Карпович Іван Власович
1904 - 1984, агроном-селекціонер
Іван Власович Карпович народився 6 (19) січня 1904 року на хуторі Тайниця Жашківської волості Таращанського повіту.[3][2] До Козичанки родина перебралася 1914 року, коли батько купив частину економії Антоніни Підгорської.[2] Тут хлопець і виріс: з 1914 по 1918 рік навчався в козичанській земській школі, далі в бишівській, яку закінчив 1921 року.[2]
Далі був білоцерківський сільськогосподарський заклад, і його назву обидві книжки подають так, як він звався пізніше. Букет пише про підготовчі курси при політехнікумі 1922 року й диплом агронома-рільника 1925-го, Опанасенко - про інститут, закінчений 1924 року.[2][4] Насправді в ті роки це був технікум: політехнікумом заклад став 1926 року, інститутом - аж 1929-го.[7]
З 1925 року він на Поліській дослідній станції на Житомирщині - стажист, старший технік, згодом старший науковий співробітник відділу селекції та насінництва.[2][4] Потім - Наримська державна селекційна станція в Сибіру, і тут джерела розходяться на обох кінцях. Коли він туди приїхав: стаття 2009 року дає 1936 рік і посаду завідувача лабораторії селекції, книжка - початок 1938-го й посаду заступника директора. Коли поїхав: та сама стаття доводить сибірський період до 1965 року, а книжка вже з грудня 1964-го садовить його в Інститут землеробства в Києві.[4][2] Обидві дати разом не стоять, і розсудити їх нічим, крім трудової книжки або наказів по установах. Далі книжка веде його з 1968 року знову на Поліську станцію, звідки він і пішов на пенсію 1982-го.[2]
Він вивів сорти картоплі, озимого жита, люпину, ярої пшениці й вівса - «Поліська рожева», «Житомирянка», «Ікар», «Поліське», «Наримська-246», «Наримський-943» та інші; наукових праць у нього близько тридцяти.[4][3]
Премія була одна, і вона була на чотирьох
26 січня 1946 року постановою Ради народних комісарів СРСР Карповича разом із трьома колегами з Наримської станції відзначили Сталінською премією другого ступеня. Крім нього, у постанові стоять директор станції М. І. Нагорний, В. К. Немлієнко і К. А. Литвинчук. Формула присудження: «за виведення нових сортів зернових і овочевих культур і за наукову розробку системи землеробства в умовах Північної тайгової зони Сибіру».[1] Постанову надрукувала «Правда» 27 січня 1946 року.[1]
Преміальні гроші пішли на хату для матері в Козичанці, куди він потім постійно приїздив.[2]
Чому в книжках премій виходить дві, а то й три
Радянська «Історія міст і сіл» 1971 року називає його двічі лауреатом Державної премії СРСР.[6] Ми звірили це з реєстром лауреатів: прізвище Карповича стоїть там рівно один раз, у постанові 1946 року.[1]
Сама назва «Державна премія СРСР» узялася не з повітря. Її заснували 1966 року й прирівняли до Сталінської, а лауреатам дозволили обміняти старі дипломи та знаки на нові - тому в пізніших текстах та сама нагорода ходить під новою назвою. Книжка 2003 року навіть видає себе сама: вона пише «Державна премія СРСР другого ступеня», хоч ступенів у Державної премії не було взагалі.[2] Ступені - перший, другий, третій - були тільки в Сталінської.[1] Одна премія під двома назвами в популярному переказі легко стає двома преміями.
Третя назва, «Державна (Сталінська) премія РФРСР» зі статті 2009 року, не існувала ніколи: Сталінські премії засновано постановами Ради народних комісарів СРСР, вони були загальносоюзні.[4][1] Республіканські премії РРФСР зʼявилися значно пізніше - за літературу й мистецтво з 1965 року, за науку й техніку аж з 1986-го.
Так само не сходиться й «премія 1947 року», яку подають і стаття 2009 року, і гасло Енциклопедії Сучасної України.[4][3] Тут важливо, що це не два незалежні свідчення: обидва тексти написав один автор, О. М. Опанасенко. Він же і виправив сам себе в роках життя: 2009 року в нього стояло «1905-1985», 2012-го - «06(19).01.1904 - 18.07.1984».[4][3]
Реєстр лауреатів ми читали, а самої газетної шпальти від 27 січня 1946 року - ні; вона й досі лишається непрочитаною, і навіть номера того випуску ми не знаємо: реєстр дає лише дату.[1] Тримає цю ланку одне: формула присудження в книжці 2003 року збігається з реєстровою слово в слово, а таку формулу не вигадують.[2][1]
Родина, яка лишилася в Козичанці
Батько - Влас Платонович Карпович, один із тих, хто восени 1914 року купив економію Підгорської. Він помер 1924 року, а після розкуркулення родина розʼїхалася по всьому Радянському Союзу: мати, Євдокія Іванівна, була вислана на Урал, звідти переїхала до Білорусі й повернулася в Козичанку вже після війни.[2] Хата, яку син купив їй за преміальні, стояла саме тому, що було кому вертатися.
Козичанка не переставала бути для нього своєю: він обʼїздив півкраїни, щоб скласти власний родовід, і записав прізвища жителів села за 1915-1930 роки - цей перелік Букет надрукував у книжці окремим додатком.[2] Саме тому енциклопедичне гасло, яке зве його уродженцем Козичанки, помилкове, але не безпідставне: тут він виріс, сюди вертався і про це село писав.[3] А радянська «Історія міст і сіл», яка помилилася в кількості премій, у цьому місці якраз обережна: вона пише «виходець з Козичанки», і це точно.[6]