Весела Слобода
село, Фастівський район, Київська область. Стара назва Дімовка, Ґімовка, Гимовка, Веселая Слобода, Весела Слобідка
Село почалося в один день, і день цей записаний. 15 жовтня 1850 року ревізор відкрив нову казку словами про «Слободу Веселую, учрежденную вновь», перелічив у ній тридцять девʼять дворів і підбив унизу: 134 чоловічої статі, 126 жіночої.[1] Через сто сімдесят років тут лишилося близько ста вісімдесяти людей.[27] Поселення заснувала поміщиця Дарія Феліксівна Фрейганг, а людей на нову землю перевела з сусідньої грузецької вулиці.[1][19]
Село стоїть на річці Сивці, за три кілометри від Козичанки й за два з половиною від Грузького, у Фастівському районі Київської області, Бишівська громада.[25][24] До революції воно не мало до Фастова жодного стосунку: шукати його документи треба за Київським повітом і Бишівською волостю, а пізніші - за Бишівським районом, який проіснував до 1959 року.[10][13] А на початку тридцятих село числилося взагалі за Брусилівським: з 1923 року воно входило до Козичанської сільради, а та в 1932-1933 роках належала Брусилівщині, і саме так записували мешканців у тодішніх актах.[4][15]
Не плутати. Поруч із селом 2009 року заснували екопоселення з такою самою назвою, і в мережі його зараз більше, ніж самого села.[27] А в Кодифікаторі села «Весела Слобода» немає взагалі: офіційна форма там «Весела Слобідка», і під нею воно одне на всю країну.[24]
Назва
Найдавніша назва села - Дімовка, у вимові односельців Ґімовка. Похилевич 1887 року подає її як другу офіційну: «Веселая Слобода, особая деревня, иначе Гимовка».[9] Пішла вона від імені панського сина Діми Бетулінського, який на цій землі поставив цегляну економію; вулицю, де осіли перші поселенці, називали в народі Петриківщиною за їхнім прізвищем, а він перейменував її на Шулявку.[15][17]
Друга назва пояснюється легендою, і краєзнавець подає її саме як легенду: на грузецькій слободі багато співали й танцювали, тобто жили весело, і за поселенням закріпилося «Весела».[17]
Для пошуку. Дві форми назви це два різні ключі, і працюють вони в різних місцях. «Слобода» стоїть у Похилевича, в обох «Списках», у книзі памʼяті, у книгах репресованих і, головне, в описах фонду ДАКО, тобто це архівний ключ.[9][10][19][20] «Слобідка» зʼявляється в довіднику 1947 року й далі живе в сучасних реєстрах.[13][24] Газета XX століття не знала форми «Слобідка» зовсім, зате знала «Веселую Слободку» по- російськи.[5] Стара назва в пресі не трапляється в жодному написанні.
Кому належало
З 1840 року Грузьке разом із Веселою Слободою належало Дарії Феліксівні Фрейганг, уродженій Харлінській, дружині колезького асесора.[9] Саме вона й заснувала слободу, і зробила це не самовільно: ревізька казка називає підставою два укази Київського губернського правління - від 31 грудня 1846 року за № 18449 і від 30 червня 1850 року за № 13616.[1] Обидва номери переказав і краєзнавець, звірившись із тією самою справою.[18]
По батькові поміщиці два видання Похилевича називають по-різному: 1864 року «Францовна», 1887-го «Феликсовна».[8][9] Дві ревізії, 1850 і 1858 років, прочитані зі сканів, дають Феліксівну обидві, тож помилилося перше видання.[1]
Уся дача становила 800 десятин. Панською лишилася садиба з економією та 170 десятинами, і її старий пан продав юрівському поміщику Ігнатію Івановичу Шабловському; решту, 630 десятин, розпродали між селянами.[15] Через пів століття «Список» 1900 року рахує при селі 647 десятин, і всі вони селянські.[10] Панська економія Шабловського в це число не входить: довідник рахує надільну землю громади, а не маєток при ній. За Похилевичем 1887 року надільної землі було 625 десятин, викупних платежів 763 карбованці 12 копійок, а ревізьких душ 147.[9]
У лютому 1917 року селяни вигнали Шабловського й почали ділити його землю.[15][17]
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1850 | 260 | 134 чоловіки й 126 жінок у 39 дворах, за ревізькою казкою в рік заснування[1] |
| 1851 | 324 | душі обох статей у 37½ двора, за кліровою відомістю грузецької церкви[2] |
| 1887 | 481 | жителів обох статей, при 147 ревізьких душах[9] |
| 1900 | 638 | у 39 дворах Бишівської волості[10] |
| 1918 | 753 | за таблицею, складеною з місцевих матеріалів[15] |
| 1926 | 863 | у 196 дворах самого села; по всій сільраді з хуторами 890 у 201 дворі[12] |
| 1970 | 376 | село, центр сільради[14] |
| 2000 | 179 | за тією самою місцевою таблицею[15] |
Ряд читається як гірка, і зламується вона між 1926 і 1970 роками: за ці сорок чотири роки село втратило більше половини людей. Що в тій прогалині, документи по цьому селу майже не кажуть: акти про смерть за 1932-1933 роки не збереглися ні по ньому, ні по більшості сільрад району.
