Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Козичанський маєток: сімдесят років від торгів 1843 року до розпродажу
Окремим маєтком Козичанка стала 1843 року, коли з публічних торгів пішли бишівські володіння останнього Харлінського,[2] і скінчився цей маєток за сімдесят один рік - восени 1914-го, коли землі останньої власниці розкупили заїжджі селяни.[1]
Кржижановські
Купив село Гаврило Крижановський, і вже наступного року, 1844-го, він побудував у Козичанці винокурний завод.[1] 9 квітня 1847 року завод спалили, а винним у підпалі визнали жителя села Андрія Форостовця.
Гроші на маєток позичали й до того. 1854-1855 років якась М. Стобинська вимагала від Франца Харлінського повернути позичене ще 1823 року саме на козичанський маєток.[1] Тобто гроші на козичанський маєток позичали ще за двадцять років до торгів.
Маєток дістався двом синам - Антону й Казиміру. Наприкінці століття за Антоном тут числилося 683 десятини, за Казиміром 505.[2] Але шматки маєтку продавалися й раніше:
- 1876 року, після смерті батька, Казимир і Антон продали Вільшку з маєтком і 666 десятинами землі генерал-майорові Павлу Івановичу Кашпему;[1]
- 1879-го від козичанського маєтку відійшла поміщицька частина Соснівки - 118 десятин польової землі й 60 десятин лісу; купив їх Павло Емілійович Ромер, дійсний статський радник.[1]
Скільки тут було землі
На 1900 рік у Козичанці налічувалося 2354 десятини: поміщикам належало 889, церкві 45, селянам 1412, іншим мешканцям 8.[1] Господарство велося за трипільною системою.
У селі на той рік стояли православна церква, приходська школа, два поміщицькі водяні млини з одним робітником у кожному й дві торгові лавки.[1][3] Пожежна частина мала дві бочки й два багри, і селянське товариство витрачало на неї близько двох рублів на рік; хлібний магазин у громади був один.[1]
2 травня 1898 року в Козичанці була пожежа.[1]
Переляк 1906 року
1906 року Антон Кржижановський, наляканий заворушеннями, продав 500 десятин землі поміщикові Йосипу Шептицькому, а решту швидко розпродав серед селян.[1]
Заворушення ці почалися 17 червня 1906 року, а в ніч на 19 червня двоє козичанців, Олександр Коновал і Данило Бабенко, загинули від поліцейських багнетів.[1] Трьома роками раніше, 1903-го, селянина П. Б. Рябчука звинуватили в зберіганні й поширенні прокламацій Революційної української партії.
Останні власники
1908 року Шептицький продав маєток Антоніні Підгорській.[1] Це та сама пані, чий лист 1911 року лежить у справі про бишівську пошту: «Пожалейте нас, сделайте милость, откройте почтовое отделение… Антуанета Подгорская. Землевладелица с. Козичанки».[1][4]
Восени 1914 року Підгорська продала економію й землі. Купили їх заїжджі селяни: Семен Лініченко, Влас Карпович, Петро Барченко, брати Сергій та Євмен Куценки й Нестор Лукинчук; за те, що оселилися на горі, їх у селі прозвали Гаровими.[1]
У лютому 1918-го новоутворений комітет незаможних селян на чолі з Пилипом Опанасовичем Купченком почав ділити колишню поміщицьку землю за розпорядженням Бишівського волосного ревкому - і родини Юхименків та Гарових тієї ж зими віддали частину своїх земель селянському товариству.[1]
Будинок самої Підгорської простояв довше за її землю: у ньому до 1956 року містилася контора колгоспу.[1]
Що з цього перевіряється
Рік виділення маєтку можна перевірити за купчою 1843 року: краєзнавча книжка називає день торгів, 7 лютого, але на документ не посилається.[1] Довідник Похилевича 1887 року в статті про Козичанку датує купівлю 1842 роком, хоча в статтях про Соснівку й Бишів той самий том кладе і продаж Крижановському, і торги на 1843-й: 1842 у статті про Козичанку - похибка видання.[2] Друге - справа про підпал винокурні 1847 року: книжка Євгена Букета про Козичанку 2003 року, називаючи винним Андрія Форостовця, посилається саме на неї, на справу Центрального державного історичного архіву України.[4]