Гайдамацький ватажок, якого не було
Одне речення без виноски прожило пʼятдесят років і дійшло до Вікіпедії. Ми відкрили том, у якому цей ватажок справді є, і перебрали його вісьмома написаннями назви села.
Речення виглядає безневинно: 1746 року гайдамацький загін Гапона розгромив у Козичанці садибу місцевого орендаря. Воно стоїть у радянській «Історії міст і сіл» 1971 року.[2] Під ним немає виноски - і не тому, що її загубили: уся стаття про Козичанку йде без жодної виноски.
Далі речення жило само. Монографія про село 2003 року повторює його майже дослівно, посилається при цьому на ту саму «Історію міст і сіл» і додає від себе, що ватажок був уродженцем Рожева - уже без посилання ні на що.[3] Звідти сюжет пішов у Вікіпедію і став частиною історії села. Переказів багато, опора під ними одна.
Том, у якому Гапон справді є
Гапон - не вигадка. Акти прикордонного польсько-російського суду, видані 1876 року, знають його добре: допити гайдамаків у Бердичеві 18 червня 1747 року, вирок сімом підсудним 13 листопада того ж року, передмова видавця про гайдамацький 1747 рік.[1] Отже питання звужується до одного: чи називає цей том Козичанку.
Ми перебрали весь том. Назва села може прийти сюди трьома дорогами - кирилицею в переказі видавця, польською в самому акті і в покажчику, - тож шукали вісьмома написаннями: «Козичанк», «Козичан», «Козечан», «Кozyczank», «Коziczank», «Кozyczan», «Коziczan», «Коzeczank». Далі перебрали й усі слова, які взагалі могли б бути цією назвою в польському правописі.
Козичанки в томі немає жодного разу. Ні у вироку, ні в показаннях, ні в покажчику.
Що трапилося натомість
Одна форма таки здалася нашою: Kasiczyńcach. Прочитати її як «Козичинці», а
далі як Козичанку - готове ототожнення, і воно саме проситься в руки. Але
стоїть вона в переліку з Нерубайкою, Романівкою, Мушурівкою й Уманською
Паланкою. Це Уманщина, за двісті верст звідси. Такі збіги і є те, з чого
народжуються сюжети на кшталт нашого.
Друге, що збиває: сам заголовок над вироком. «Приговоръ… по дѣлу о семи, пойманныхъ польскимъ войскомъ, гайдамакахъ изъ отряда Гапона» - так виглядає готова відповідь, і читається вона як опис документа. Але заголовок склав видавець 1876 року, а тіло акта каже інше. З самим Гапоном узято одного підсудного - Трохима, кравцевого брата з Приварки. Четверо з семи до розбоїв не причетні: трьох суд відпустив, а покарав тих, хто попався на краденій кобилі й на тому, що тинялися по Січі.[1]
Самого Гапона у вироку немає взагалі, і не могло бути. За тим же зшитком він помер у Камʼянці ще до суду.
Показання при цьому самі себе не тримають: ті самі люди, які кажуть, що Гапона не знали, за кілька рядків розповідають, як із ним зустрілися. Суд це помітив і взяв їх на тортури, «щоб правду визнали». Документ, з якого виводять маршрут загону, - це протокол допиту під тортурами, і читати його як опис подорожі не можна.
Що том каже про дорогу Гапона
Каже, і його власними словами. На допиті 18 червня 1747 року Гапон розповів про себе сам: «Ja rodem ze wsi Rożowa» - родом із Рожева, звідти пішов до Таборівки, з Таборівки до Копилова, а далі за кордон.[1]
Тут варто зупинитися на дрібниці, яка сама себе виправдала. Книжка 2003 року дописала до радянського речення, що ватажок був уродженцем Рожева, і не назвала, звідки це взяла.[3] Такий додаток без джерела зазвичай і є місцем, де розповідь починає жити власним життям, - але цього разу він збігся з тим, що Гапон каже про себе сам. Отже автор десь бачив цей допит або переказ із нього. Незасвідчене твердження може виявитися правдою; це не робить його доведеним, і не робить доведеним сусіднє речення про садибу орендаря.
Рожів і Копилів - це наші краї, сусідні села. Спокуса поставити тут крапку велика: ось він, наш кущ, ось ватажок. Але слова про те, що звідти він «подався на свавілля з гайдамаками», стоять у показанні після Копилова. Тобто чоловік у наших краях бував, ще не бувши тим, ким його запамʼятали. А куди ходив його загін, документ не каже взагалі - передмова видавця називає з усього нашого боку лише Гостомель і Чорнобиль.[1]
Чого ми не довели
Ми не спростували, що гайдамаки бували в Козичанці. 1747 рік у цьому куті справді гайдамацький, загони ходили поруч, і садиба орендаря могла згоріти в будь-якому з сусідніх сіл.
Ми довели інше й вужче: документ, на який спирається вся ця розповідь, села не називає. Тому в нас це стоїть як недоведене, а не як спростоване - і саме такою мірою, а не більшою. Доведе справу лише інший документ: судова або маєткова скарга самого орендаря, якої ми поки не знайшли.