Бій за Козичанку

8 листопада 1943 року частини 135-ї і 140-ї стрілецьких дивізій Першого Українського фронту зайняли Козичанку. Бій тривав цілий день і закінчився о третій годині ночі; допомагали партизани, які наступали з Соснівки.^[2] Над селом збили радянський літак.

Як це виглядало зсередини, розповідає спогад, записаний у книжці про село.

Наші наступали в цивільному, хто в чому був. Німці укріпилися за кагатами, і бій за Козичанку тривав цілий день, а надвечір червоні зайшли в село. Зустрічали їх радісно, годували. Радянські солдати наступали майже «на ура», бо їм не вистачало зброї і набоїв. Солдатам набридло сидіти в окопах голодними, чекаючи наказу командирів, які лишилися пʼяні в Бишеві. Їм допомагали визволяти Козичанку партизани, які наступали з Соснівки. Першого червоноармійця побачили у чагарниках. Думали, що там партизани, а він каже: «Ми нє партізани, ми дєйствующая Красная Армія», потім крики німців «Гер, гер, гер!», тоді автоматна черга, і в село зайшли наші. Німець, на імʼя Ганс, підпалив величезну купу сухої висадки на горі, коли помітив за кілька десятків метрів «рус солдат», які швидко, по-пластунськи, наближалися з Відьманки. Побачивши, як горить гора, козичанці зрозуміли, що починається бій…^[2]

Монографія пише: у бою загинули 23 радянські воїни, поховані в братській могилі, та пʼять німців, теж поховані в селі.^[2] Облікова картка памʼятки називає натомість 54 воїни, і це число перейшло в описи знімків 2020 року.^[4]

Ми прочитали сам напис зі знімка плити. Числа 54 на камені немає взагалі:

ВОНИ ПОЛЯГЛИ СМЕРТЮ ХОРОБРИХ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ с. КОЗИЧАНКИ ВІД НІМЕЦЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ в 1943 р.

Далі два стовпці прізвищ з ініціалами, унизу «СЛАВА ГЕРОЯМ!». Лівий стовпець, як стоїть на плиті: БОРИСЕНКО І.М., ВАСИЛЬКО І.Г., ВИНОГРАДОВ В.О., КИСЛИЙ М.Е., КУЛЬКОВ М.Г., ЛОРІС І., ЛОСЬ А.Ф., ЛУЧЕНКО М.С., МАСЛЮК М.П., МАЦАЛАЄВ А., ПАЛАХЧЕНКО С.Ю. Правий: РИКОВ Г.О., СНІГИР Г.К., ТАРЛАШКІН О.О., ТРУСЕНКО Д.Г., ФЕСЕНКО І.П., ШЕВЧУК О.П., ШИКУЛА М.А., ШИМ П.Ю., ХИЛЬКО О.І., ЧУМАК І.І., ГАЙСІН К.Х.^[1]

Разом 22 імені, і, можливо, 23: один рядок лівого стовпця частково в тіні.^[1] Тобто камінь підтверджує число монографії, а не число облікової картки. Чому в реєстрі стоїть 54, з наявних документів не видно: у могилу могли зносити загиблих не лише з бою за село, але це припущення, а не прочитаний висновок. Розрізнити їх можна за паспортом памʼятки або обліковою карткою військового поховання з поіменним списком.

Бій села не звільнив. Лінія фронту проходила неподалік іще майже сім тижнів, аж до 25 грудня; далекобійні снаряди летіли від Бишева і Фастова, деякі не долітали до цілі й влучали в хати, село горіло. Селян евакуювали спочатку до Горобіївки, потім до Мостища, а повернувшись, вони побачили в хатах наслідки мародерства місцевих злодіїв.^[2]

126 мешканців села загинули на фронтах.^[2] Поіменного списку цих ста двадцяти шести людей немає в жодному з джерел, які ми переглянули, - ні в книжці, ні в довідниках, ні в мережі. На плитах памʼятника односельцям імена вибиті рядами, і прочитати їх поки що можна тільки на місці.^[4] Чи це ті самі люди й чи їх там саме стільки, не читав ніхто.

Друге число війни, у якому джерела теж не сходяться, - вивезені на роботи до Німеччини. Монографія про село рахує 25 козичанців;^[2] підрахунок за архівними матеріалами, надрукований у районній газеті 2017 року, дає по Козичанці 64 і сам застерігає, що перелік неповний.^[3] Різниця майже втричі, і менше з двох чисел тут напевно занижене: одне складали з памʼяті села, друге - з паперів. Поіменного списку не подає жодне.

Памʼятних обʼєктів у Козичанці два, і плутати їх не варто. Монографія називає окремо памʼятник загиблим воїнам на козичанському кладовищі й обеліск землякам, які полягли на війні, зведений 1969 року за проектом місцевого вчителя, а згодом голови сільради Григорія Миколайовича Паламаря.^[2] Знімки 2020 року теж показують два різні місця за 570 метрів одне від одного: братську могилу й памʼятник односельцям.^[4] Котрий саме з них є обеліском 1969 року, за наявними описами не встановлено.