Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Весела Слобода
село, Фастівський район, Київська область. Стара назва Дімовка, Ґімовка, Гимовка, Веселая Слобода, Весела Слобідка
15 жовтня 1850 року повірений поміщиці відкрив нову ревізьку казку, де слобода названа «учрежденной вновь»,[1] перелічив у ній тридцять девʼять дворів і підбив унизу: 134 чоловічої статі, 126 жіночої. Поселення заснувала поміщиця Дарія Феліксівна Фрейганг, а людей на нову землю перевела з сусідньої грузецької вулиці.[22]
Село стоїть на річці Сивці[17], близько трьох кілометрів від Козичанки й Грузького[28], у Фастівському районі Київської області, Бишівська громада.[27] До революції воно не мало до Фастова жодного стосунку: село належало до Київського повіту й Бишівської волості, а пізніше до Бишівського району, який проіснував до 1959 року.[13][16][18]
Назва
Друга назва села - Дімовка; за Букетом, так звали панську частину села, а в архівах вона трапляється з 1860 року, у вимові односельців Ґімовка.[18] Похилевич 1887 року подає її як другу офіційну: «Веселая Слобода, особая деревня, иначе Гимовка».[12] За легендою, яку переказує краєзнавець, пішла вона від імені панського сина Діми Бетулінського, який на цій землі поставив цегляну економію; вулицю, де осіли перші поселенці, називали в народі Петриківщиною за їхнім прізвищем, а він перейменував її на Шулявку.[18][20] Прізвище Петрик у селі поширене - вже 1850 року його носили шість родин.[1]
Назву «Весела» краєзнавець теж пояснює переказом: на грузецькій слободі багато співали й танцювали, тобто жили весело, і за поселенням закріпилося «Весела».[18]
Кому належало
З 1840 року Грузьке разом із Веселою Слободою належало Дарії Феліксівні Фрейганг, уродженій Харлінській, дружині колезького асесора.[12][1][2] Саме вона й заснувала слободу, і зробила це не самовільно: ревізька казка називає підставою два укази Київського губернського правління.[1][21]
Уся дача становила 800 десятин. Панською лишилася садиба з економією та 170 десятинами, і її старий пан продав юрівському поміщику Ігнатію Івановичу Шабловському; решту, 630 десятин, розпродали між селянами.[18] За Похилевичем 1887 року надільної землі було 625 десятин, викупних платежів 763 карбованці 12 копійок, а ревізьких душ 147.[12] Через пів століття «Список» 1900 року рахує при селі 647 десятин, і всі вони селянські.[13] Той самий «Список» називає в селі кузню й бакалійну лавку.[13]
У лютому 1917 року селяни вигнали Шабловського й почали ділити його землю.[18][20]
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1850 | 260 | 134 чоловіки й 126 жінок у 39 дворах, за ревізькою казкою в рік заснування[1] |
| 1851 | 324 | душі обох статей у 37½ двора, за кліровою відомістю грузецької церкви[4] |
| 1887 | 481 | жителів обох статей, при 147 ревізьких душах[12] |
| 1900 | 638 | у 39 дворах Бишівської волості[13] |
| 1918 | 753 | за таблицею краєзнавчої книжки[18] |
| 1926 | 863 | у 196 дворах самого села; по всій сільраді з хуторами 890 у 201 дворі[15] |
| 1970 | 376 | село, центр сільради[17]; рік дає місцева таблиця[18] |
| 2000 | 179 | за таблицею краєзнавчої книжки[18] |
Ряд читається як гірка, і зламується вона між 1926 і 1970 роками: за ці сорок чотири роки село втратило більше половини людей.
Своя сільрада, своя книга
Довідник 1924 року застає село під Козичанською сільрадою, а довідник 1926-го вже під власною, з номером другим у Бишівському районі й 196 дворами.[14][15] Разом із радою село дістало власний ЗАГС, і його книга актів про смерть за 1928 рік збереглася: чотирнадцять актів.[5]
Вона показує село до голоду: пʼятеро немовлят, туберкульоз, старість і один чоловік, забитий на смерть.[5] Докладніше - у записі про 1928 рік.
XX століття
Революція 1905-1907 років дійшла й сюди. Таємні сходки збирали Петро Степанович Дяченко, Павло Степанович Яценко і Григорій Ониськович Лукаш; розходилися прокламації й заборонені вірші, один з яких місцева памʼять зберегла: «Глянь на поле, / Пахать треба, / Кругом панськая земля, / Голодовка, забастовка, / От і єсть тобі тюрма». Дяченко втік від жандармів до США, Яценка вислали на два роки в Архангельську губернію.[18]
Радянська влада прийшла 1920 року з ревкомом, який очолив І. О. Петрик.[22][20] Наступного року тут зареєстрували й тоді ж ліквідували сільгоспартіль «Заньковська», а 1923-го завели комнезам: Тимофій Андрійович Цируль, Тихон Іванович Цируль, Григорій Ониськович Лукаш. У 1929-1930 роках виникли одразу дві артілі, імені Шевченка і «Червоний хлібороб»; 1934 року їх звели в одну, імені Шевченка.[22][18]
Про голод 1932-1933 років нарис книги памʼяті й місцева памʼять кажуть: померла більшість мешканців, вимирали цілі вулиці, і одна з них, Заставна, потім так і не відродилася.[22][18] Поіменно нарис називає лише двох і пояснює чому: «повна відсутність документальних свідчень і дитячий вік на ту пору свідків не дали змоги встановити прізвищ замордованих голодом, окрім двох».[22] Тих двох звали Володя Лукашевич, двадцяти років, і Михайло Лозниця, двадцяти трьох.