Два перші рядки таблиці розходяться, і розходяться законно. Ревізія рахує ревізькі душі восени 1850 року, клірова відомість - парафіян наступного року, і різниця в шістдесят чотири людини це не приріст, а різні одиниці обліку.[1][2] Число дворів там теж не ціле: церква записала «37½», бо пів двора це двір, поділений між двома господарями.[2]
Своя сільрада, своя книга
Довідник 1924 року застає село під Козичанською сільрадою, а довідник 1926-го вже під власною, з номером другим у Бишівському районі й 196 дворами.[11][12] Разом із радою село дістало власний ЗАГС, і перша книга, яку та рада завела, збереглася: чотирнадцять актів про смерть за 1928 рік.[3]
Це найповніший поіменний перелік смертей села, який узагалі існує, і єдиний, що показує його до голоду: пʼятеро немовлят, туберкульоз, старість і один чоловік, забитий на смерть. Що каже бланк на шістнадцять граф понад самі імена, розібрано в записі про той рік.
XX століття
Революція 1905-1907 років дійшла й сюди. Таємні сходки збирали Петро Степанович Дяченко, Павло Степанович Яценко і Григорій Ониськович Лукаш; розходилися прокламації й заборонені вірші, один з яких місцева памʼять зберегла: «Глянь на поле, / Пахать треба, / Кругом панськая земля, / Голодовка, забастовка, / От і єсть тобі тюрма». Дяченко втік від жандармів до США, Яценка вислали на два роки в Архангельську губернію.[15]
Радянська влада прийшла 1920 року з ревкомом, який очолив І. О. Петрик.[19][17] Наступного року тут зареєстрували й тоді ж ліквідували сільгоспартіль «Заньковська», а 1923-го завели комнезам: Тимофій Андрійович Цируль, Тихон Іванович Цируль, Григорій Ониськович Лукаш. У 1929-1930 роках виникли одразу дві артілі, імені Шевченка і «Червоний хлібороб»; 1934 року їх звели в одну, і далі село згадують у пресі тільки як колгосп імені Шевченка.[19][15]
Про голод 1932-1933 років книга памʼяті каже прямо, що встановити імена не вдалося: «повна відсутність документальних свідчень і дитячий вік на ту пору свідків не дали змоги встановити прізвищ замордованих голодом, окрім двох».[19] Тих двох звали Володя Лукашевич, двадцяти років, і Михайло Лозниця, двадцяти трьох. Місцева памʼять описує ті самі роки інакше: померла більшість мешканців, вимирали цілі вулиці, і одна з них, Заставна, потім так і не відродилася.[15]
Терор 1937-1938 років забрав із села двох, і місцева памʼять назвала їх раніше за архів: нарис книги памʼяті пише, що за опір колективізації «фельдшер К. Т. Петрик був розстріляний, а робітник Г. Р. Лозниця засуджений до восьми років».[19] У книзі репресованих є Кіндрат Тарасович Петрик, ветеринарний фельдшер, і Герасим Романович Лозниця, засуджений рівно на вісім років.[20] Ініціали, фах і термін збігаються з нарисом одночасно, тож ідеться майже напевно про тих самих людей; документа, у якому обидва тексти зійшлися б, немає. Ще двох уродженців села судили вже під час війни: інженера київського телеграфу Степана Прокоповича Петрика, який помер в увʼязненні, і двадцятидворічного бухгалтера місцевого колгоспу Федора Омеляновича Ткаченка.
