Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Чотири вироки, чотири окремі справи
З Веселої Слободи походять четверо людей, чиї справи ввійшли до другої книги «Реабілітованих історією» по Київській області. Двох судили 1938 року, ще двох уже під час війни.[1]
| Хто | Р. н. | Дата вироку | Хто виніс | Міра | Реабілітовано |
|---|---|---|---|---|---|
| Петрик Кіндрат Тарасович | 1886 | 14 квітня 1938 | Трійка при УНКВС по Київській області | розстріл, виконано 28 квітня | 1956[1] |
| Лозниця Герасим Романович | 1889 | 15 жовтня 1938 | Особлива нарада при НКВС СРСР | 8 років позбавлення волі | 1989[1] |
| Петрик Степан Прокопович | 1883 | 25 квітня 1944 | Військовий трибунал військ НКВС Київської області | 10 років; помер в увʼязненні 1946 | 1956[1] |
| Ткаченко Федір Омелянович | 1921 | 9 січня 1944 | Військовий трибунал 1-ї Гвардійської армії | 10 років і 5 років поразки в правах | 1999[1] |
Це чотири різні справи
Чотири вироки винесли чотири різні органи в чотири різні дні, від квітня 1938 до квітня 1944 року.[1]
Розкидані й самі люди. Кіндрат Петрик був ветеринарним фельдшером у колгоспі села Радинка Поліського району. Герасим Лозниця працював у Києві охоронником на Кабельному заводі. Степан Петрик, єдиний із чотирьох із вищою освітою, був інженером київського телеграфу. І тільки Федір Ткаченко, наймолодший, жив і працював у самому селі бухгалтером місцевого колгоспу.[1] Тобто троє з чотирьох на момент арешту в селі вже не жили, і до макарівського розділу тому їх внесено за місцем народження.
Нарис книги памʼяті називає двох
Нарис перед мартирологом села в книзі памʼяті 2008 року пише: «За опір колективізації фельдшер К. Т. Петрик був розстріляний, а робітник Г. Р. Лозниця засуджений до восьми років тюремного увʼязнення».[2] Ініціали й міра покарання збігаються з двома статтями книги репресованих, а фах лише в Петрика: Лозниця в книзі репресованих охоронник на Кабельному заводі в Києві.[1][2] Доведеним ототожнення все ж не є: документа, у якому обидва тексти зійшлися б, немає, і назвати його могла б тільки архівно-слідча справа.
Тексти різні за змістом: стаття книги репресованих подає орган, дату й міру покарання, а нарис називає причиною опір колективізації.[1][2]
Кого в цьому переліку немає
Місцевий додаток називає ще трьох, і жодного з них у книзі репресованих немає.[3] У 1937-1938 роках, пише додаток, увʼязнили Кіндрата Лукаша й Лукаша Лозницю. А Крисана Оверковича Паламара, заступника голови колгоспу імені Шевченка, засудили вже після визволення: під окупацією голова бишівської районної управи М. Карклін призначив його управителем громадського двору, і Паламар входив до підпільної групи, яку організував Карклін, і давав партизанам зерно з комори, а після приходу своїх його відправили на Колиму, де він невдовзі помер; на початку 1960-х справу переглянули й реабілітували посмертно.
Жодне з цих трьох імен у другій книзі «Реабілітованих історією» не стоїть.[1]