Про терор 1937-1938 років краєзнавча книжка пише коротко: «Не обминули село й репресії 1937-1938 років. Було увʼязнено Кіндрата Лукаша та Лукаша Лозницю».[18] Петрика й Лозницю вона згадує окремо, під колективізацію, і так само нарис книги памʼяті: за опір колективізації «фельдшер К. Т. Петрик був розстріляний, а робітник Г. Р. Лозниця засуджений до восьми років».[18][22] У книзі репресованих є двоє уродженців села з тими самими ініціалами, обидва засуджені 1938 року: Кіндрат Тарасович Петрик, ветеринарний фельдшер у колгоспі, що жив у Радинці Поліського району, і Герасим Романович Лозниця, охоронник на Кабельному заводі в Києві, засуджений на вісім років.[23] Ще двох уродженців села судили вже під час війни: інженера київського телеграфу Степана Прокоповича Петрика, який помер в увʼязненні, і бухгалтера місцевого колгоспу Федора Омеляновича Ткаченка, 1921 року народження.
У липні 1938 року артіль імені Шевченка стоїть серед відсталих: зібрали врожай лише з 53 гектарів, голова Петрик.[9]
Церква і школа
Стояла в селі каплиця в імʼя святого Юрія, поставлена панами, і через неї храмове свято тут справляють на Юрія.[18] Парафією ж село належало до Михайлівської церкви Грузького: клірова відомість 1851 року записує Веселу Слободу приселком цієї церкви окремим рядком.[4]
Київський окружний суд 1915 року слухав справу про вбивство на храмовому святі, і обвинувальний акт починається так: «днем 22 апреля 1914 г., в село Веселую Слободку, Кіевскаго уѣзда, по случаю храмового праздника прибыли изъ окрестныхъ селъ и деревень крестьяне».[8]
Школа тут була раніше за будівлю для неї. До 1902 року в селі діяла школа грамоти: близько двадцяти дітей училися в сільській зборні.[18] «Список» 1900 року теж називає в селі школу грамоти.[13] 1902 року зборня згоріла, і школи село не мало аж до 1922-го; письменний селянин Іван Ничипорович Яценко в ці роки навчав грамоти деяких дітей у себе вдома.[18] Очевидець згадує: «Учитель сидів на печі, опустивши ноги на лежанку. За дошку правив пічний лежак, на якому вчитель вуглиною виводив букви азбуки».[18]
Відкрили її знову 1922 року в колишньому хлібному магазині, першим учителем став Павло Петрович Знаменський.[20] У 1931 році збудували школу на пʼять класних кімнат і будинок для вчителів, у 1936-му вона стала семирічною. Після війни, з 1948 року, школу пʼятнадцять років вів Петро Григорович Марчук: разом з учнями він посадив сад, чий урожай возили на продаж аж у Підмосковʼя, а виручку клали на приладдя й ремонт.[18] Школу закрили 1975 року.
Війна
Німці ввійшли в село 8 липня 1941 року.[20] Окупаційна влада тримала його в «Грузецькому кущі» з комендатурою в грузецькій школі[19], а поліцейський відділок у самій Веселій Слободі складався з трьох чоловік.[18] На примусові роботи до Німеччини вивезли щонайменше девʼятьох жителів, і газета сама застерігає, що підрахунок неповний.[25]
Село звільнили в листопаді 1943 року. Відступаючи, німці зруйнували всі колгоспні будівлі, клуб, приміщення кооперації й десять хат колгоспників.[20] За краєзнавчою книжкою, у боях за Грузьке й Веселу Слободу загинуло девʼяносто сім солдатів, з них десятеро поховані тут, решта в Грузькому.[19] Десятьох у братській могилі називає й обліковий запис памʼятки.[24] Серед них Любов Йосипівна Карцева, гвардії лейтенант 241-ї стрілецької дивізії: облікова картка ЦАМО дає їй датою загибелі 21 листопада 1943 року, а первинним місцем поховання - саме це село.[10] Краєзнавча книжка додає, що воювала вона під чоловічим імʼям Сергій, і під ним же її тут поховали.[18]
Поруч із братською могилою стоїть памʼятник на честь сорока восьми односельців, які не повернулися з фронтів.[24]
Як село спорожніло
Село пережило поступове вивезення власних установ. У 1970 році колгосп імені Шевченка приєднали до грузецького «Комуніста», обʼєднане господарство назвали «Прапор комунізму», і заклади один за одним перенесли в Грузьке: закрили дитячий садок, а 1975 року школу.[18] За краєзнавчою книжкою, 24 травня 1976 року село передали в безпосереднє підпорядкування Гружчанської сільради. Радянський довідник, укладений перед тим, ще застав його центром власної сільради з початковою школою, клубом і бібліотекою; господарство мало тоді 1156 гектарів угідь і вирощувало озиму пшеницю, картоплю та льон-довгунець.[17]
Що збереглося
Клуб і бібліотека працюють досі, і клуб має свій вокальний колектив «Калина».[30][26] Є магазин і фельдшерський пункт.[30] Тепер тут живе близько ста вісімдесяти людей. Памʼятник Леніну, поставлений тут 1959 року, знесли.[17][30] Село входить до Гружчанського старостинського округу разом із Грузьким.[29]
Для пошуку. Архівний ключ - «Весела Слобода»: так село звуть Похилевич, усі три «Списки», книга памʼяті й описи ДАКО; «Весела Слобідка» зʼявляється в довіднику 1947 року й далі живе в сучасних реєстрах, а судова хроніка 1915 року писала «Веселую Слободку».[12][13][14][15][22][16][27][8] Метрики - у книгах Михайлівської церкви Грузького.[4] Акти ЗАГСу 1920-1930-х років лежать у ДАКО, ф. Р-5634, оп. 1, а в 1932-1933 роках мешканців записували як жителів Брусилівського району.[5][6][7]