Колгоспне життя видно з обласної газети, і воно там переважно рахункове. У липні 1938 року артіль імені Шевченка стоїть серед відсталих: зібрали врожай лише з 53 гектарів, голова Петрик.[6] Прізвище тут нічого не доводить: у селі його носили десятки родин.
Церква і школа
Власної церкви село не мало ніколи. Стояла в ньому каплиця в імʼя святого Юрія, поставлена панами, і через неї храмове свято тут справляють на Юрія.[15] Парафією ж село належало до Михайлівської церкви Грузького, і саме там його треба шукати в метриках: клірова відомість 1851 року записує Веселу Слободу приселком цієї церкви окремим рядком.[2]
Що каплиця й свято при ній не вигадка краєзнавця, показує сторонній документ. Київський окружний суд 1915 року слухав справу про вбивство на храмовому святі, і обвинувальний акт починається так: «днем 22 апреля 1914 г., в село Веселую Слободку, Кіевскаго уѣзда, по случаю храмового праздника прибыли изъ окрестныхъ селъ и деревень крестьяне».[5]
Школа тут була раніше за будівлю для неї. До 1902 року діти вчилися в сільській зборні, і очевидець описав це так: «Учитель сидів на печі, опустивши ноги на лежанку. За дошку правив пічний лежак, на якому вчитель вуглиною виводив букви азбуки».[15] «Список» 1900 року називає це школою грамоти.[10] Зборня згоріла 1902-го, і школи в селі не було двадцять років.[17]
Відкрили її знову 1922 року в колишньому хлібному магазині, першим учителем став Павло Петрович Знаменський.[17] У 1931 році збудували школу на пʼять класних кімнат і будинок для вчителів, у 1936-му вона стала семирічною. Після війни, з 1948 року, школу пʼятнадцять років вів Петро Григорович Марчук: разом з учнями він посадив сад, чий урожай возили на продаж аж у Підмосковʼя, а виручку клали на приладдя й ремонт.[15] Школу закрили 1975 року.
Війна
Німці ввійшли в село 8 липня 1941 року.[17] Окупаційна влада тримала його в «Грузецькому кущі» з комендатурою в грузецькій школі, а поліцейський відділок у самій Веселій Слободі складався з трьох чоловік.[15] На примусові роботи до Німеччини вивезли девʼятьох жителів.[22]
Село звільнили в листопаді 1943 року. Відступаючи, німці зруйнували всі колгоспні будівлі, клуб, приміщення кооперації й десять хат колгоспників.[17] За краєзнавчою книжкою, у боях за Грузьке й Веселу Слободу загинуло девʼяносто сім солдатів, з них десятеро поховані тут; тим самим абзацом вона називає й інше число, близько ста пʼятдесяти, і сама їх не зводить.[16] Обліковий запис памʼятки підтверджує тільки десятьох.[21] Серед них Любов Йосипівна Карцева, гвардії лейтенант 241-ї стрілецької дивізії: облікова картка ЦАМО дає їй датою загибелі 21 листопада 1943 року, а первинним місцем поховання - саме це село.[7] Краєзнавча книжка додає, що воювала вона під чоловічим імʼям Сергій, і під ним же її тут поховали.[15]
Поруч із братською могилою стоїть памʼятник на честь сорока восьми односельців, які не повернулися з фронтів.[21] Імен цих сорока восьми обліковий запис не наводить.
Що збереглося
Село пережило поступове вивезення власних установ. У 1970 році колгосп імені Шевченка приєднали до грузецького «Комуніста», обʼєднане господарство назвали «Прапор комунізму», і заклади один за одним перенесли в Грузьке: того ж року закрили дитячий садок, через пʼять років школу.[15] 24 травня 1976 року село передали в безпосереднє підпорядкування Гружчанської сільради. Радянський довідник, укладений перед тим, ще застав його центром власної сільради з початковою школою, клубом і бібліотекою; господарство мало тоді 1156 гектарів угідь і вирощувало озиму пшеницю, картоплю та льон-довгунець.[14]
Клуб і бібліотека працюють досі, і клуб має свій вокальний колектив «Калина».[27][23] Є магазин і фельдшерський пункт.[27] Памʼятник Леніну, поставлений тут 1959 року, знесли.[14][27] Село входить до Гружчанського старостинського округу разом із Грузьким, і власного числа жителів громада для нього не подає: у картці громади рядок округу несе саме лише Грузьке.[26]