Осередок націоналістів у Козичанці за окупації
Про цю сторінку села відомо з одного джерела, і воно тричі непряме. Монографія про Козичанку переказує роботу краєзнавця В. В. Обухівського, а той працював за матеріалами слідчої справи НКВС/МДБ УРСР за листопад 1943 - червень 1944 року.[1] Номера справи не подає ні книжка, ні краєзнавець, і самої справи ніхто з нас не бачив. Тому все, що тут сказано про сам осередок, - переказ переказу протоколів допитів, а не документ. Другого каналу немає й у самій книжці: в основному тексті осередок згадано одним реченням, і виноска при ньому відсилає назад до того самого додатка.[1]
Тримати це в голові важливо, бо йдеться про звинувачення проти названих людей. Слідство НКВС мало пряму потребу, щоб підпілля існувало, було структурованим і численним, а склад «організації» встановлювало допитами. Ризик тут не у вироку, який давно відомий, а в тому, що людину можна впізнати не ту: більшість учасників названо самими ініціалами.
За цим переказом, Бишівську районну організацію націоналістів очолив Д. Д. Приліпенко. Районна складалася з пʼяти-шести осіб, сільські - з трьох; у районі створили ще пʼять ланок, і всього до організації належав 21 член.[1] До Козичанки для виборів місцевої влади виїжджали члени районної управи Д. К. Грибовський і А. К. Депутат. Головою сільської управи призначили націоналіста із Західної України під псевдонімом Музика, а заступником обрали Семена Хомича Самійленка, 1896 року народження, з бідняцького роду. У перших числах серпня 1941 року Музика оселився у громадянки Анастасії Антонівни Коновал.[1]
Далі йде те, задля чого варто читати цю сторінку. Музика й люди з району запросили до школи на збори С. Х. Самійленка, З. М. Суховія, М. Г. Бедрицького, Є. А. Куценка та М. Т. Форостовця і дали їм завдання залучати односельців. У Бишівській друкарні віддрукували брошури, які роздавали в управі тим, хто туди приходив; через деякий час цю літературу знайшли жандарми.[1] А тоді джерело саме визнає поразку:
Та переконати козичанців цим людям не вдалось, ідея незалежної України багатьом селянам була незрозумілою.[1]
Це речення варте всього іншого разом узятого. Воно написане слідством, якому вигідно було довести протилежне, і однаково каже, що село не пішло.
Друга група підпільної організації села мала три особи: С. Х. Самійленко, З. М. Суховій і М. Т. Форостовець. З приходом Червоної армії учасників заарештували, і С. Х. Самійленко помер 24 лютого 1945 року в Ангарському таборі у Східному Сибіру.[1] Що сталося з рештою, переказ не розповідає.
Ще один епізод із цих років ходить поруч, але прийшов не звідси. Про Сергія Феодосійовича Олексієнка, який на перших зборах селян, скликаних ОУН-Б на горі, заспівав «Ще не вмерла Україна» і за це 1945 року дістав десять років, книжка пише не в Додатку 6, а в основному тексті, і підпирає це іншою виноскою - на матеріали слідчої комісії з питань поновлення прав реабілітованих.[1] У самому додатку його немає жодного разу. Із реабілітаційним томом його зводять по батькові у формі «Федосович», рік вироку й термін; сам вирок описано на сторінці вироків. Причини засудження том не називає - вона є тільки в книжці.
Що зробило б цю сторінку документом. Архівно-слідча справа з шифром у Галузевому державному архіві СБУ: у ній видно і склад, і те, хто що визнав, і за яких обставин визнав. Доти написане тут лишається тим, чим є, - переказом слідства про людей, які не можуть відповісти.