Гайдамаки Гапона й садиба козичанського орендаря

Радянська «Історія міст і сіл» подає це одним реченням: 1746 року гайдамацький загін Гапона розгромив у Козичанці садибу місцевого орендаря.^[2] Речення розійшлося далі - його майже дослівно повторює монографія 2003 року, додаючи, що ватажок був родом із Рожева.^[3] Але посилання під тим повторенням веде назад на ту саму «Історію міст і сіл»,^[3] а сама вона в статті про Козичанку не має жодної виноски.^[2]

Що про Гапона справді є в документах. Акти прикордонного польсько-російського суду, видані 1876 року, знають цього ватажка добре. У показанні він просто «Hapon», а форма «Кирило Гапон» стоїть у приписці судді наприкінці того самого акта, тобто записана не з його вуст;^[1] про це - на сторінці самого Гапона. На допиті 18 червня 1747 року в Бердичеві він сам розповів про себе: «Ja rodem ze wsi Rożowa» - родом із Рожева, звідки пішов до Таборівки, з Таборівки до Копилова, а далі за кордон.^[1] До вироку він не дожив: за свідченням того самого допитного зшитка, у Камʼянці померло троє, і серед них Кирило Гапон.

13 листопада 1747 року прикордонний польсько-російський суд розсудив семеро людей, схоплених, як каже сам акт, «na różnych miejscach» - у різних місцях. З самим Гапоном узято з них одного: Трохима, кравцевого брата з Приварки, «przy Haponie rozbojniku wzięty». Він же перший із трьох, про кого акт каже, що вони перейшли з Гапоном кордон і мали скуповувати дьоготь; двоє інших - Кондрат Панасенко з Гадяча й Микита Щербина з Кишеньок. Решти чотирьох акт із Гапоном не вʼяже взагалі, і саме троє з них єдині дістали кару: Юська Пустовойтенка суд віддав на два роки на роботи при будові бердичівського костелу кармелітів за крадену кобилу, яку в нього відібрали смілянські люди, а Кирила Савонюченка й Петра Руденка - на пів року за те, що тинялися по Січі та Україні.^[1]

Тих трьох, що перейшли кордон, суд звільнив і передав російській стороні, бо, за словами самого вироку, «na żadnym rozboju, swywoli i kradzieży nie byli» - у жодному розбої, свавіллі й крадіжці вони не були; звільнив і четвертого, Кондрата Чорного, якого не винуватили останні свідчення.^[1] Двоє з них, Трохим і Кондрат Панасенко, у показаннях кажуть, що Гапона не знали: «Hapona nigdym nie znał», «Haponam nie znał, anim o nim słyszał». Але в тих самих показаннях обидва розповідають, як зустріли його через борг за коня - Трохим про той день каже «jam go wtenczas poznał», тоді з ним і познайомився, а Панасенко додає «z którym ja i Trofim pojachaliśmy», тобто що з Гапоном вони вдвох і пішли за кордон.^[1] Прикордонний суд прочитав зізнання сімох, записані раніше у військовому суді, вислухав нові, помітив, що ті й другі «troche od siebie różnią się» - трохи різняться між собою, - і взяв усіх сімох на тортури, «aby prawdę przyznali».^[1]

Російський заголовок, який поставив над цим актом видавець 1876 року, називає всіх сімох гайдамаками «изъ отряда Гапона», а сам вирок поіменно вʼяже з Гапоном лише трьох із них.^[1] Місця, звідки ці семеро походять, названі поіменно: Приварка, Гадяч, Вʼязівок, Караєвичі під Рівним, Будища, Кишеньки, Полтава. Козичанки серед них немає.

Козичанки немає і в покажчику тому - але сусідні села в томі є. У географічному покажчику тому Козичанки немає: на «Коз» там лише річка Козацька, Козелець, Козлов і Козятин.^[1] Рожів стоїть і в географічному покажчику тому, і в показанні самого Гапона як його рідне село; Копилів - у тому самому показанні. Бишів у томі здебільшого стоїть у титулі бишівського старости Ожги, але є й згадки самої місцевості: шлях «z Byszowa do Jasnohorodki» у справі про межу новосілецького ґрунту, бишівський домініканський монастир з його пріором Фомою Клуковським і «klucza Byszowskiego» - бишівський маєток дворян Харлінських.^[1]

Але й тут не можна взяти більше, ніж дає документ. Рожів і Копилів звучать устами самого Гапона в розповіді про його власну дорогу, і дорога ця скінчилася раніше, ніж почалися гайдамаки: формула «ztamtąd udał się na swywolę z hajdamakami» стоїть у показанні після Копилова й після переходу кордону.^[1] Один грабунок Гапон у показанні все ж називає: «gdzieśmy zrabowali jego mości pana Tyszę» - де ми пограбували пана Тишу, державцю села, що в покажчику тому зветься «Кощеевка».^[1] Козичанки в цьому показанні немає, а схопили Гапона, за його словами, у Коростишеві. Твердження «Історії міст і сіл» лишається недоведеним - не спростованим, але й не підпертим.

Акти в томі здебільшого польськомовні.^[1] Схожа на назву Козичанки форма - «Kasiczyńcach», але вона стоїть у переліку з Нерубайкою, Романівкою і Паланкою Уманською, тобто веде на Уманщину.^[1]

Розходяться й роки. «Історія міст і сіл» і всі, хто її переказує, дають 1746 рік.^[2][3] Акти датують 1747 роком допити в червні й вирок у листопаді, грабунок, про який розповідає Гапон, у показанні без року, а передмова до тому прямо каже, що саме 1747 року на межі з Київським округом наводили страх загони Гапона, Кошенка, Бородавки й старообрядця Харитона Каняхіна.^[1] Але 1747 рік стосується Гапона взагалі, а не Козичанки.

1746 рік тримається на одному реченні без виноски;^[2] 1747-й стоїть у самому тексті актів - «die 18 Junii, 1747 anno» під допитами і «1747, die 13 Novembris» під вироком.^[1] Для самої Козичанки не доведений жоден із двох років.

Документа про напад саме на Козичанку серед виданих актів про Гапона немає,^[1] а свого джерела для цього речення «Історія міст і сіл» не називає.^[2] Козичанка входить в історію Гапона саме на цій ланці, і саме під нею нічого немає.

Твердження тримається на одному реченні без виноски у книжці 1971 року, і його переказують досі.

Як ми це зʼясували: Пʼятдесят років переписують речення без виноски