Осередок націоналістів у Козичанці за окупації

Про цей осередок пише краєзнавець В. В. Обухівський: докладно - у Додатку 6 до монографії про Козичанку, коротше - у статті 2006 року про підпілля Бишівського району.^[1][2] Додаток він писав за матеріалами слідчої справи НКВС/МДБ УРСР за листопад 1943 - червень 1944 року, а першим джерелом статті назвав матеріали слідчої комісії УНКДБ УРСР від 6 грудня 1943 року.^[1][2] Номера справи додаток не подає; у списку джерел статті номер справи названо, але чи це та сама справа, з текстів не видно, а самої справи в доступних джерелах поки немає.^[1][2] Тому все, що тут сказано про сам осередок, - переказ матеріалів слідства, а не документ.^[1] Іншого джерела немає й у самій книжці: в основному тексті осередок згадано одним реченням, і виноска при ньому відсилає назад до того самого додатка.

Ідеться про звинувачення проти названих людей. Слідство НКВС мало пряму потребу, щоб підпілля існувало, було структурованим і численним, а склад «організації» встановлювало допитами. Ризик тут у тому, що людину можна впізнати не ту: більшість учасників названо самими ініціалами.^[1]

За цим переказом, Бишівську районну організацію націоналістів очолив Д. Д. Приліпенко. Районна складалася з пʼяти-шести осіб, сільські - з трьох; у районі створили ще пʼять ланок, і всього до організації належав 21 член.^[1] До Козичанки для виборів місцевої влади виїжджали члени районної управи Д. К. Грибовський і А. К. Депутат. Головою сільської управи призначили націоналіста із Західної України під псевдонімом Музика, а заступником обрали Семена Хомича Самійленка, 1896 року народження, з бідняцького роду. У перших числах серпня 1941 року Музика оселився у громадянки Анастасії Антонівни Коновал. В основному тексті книжки, поза додатком, першим старостою села названо Захара Суховія, а другим - Семена Хомовича Самійленка.

Музика й люди з району запросили до школи на збори С. Х. Самійленка, З. М. Суховія, М. Г. Бедрицького, Є. А. Куценка та М. Т. Форостовця і дали їм завдання залучати односельців. У Бишівській друкарні віддрукували брошури, які роздавали в управі тим, хто туди приходив; через деякий час цю літературу знайшли жандарми.^[1] А тоді джерело саме визнає поразку:

Та переконати козичанців цим людям не вдалось, ідея незалежної України багатьом селянам була незрозумілою.^[1]

Це речення належить краєзнавцеві, який писав за матеріалами слідства, і невдачу він пояснює ще й тим, що «давався взнаки і радянський сталінський терор 30-х років».^[1]

Друга група підпільної організації села мала три особи: С. Х. Самійленко, З. М. Суховій і М. Т. Форостовець. З приходом Червоної армії учасників заарештували, і С. Х. Самійленко помер 24 лютого 1945 року в Ангарському таборі у Східному Сибіру.^[1] Про решту переказ каже лише, що доля всіх заарештованих «виявилася трагічною».^[1]

Ще один епізод із цих років книжка подає з іншого джерела. Про Сергія Федосовича Олексієнка, який на перших зборах селян, скликаних ОУН-Б на горі, заспівав «Ще не вмерла Україна» і за це 1945 року дістав десять років, книжка пише не в Додатку 6, а в основному тексті, і підпирає це іншою виноскою - на матеріали слідчої комісії з питань поновлення прав реабілітованих.^[1] У самому додатку його немає жодного разу. Із реабілітаційним томом його зводять імʼя, по батькові (у книжці «Феодосійович», у томі «Федосович»), рік вироку й термін; сам вирок описано на сторінці вироків.^[3] Причини засудження том не називає - вона є тільки в книжці.

Для пошуку. Склад осередку, а також хто що визнав і за яких обставин, видно в архівно-слідчій справі в Галузевому державному архіві СБУ.