, надруковане двічі. Сам розкид у сімдесят осіб свідчить те саме: ніхто не рахував, і числа тут згадані, а не зведені.

Далі числа не сходяться самі із собою. Том заявляє, що за свідченнями очевидців встановлено прізвища 29 осіб, а надрукований поруч мартиролог має 28 позицій.^[1] Розбіжність ми лишили як є: пояснення їй у джерелі немає, а зводити 29 до 28 означало б виправляти джерело замість того, щоб його показати.

Половина переліку взагалі без імені. Чотирнадцять позицій із двадцяти восьми названо не імʼям, а спорідненістю: «Довжук - онук» стоїть чотири рази поспіль, «Коновал - 1 дитина» теж чотири, «Рохманюк - дочка» двічі, і по разу - «Кращенко - 1 дитина», «Кращенко - 2 дітей», «Рохманюк - чоловік», «Степанюк - дочка». Сім різних формулювань, за якими стоїть чотирнадцять рядків, тобто рівно стільки ж, скільки в переліку названих на імʼя.^[1] Скільки людей за цими словами, джерело не каже, і ми не рахуємо: у 1993 році прізвище памʼятали, а імені вже ні. А перший рядок переліку, «Бабенко Василь і його сестра», називає одного, хоч ідеться про двох.

Варто знати, який це тип переліку. У тому самому томі мартирологи інших сіл укладено за архівними даними - з книг реєстрації смертей обласного архіву, фонд Р-5634, із зазначенням справи й аркушів. Козичанський укладено зі спогадів, і архівного посилання при ньому немає жодного.^[1] Різниця не в якості роботи, а в тому, чим є кожне імʼя: в одному разі це запис реєстратора 1933 року, у другому - те, що людина назвала через шістдесят років.

Як це робилося. Літо 1932 року видалося дуже дощовим: картопля погнила в землі, зерно проросло на пні, урожай зібрали мізерний. Восени на кожен селянський двір наклали обовʼязковий податок, який за розміром перевищував середній урожай урожайних років.^[2] Віддавати не було чим. На кожній вулиці зібрали бригаду вилучення, і в народі ці бригади звали «гупмітла»: вони проходили по хатах, робили обшук, а потім штиками перевіряли, чи не закопано що на подвірʼї та в городі.^[2] Значну частину забраного місцеві бригади лишали собі. Найтяжче було на Пролітарці - там голодували найбільше.^[2]

Найсильніше, що є в цій історії, - список, якого немає. У грудні 1928 року девʼять селян обʼєдналися в артіль «Праця», і центральна садиба артілі стояла на подвірʼї Федора Васильовича Гоницького.^[2] Через пʼять років, 1933 року, той самий Гоницький вів записи, хто вмер і з чиєї вини. Коли керівники села дізналися, що він веде таку статистику, його викликали до районного центру Брусилова в НКВС, і після цього він надовго кинув писати навіть сатиричні вірші.^[2] Його власні слова про артіль книжка наводить поруч:

Коли ми робили артіль, то думали, що для себе робимо. А нас обдурили. Усе в 33-му забрали. То для кого ж ми працювали?^[2]

Через шістдесят років Гоницький став одним із пʼятьох, чиї свідчення лягли в мартиролог.^[1] Тобто поіменний список козичанських смертей писали того самого року, коли люди вмирали, і його забрали; те, що надруковано в книзі памʼяті, - залишок памʼяті того самого чоловіка.

Мертвих вивозив Панюта Самійленко, душевно хворий: він закопував їх по троє-пʼятеро в одну яму, трьох закопав напівживими, і за кожного вивезеного мерця збирачі податку давали йому 400 грамів зерна.^[2]

Виклик Гоницького саме до Брусилова не випадковий: у 1932-1933 роках Козичанка належала не до Бишівського району, а до Брусилівського.^[2] Це видно й поза книжкою: обласна газета у вересні 1933 року писала про хід сівби в колгоспі села Козичанки Брусилівського району.^[3] Тому шукати село в макарівських чи бишівських паперах цих двох років марно, і районну газету, яка могла б назвати імена, теж треба шукати брусилівську.

Наостанок про те, чого мартиролог не каже. Ні дати смерті, ні віку, ні причини він не подає жодному із двадцяти восьми записів.^[1] Нарис тому пише про голод і про випадки людожерства в селі, але про кожне окреме імʼя з переліку джерело не стверджує, від чого ця людина померла. Це не означає, що вона померла не від голоду: перелік мовчить, а мовчання не є запереченням.