Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Масло з Козичанки везли до Європи, а потім обладнання заводу вивезли в Брусилів
Під 1926 роком у козичанській хроніці стоїть: у селі почало діяти молочарське товариство, першим керівником якого був комсомолець Петро Кирилович Кращенко, і основною його спеціалізацією було масло, яке експортували до країн Європи.[1]
Село на тисячу з чимось людей, за 25 кілометрів від залізничної станції Фастів, робило продукт на закордон.[1]
1933 року керівництво Брусилівського району ліквідувало маслозавод і перевезло обладнання до аналогічного підприємства в Брусилові.[1] Того самого року в селі був голод.
Що було до того
1921 року радянська влада відновила комнезам, який очолив Тимофій Андрійович Цируль, і почала роботу сільрада - першим її головою був Семен Овсіянович Кучер.[1] 1922-го в селі створили кредитове й споживче товариства та комітет взаємодопомоги, відкрили хату-читальню; у приватному секторі працювали водяний і паровий млини, три вітряки й олійниця.
1924 року зʼявилася комсомольська організація, 1925-го - перші дитячі ясла, які очолила Чудновська, медичний працівник Київського паровозоремонтного заводу: робітники цього заводу тоді шефствували над Козичанкою.[1]
Роки перед тим були важчі. Влітку 1918-го німці примусили жителів платити контрибуцію - два мішки зерна з кожної хати. 1919-го в селі побували денікінці й більшовики. 1920-го прийшли білополяки, і того ж року вони зі свого літака скинули бомби на бишівський базар; було багато вбитих і поранених, серед них жителі Козичанки. А 1921 року більшовики розстріляли в селі девʼятнадцятирічного Івана Саченка, який нібито був раніше в загонах денікінців.[1]
Колгоспи
У грудні 1928 року девʼять селян обʼєдналися в сільськогосподарську артіль «Праця». 1930-го артіль переїхала на гору із садиби Федора Гоницького; того самого року одноосібника Миколу Гнатовича Мельника засудили до трьох років заслання - реабілітований 1992 року посмертно.[1]
1931 року 28 селянських господарств злилися з «Працею» в колгосп імені 50-річчя Київських головних майстерень.[1]
1934-1935 років сельчани посадили на горі сад на дванадцять гектарів[1] - той самий сад, на якому через півстоліття збудують Нові Опачичі.[2] У 1930-х у селі працював ще й цегельний завод, що виготовляв цеглу-сирець.[1]
Після визволення, 1944 року, колективне господарство відновили під назвою імені Леніна; тоді ж у селі відкрили медпункт - на місці колишньої попівської хати, і першим лікарем був Дмитро Галіус.[1] 1946 року Козичанку, де відбувався міжрайонний семінар, відвідав письменник і депутат Верховної Ради СРСР Олександр Корнійчук. 1954-го для керівництва колгоспом сюди направили тридцятитисячника Юрія Миколайовича Куна.
Як село втратило й повернуло своє господарство
1974 року, за державною програмою укрупнення, колгосп імені Леніна приєднали до соснівського «Авангарду». 1979-го землі колишнього колгоспу закріпили вже за грузецьким «Прапором комунізму».[1] 1987 року до Козичанки евакуювали із забрудненої зони колгосп імені Першого Травня. Техніку, що належала Козичанці, забрали до Грузького, сюди перевезли техніку прибулого колгоспу, і відтоді Козичанка знову стала окремим господарством.[2]
1993 року цей колгосп реорганізували, і поділ майна вийшов конфліктним: хроніка пише, що техніка дісталася вузькому колу й «фактично за безцінь». Про конфлікт телекомпанія «Вежа» зняла двосерійний фільм, який показували в програмі «Вільний селянин»; 1995 року керівника КСП звільнили.[1] У березні 2000 року в селі організували ТОВ «Агрофірма "Промінь"».[1]
Чим село обростало
Під цими роками хроніка записує таке:[1]
| Рік | Що зʼявилося |
|---|---|
| 1956 | клуб на 250 місць, зведений з матеріалів розібраної церкви; контора колгоспу, яка доти містилася в будинку пані Підгорської |
| 1957 | електрифікація села |
| 1958 | памʼятник Леніну в повний зріст |
| 1961 | колгоспний ставок і новий міст через Сивку за проектом Антона Левковича Коновала |
| 1966 | другий ставок із системою малого зрошення, за ініціативи Петра Григоровича Марчука |
| 1969 | обеліск памʼяті за проектом учителя, а згодом голови сільради Григорія Миколайовича Паламаря |
| початок 1970-х | дорога Козичанка - Бишів, вимощена каменем силами колгоспу; стадіон за проектом того самого Паламаря |
| 1974 | хор-ланка клубу, згодом «Криниченька» |
| 4 лютого 1975 | Будинок культури під керівництвом Катерини Василівни Кращенко вперше дістав звання культурно-освітньої установи відмінної роботи |
| початок 1980-х | єдина в селі асфальтова дорога |
| 1986 | збудовано школу, яка прийняла перших учнів 1987 року, і лазню, що працювала кілька років |
| кінець 1980-х | автобусний маршрут «Козичанка - Макарів» |
| початок 1990-х | перший приватний музей предметів народного побуту, який створив Юрій Іванов |
У 1960-х до Козичанки з Києва почали їздити автоперевізники, і прямі рейси до села відправлялися у вихідні дні з площі Перемоги.[1]
Наскільки цьому вірити
Усе вище взято з хроніки 2006 року та з книжки про село 2003 року, і обидві написав один краєзнавець, уродженець сусіднього Грузького.[2][1] Хроніка подає роки, назви й прізвища без посилань на документи. Документи самої Козичанської сільської ради збереглися з 1943 року, 509 справ, у районному архіві.[3]