Гайдамаки Гапона й садиба козичанського орендаря

Радянська «Історія міст і сіл» подає це одним реченням: 1746 року гайдамацький загін Гапона розгромив у Козичанці садибу місцевого орендаря.^[2] Речення розійшлося далі - його майже дослівно повторює монографія 2003 року, додаючи, що ватажок був родом із Рожева.^[3] Але посилання під тим повторенням веде назад на ту саму «Історію міст і сіл»,^[3] а сама вона в статті про Козичанку не має жодної виноски.^[2]

Що про Гапона справді є в документах. Акти прикордонного польсько-російського суду, видані 1876 року, знають цього ватажка добре. У показанні він просто «Hapon», а форма «Кирило Гапон» стоїть у приписці судді наприкінці того самого акта, тобто записана не з його вуст;^[1] про це - на сторінці самого Гапона. На допиті 18 червня 1747 року в Бердичеві він сам розповів про себе: «Ja rodem ze wsi Rożowa» - родом із Рожева, звідки пішов до Таборівки, з Таборівки до Копилова, а далі за кордон.^[1] До вироку він не дожив: за свідченням того самого допитного зшитка, у Камʼянці померло троє, і серед них Кирило Гапон.

13 листопада 1747 року прикордонний польсько-російський суд розсудив семеро людей, схоплених, як каже сам акт, «na różnych miejscach» - у різних місцях. З самим Гапоном узято з них одного: Трохима, кравцевого брата з Приварки, «przy Haponie rozbojniku wzięty». Він же перший із трьох, про кого акт каже, що вони перейшли з Гапоном кордон і мали скуповувати дьоготь; двоє інших - Кондрат Панасенко з Гадяча й Микита Щербина з Кишеньок. Решти чотирьох акт із Гапоном не вʼяже взагалі, і саме троє з них єдині щось дістали: Юська Пустовойтенка суд віддав на два роки на роботи при будові бердичівського костелу кармелітів за крадену кобилу, яку в нього відібрали смілянські люди, а Кирила Савонюченка й Петра Руденка - на пів року за те, що тинялися по Січі та Україні.^[1]

Тих трьох, що перейшли кордон, суд звільнив і передав російській стороні, бо, за словами самого вироку, «na żadnym rozboju, swywoli i kradzieży nie byli» - у жодному розбої, свавіллі й крадіжці вони не були; звільнив і четвертого, Кондрата Чорного, якого не винуватили останні свідчення.^[1] Двоє з них, Трохим і Кондрат Панасенко, у показаннях кажуть, що Гапона не знали: «Hapona nigdym nie znał», «Haponam nie znał, anim o nim słyszał». Але в тих самих показаннях обидва розповідають, як зустріли його через борг за коня - Трохим про той день каже «jam go wtenczas poznał», тоді його й упізнав, а Панасенко додає «z którym ja i Trofim pojachaliśmy», тобто що з Гапоном вони вдвох і пішли за кордон.^[1] Показання самі себе не тримають, і суд це бачив: він двічі слухав тих самих людей, помітив, що зізнання «troche od siebie różnią się», і взяв їх на тортури, «aby prawdę przyznali».^[1]

Російський заголовок, який поставив над цим актом видавець 1876 року, називає всіх сімох гайдамаками «изъ отряда Гапона», - тіло вироку каже протилежне про чотирьох із них, і ми беремо тіло, а не заголовок. Місця, звідки ці семеро походять, названі поіменно: Приварка, Гадяч, Вʼязівок, Караєвичі під Рівним, Будища, Кишеньки, Полтава.^[1] Козичанки серед них немає.

Козичанки немає і в усьому томі - але сусідні села в ньому є. Ми передивилися том цілком, пробуючи назву вісьмома написаннями кирилицею й латиницею, і не знайшли жодного разу.^[1] Зате знайшли інші села нашого куща. Рожів стоїть і в географічному покажчику тому, і в показанні самого Гапона як його рідне село; Копилів - у тому самому показанні. Бишів у томі трапляється десятки разів, але більшість цих згадок це титул бишівського старости Ожги; по суті ж місцевості їх близько десятка: шлях «z Byszowa do Jasnohorodki» у справі про межу новосілецького ґрунту, бишівський домініканський монастир з його пріором Фомою Клуковським і «klucza Byszowskiego» - бишівський маєток дворян Харлінських.^[1]

Але й тут не можна взяти більше, ніж дає документ. Рожів і Копилів звучать устами самого Гапона в розповіді про його власну дорогу, і дорога ця скінчилася раніше, ніж почалися гайдамаки: формула «ztamtąd udał się na swywolę z hajdamakami» стоїть у показанні після Копилова й після переходу кордону.^[1] Куди ходив його загін, показання не каже взагалі, і жодного акта про рейд у цей бік том не подає. Твердження «Історії міст і сіл» лишається недоведеним - не спростованим, але й не підпертим.

Акти в томі польськомовні, і самими кириличними написаннями села в них не знайти - латиницею теж.^[1] Єдина форма, схожа на нашу назву, - «Kasiczyńcach», але вона стоїть у переліку з Нерубайкою, Романівкою і Паланкою Уманською, тобто веде на Уманщину.^[1]

Розходяться й роки. «Історія міст і сіл» і всі, хто її переказує, дають 1746 рік.^[2][3] Документи датують увесь Гапонів сюжет 1747-м: допити в червні, вирок у листопаді, і передмова до тому прямо каже, що саме 1747 року на межі з Київським округом наводили страх загони Гапона, Кошенка, Бородавки й старообрядця Харитона Каняхіна.^[1] Але 1747 рік стосується Гапона взагалі, а не Козичанки.

1746 рік тримається на одному реченні без виноски;^[2] 1747-й стоїть у самому тексті актів - «die 18 Junii, 1747 anno» під допитами і «1747, die 13 Novembris» під вироком.^[1] Хто шукає цей епізод за роком 1746, має знати, що обидва роки говорять про одне й те саме і що жоден з них не доведений для самої Козичанки.

Чим це розрізнити. Потрібен документ про напад саме на Козичанку: акт із того самого тому, скарга посесора або запис у гродських книгах Київського воєводства. Друга дорога - знайти, звідки взяла своє речення «Історія міст і сіл». Козичанка входить в історію Гапона саме на цій ланці, і саме під нею нічого немає.

Твердження тримається на одному реченні без виноски у книжці 1971 року, і його переказують досі.

Як ми це зʼясували: Пʼятдесят років переписують речення без виноски