Двічі лауреат у переказі, одна постанова в реєстрі
Радянський том називає селекціонера двічі лауреатом Державної премії СРСР, пізніші тексти - лауреатом Сталінської премії другого ступеня, ще одні додають премію РРФСР. Три назви однієї нагороди, і в кожної щось не сходиться з рештою.
Радянська «Історія міст і сіл» пише про уродженця села коротко й переможно: селекціонер І. В. Карпович - двічі лауреат Державної премії СРСР.[2] За тією самою людиною тягнеться друга назва нагороди, «Сталінська премія другого ступеня», а подекуди й третя - «Сталінська премія РРФСР» 1947 року. Одна людина, одна біографія, три несумісні назви того, чим її відзначили.
Два тексти, що виявилися одним голосом
Поруч із радянським томом стоять два пізніші свідчення: наукова стаття 2009 року й енциклопедична довідка 2012-го.[3][4] Різні видання, різні роки, різний жанр - на вигляд два незалежні голоси, які можна зважити один проти одного.
Автор у них один і той самий. Не два голоси, а один, поданий двічі, і рахувати їх за два незалежні свідчення означало б подвоїти вагу однієї людини.
Видно це на датах життя. У тексті 2009 року стоїть 1905-1985, у тексті 2012-го - 1904-1984.[3][4] Автор сам себе виправив, а пізнішу дату підпирає ще й козичанська метрика його шкільних років.
Уродженець, який народився за сто верст
«Історія міст і сіл» називає Карповича уродженцем Козичанки, і в цьому вона не самотня. Але місце народження в довідці інше: 6 (19) січня 1904 року, хутір Тайниця Жашківської волості Таращанського повіту, за сто з гаком верст звідси.[4] До Козичанки родина перебралася 1914 року, коли батько купив частину місцевої економії.
Село в його житті нікуди не зникає: тут він ходив до земської школи з 1914 по 1918 рік, звідси пішов до бишівської, яку закінчив 1921-го. Уродженцем Козичанки він при цьому не був.
Далі історія родини обривається різко: через десять років після переїзду батька розкуркулили, він помер, а матір вислали на Урал.
Одна постанова замість двох
У реєстрі лауреатів стоїть єдина постанова: 26 січня 1946 року, Сталінська премія другого ступеня, і не особиста - на чотирьох співробітників Наримської селекційної станції, за нові сорти зернових і овочевих культур для північної тайги.[1] Одна премія, одна постанова, чотири прізвища.
Звідки тоді взялася «державна»? Із самої історії нагород. 1966 року державні премії прирівняли до сталінських і міняли дипломи, тому пізніші тексти й почали звати її державною. Але в державної премії ступенів не було, а тексти, які називають її державною, дописують «другого ступеня» - деталь зі старої нагороди.
Третя ж назва, «Сталінська премія РРФСР» 1947 року, не стояла ні за чим: такої нагороди не існувало взагалі, сталінські премії були загальносоюзні.
Помилок тут три, і всі одного роду: назву нагороди осучаснили, а опис лишили старий. Так буває щоразу, коли переписують не з документа, а з попереднього переказу.
Чому «двічі лауреат» узагалі зʼявилося
Премія була колективна - на чотирьох. У переказі колективна нагорода легко розпадається на дві: одна «за сорти зернових», друга «за овочеві», бо саме так формулювання постанови й читається, якщо не бачити її цілком. Досить одного разу переказати це «двічі відзначений», щоб далі пішло «двічі лауреат».
Документа під цим здогадом немає.
Той самий реєстр закриває ще одне козичанське імʼя
Книжка про село подає список «знаних вихідців» на двадцять із лишком прізвищ, і про Миколу Степановича Паламара там сказано, що він селекціонер і лауреат Сталінської премії. У тому самому реєстрі, у якому стоїть постанова 1946 року, прізвища Паламар в опублікованих списках лауреатів немає жодного разу за всі роки існування премії.[1]
Це не звинувачення авторові. Список у книжці складено з памʼяті, і він сам позначений виноскою з вибаченням перед тими, хто випав з поля зору. Але саме такий перелік і треба перевіряти поіменно: у ньому поруч стоїть людина, чия нагорода в реєстрі є (один раз, не два), і людина, чиєї нагороди в реєстрі немає взагалі.
Чого не встановлено
Сибірський період лишається у двох версіях, які нічим звести. Приїзд на Наримську станцію - 1936 року завідувачем лабораторії селекції або на початку 1938-го заступником директора; відʼїзд - 1965 року або в грудні 1964-го.[3] Обидві пари дат походять із того самого тексту, що вже раз себе виправив, а третього, за яким їх звірити, немає.
Тут відповість особова справа співробітника Наримської селекційної станції або накази по станції за 1936-1938 роки. Ні того, ні того на руках немає.
Не порахований і доробок. Одні тексти кажуть про сто двадцять публікацій, інші - про тридцять. Таке число дає тільки бібліографічний покажчик; переказ для цього не годиться, і поки покажчика немає, жодне з двох чисел не підперте.