Бійка на храмовому святі, за яку присяжні виправдали всіх

22 квітня 1914 року (за старим стилем) в Веселу Слобідку зійшлися люди з навколишніх сіл на храмове свято. Через рік цю дату зачитали в Київському окружному суді, і саме завдяки судовому засіданню про той день узагалі щось відомо.

Судова хроніка переказала обвинувальний акт так:

днем 22 апреля 1914 г., в село Веселую Слободку, Кіевскаго уѣзда, по случаю храмового праздника прибыли изъ окрестныхъ селъ и деревень крестьяне^[1]

Серед прибулих був Степан Деркач, житель сусіднього Грузького. У Веселій Слобідці він зайшов до свого родича Олексія Потія-Лисюка, де випивав з іншими. Згодом туди ж зайшли його односельці Макарій Майстренко, Євдоким Назарчук і Олексій Баєнко, випили поставленої господарем горілки й затіяли з Деркачем сварку, за що їх вивели з хати. Решта хлопців вийшла слідом і на вулиці зустріла цих трьох уже разом з Андрієм Ткаченком; хтось гукнув Деркачеві: «Степане, тікай, бо битимуть». Деркач побіг до садиби Олени Лозницької, а четверо погналися за ним. Наздогнавши Деркача, Майстренко двічі вдарив його колом по голові, а Назарчук, Ткаченко й Баєнко били його ножами. Після цього Деркач дійшов до хати Олени Лозницької, де за дві години помер.^[1]

Судили чотирьох за статтею 1489 і частиною другою статті 1490 Уложення про кари. Свідків на суд прийшло близько двадцяти. Присяжні радилися десять хвилин і винесли всім чотирьом виправдальний вердикт.^[1]

Що ця замітка доводить, крім самої бійки

1851 року Весела Слобода була присілком і належала до парафії Михайлівської церкви Грузького.^[3] Про каплицю в імʼя святого Юрія, яку в селі поставили поміщики і через яку храмове свято тут справляють на Юрія, розповідає лише краєзнавча книжка Євгена Букета.^[4] Що храмове свято в селі справляли, підтверджує й сторонній документ: за обвинувальним актом, як його переказала судова хроніка 1915 року, 22 квітня люди з околиці зійшлися в село «по случаю храмового праздника».^[1]

Заразом хроніка називає двох тодішніх жителів села: Олексія Потія-Лисюка і Олену Лозницьку, у чиїй хаті помер поранений.^[1] Прізвище Лозниця в селі давнє: 1850 року його носили четверо голів дворів.^[2] Чи повʼязана Олена Лозницька з родинами Лозниць, жоден документ не каже, тому й родоводу з неї не виводять.