Бій за Козичанку

8 листопада 1943 року частини 135-ї і 140-ї стрілецьких дивізій Першого Українського фронту зайняли Козичанку. Бій тривав цілий день і закінчився о третій годині ночі; допомагали партизани, які наступали з Соснівки.^[1] Над селом збили радянський літак.^[1]

Як це виглядало зсередини, розповідає спогад, записаний у книжці про село. Він вартий того, щоб навести його повністю.

Наші наступали в цивільному, хто в чому був. Німці укріпилися за кагатами, і бій за Козичанку тривав цілий день, а надвечір червоні зайшли в село. Зустрічали їх радісно, годували. Радянські солдати наступали майже «на ура», бо їм не вистачало зброї і набоїв. Солдатам набридло сидіти в окопах голодними, чекаючи наказу командирів, які лишилися пʼяні в Бишеві. Їм допомагали визволяти Козичанку партизани, які наступали з Соснівки. Першого червоноармійця побачили у чагарниках. Думали, що там партизани, а він каже: «Ми нє партізани, ми дєйствующая Красная Армія», потім крики німців «Гер, гер, гер!», тоді автоматна черга, і в село зайшли наші. Німець, на імʼя Ганс, підпалив величезну купу сухої висадки на горі, коли помітив за кілька десятків метрів «рус солдат», які швидко, по-пластунськи, наближалися з Відьманки. Побачивши, як горить гора, козичанці зрозуміли, що починається бій…^[1]

Скільки загиблих - питання, і воно стоїть просто на камені. Монографія пише: у бою загинули 23 радянські воїни, поховані в братській могилі, та пʼять німців, теж поховані в селі.^[1] Сама ж памʼятка в Козичанці підписана як братська могила 54 радянських воїнів, і так вона названа в описі знімків 2020 року.^[2] Обидва числа ми лишаємо як є. Розрізнить їх паспорт памʼятки або облікова картка військового поховання з поіменним списком: у могилу могли зносити загиблих не лише з бою за село, але це припущення, а не прочитаний висновок.

Бій села не звільнив. Лінія фронту проходила неподалік іще майже сім тижнів, аж до 25 грудня; далекобійні снаряди летіли з боку Бишева і Фастова, деякі не долітали до цілі й влучали в хати, село горіло. Селян евакуювали спочатку до Горобіївки, потім до Мостища, а повернувшись, вони побачили в хатах наслідки мародерства місцевих злодіїв.^[1]

126 мешканців села загинули на фронтах.^[1] Поіменного списку цих ста двадцяти шести людей немає в жодному з джерел, які ми переглянули, - ні в книжці, ні в довідниках, ні в мережі. На плитах памʼятника односельцям імена вибиті рядами, і прочитати їх поки що можна тільки на місці.^[2] Чи це ті самі люди й чи їх там саме стільки, не читав ніхто.

Памʼятних обʼєктів у Козичанці два, і плутати їх не варто. Монографія називає окремо памʼятник загиблим воїнам на козичанському кладовищі й обеліск землякам, які полягли на війні, зведений 1969 року за проектом місцевого вчителя, а згодом голови сільради Григорія Миколайовича Паламаря.^[1] Знімки 2020 року теж показують два різні місця за 570 метрів одне від одного: братську могилу й памʼятник односельцям.^[2] Котрий саме з них є обеліском 1969 року, за наявними описами не встановлено.