Бишів
село, Фастівський район, Київська область
У 1864 році в Бишеві жило 2909 душ[14]; у 2001-му тут 2873[35]. Між цими двома числами село встигло вирости майже вдвічі: на кінець 1924 року рахували 5413 людей, щоправда, вже з навколишніми хуторами, тоді як 2909 це саме містечко[20]. Що з тим приростом сталося, числа не кажуть. Посеред села стоїть обеліск: 399 імен і 122 прізвища, найчастіше Андрійко - двадцятеро[6].
Бишів стоїть на річці Лупі, лівій притоці Ірпеня, за пʼятдесят верст від Києва[19][21]. Сьогодні це центр Бишівської громади Фастівського району[34], але документи шукати треба не за цією адресою: до 1923 року Бишів - центр Бишівської волості Київського повіту[21], з 1923 по 1959-й він сам був райцентром для більшості теперішніх сусідів[20][28], а далі до 2020-го числився за Макарівським районом[26].
Назва
Іншої назви село не мало, лише різні написання: у польських документах Byszów, у Słownikу з варіантом Byszew[16], у дореформеній російській Бышевъ[21], у заголовках архівних описів «м-ко Бишів»[29].
Для пошуку. У джерелах XIX століття містечко згадується здебільшого не саме по собі, а прикметником: «Бышевской волости», «Бышевскаго общества», згодом «Бишівський район». Хто шукає предка за назвою в називному відмінку, більшої частини згадок не побачить.
Найраніша дата
Найраніша дата з документа - 1581 рік: у поборовому записі Щенсний Харленський, підкоморій київський, вносить з Бишева податок від трьох осілих[19].
У поборовому реєстрі Київської землі 1581 року, надрукованому в двадцятому томі «Źródła dziejowe», під розписом «Od J. m. p. Sczęsnego Charlińskiego, podkom. kijowskiego» стоїть «Byszowa osiadł. 3» - три осілі, поруч із Марцинович, Гостомлем, Максимовичами й Загалем[1]. За сорок сім років картина в тому самому томі вже інша: таріфа подимного 1628 року записує «m. Byszow z włością» - уже містечко з волостю, з податком 114 злотих 18 грошів, а власницею стоїть Анна з Микулинець, вдова Єжи Харленського[2]. Отже питання «1581 чи 1628» знімається: обидві дати справжні й показують два різні стани того самого місця.
«Історія міст і сіл» та Słownik обидва відносять поселення над Лупою до першої половини XV століття й називають його власниками Полозів[20][16] - виглядає як два незалежні джерела. Насправді це одне: Руліковський прямо каже, що виписав дати з архіву Харленських у Пашківці, а радянське видання подає Полозів без виноски[20].
Про сам архів Руліковський пише: «Z dokumentów znajdujących się w archiwum Charlęskich w Paszkówce» - дати бишівської історії він вичерпав із тих паперів[16]. Поіменно з архіву названо дві речі: заповіт Самуеля Харленського 1644 року, писаний в Аугсбурзі, і акт, яким «starozakonny Icko Oserowicz» добровільно прийняв міське підданство в Бишеві у Йосифа Харленського, чашника лівського, присягнувши на тому прилюдно в кагальній школі[16]. Приватний архів однієї родини - це і є наше джерело про XVII століття, і показує він ту сторону, якій містечко належало.
Магдебурзького права 1581 року Бишів не діставав - девʼять видань про це мовчать, а 1581-й це просто єдина дата XVI століття при Бишеві[14][15][20][21][19]. Сам статус Słownik описує без року: містечком Бишів став за привілеєм, який виклопотав Єжи Харленський уже в наступному столітті[16].
Кому належало
Бишів був приватним шляхетським містечком, а не королівщиною: його міщани лишалися чиїмись підданими. Ланцюг Руліковський простежив поіменно: Полози, по них через дочку Фенну князі Любецькі, а тоді Щенсний Харленський, якому Бишів принесла віном онука[16]. Похилевич веде початок інакше: за ним Бишів ще в XVI столітті належав до митрополичих маєтностей, а наприкінці того ж століття був центром обширного ключа Ходкевича[15], якого в Słownikу немає жодного разу[16].
25 травня 1694 року бишівці вигнали власницю. Населення міста разом із пʼятдесятьма фастівськими козаками сотника Сліпого прогнало Феофілу Тишкевич і знищило документи на володіння[22][20].
Хазяйнування Харленських скінчилося 1843 року, коли маєток за борги пішов з публічних торгів[20][14] - хоч Słownik пише, що останній дідич з цього роду помер аж 8 жовтня 1855-го[16]. Купила містечко княгиня Сесилія з Моржковських Радзивіллова й, помираючи 1853 року, лишила 70 тисяч рублів сріблом на костел, дім для ксьондзів і богадільню - з умовою не приймати туди православних[14][15]. За два роки Бишів перейшов до її повіреного Григорія Грушецького[14]. На 1900-й маєток уже подрібнений, і власників джерела називають різних. «Список» - Віктора Лопухіна, Григорія Самсоні-Тодорова, Станіслава Кржижановського й Катерину Селеніну, часток не подаючи[21]. Słownik - з частками, і найбільша не в Лопухіна (1890 десятин), а в Гіжицького (2880); Грушецькому лишилося 693, Сахарову 110[19].
Домініканці й пʼятсот зарубок
Домініканців привела вдова Єжи Харленського Анна: 1644 року вона записала конвентові на вічний фундуш два села, Лишню й Добковщину[16][20]. 1750 року пріор ксьондз Томаш Клуковський вирушив із лишнянськими підданими в ліс і понад пʼятсот дерев позначив зарубками - «від самого Ірпеня аж до шляху, що йде з Бишева до Ясногородки»[3]. Межу зберегла протестація сусідів з Новосілок до житомирського гродського суду.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 2909 | 2086 православних, 780 євреїв, 43 римо-католики[14] |
| 1900 | 3604 | у 348 дворах[21] |
| 1918 | 5096 | перепис 23 жовтня[31]; нарис 2006 року на цю саму дату дає 4666[32] |
| 1924 | 5413 | на кінець року, вже з навколишніми хуторами[20] |
| 1971 | 3308 | довідник «Історія міст і сіл»[20] |
| 2001 | 2873 | перепис[35] |
Пік припадає на середину 1920-х, і за пів століття від нього лишилося трохи більше за половину. У цілій волості 1900 року жило 20 400 людей, і 520 з них лютерани[21].
Базарна площа
Що стояло в центрі містечка, ми знаємо завдяки пожежі 5 квітня 1906 року: вогонь із хати Конона Веремієнка спинили «майже біля самої базарної площі», а на самій площі, за тим самим дописом, стояли «церква, костел, казенна винна лавка, народна чайна, ряди лавок і єврейські доми»[10].
9 квітня 1915 року в містечку зарубали сокирою Лаврентія Шаповала - шістдесятирічного селянина, сліпого на обидва ока; підозра впала на невістку, з якою він сварився через землю[11].
1900 року тут шість ярмарків і два базари на рік, 22 торгові лавки, чотири кузні, чотири водяні млини й вітряк[21]. «Історія міст і сіл» переказала цей абзац із помилками: два млини замість чотирьох, пʼять кузень замість чотирьох, 25 лавок замість 22[20].
Єврейська громада
Євреї почали осідати в Бишеві близько 1721 року: у Харленських лежав документ, за яким «якийсь старозаконний Іцко Осерович прийняв добровільне міське підданство в Бишеві»[16]. За півтораста років громада виросла до 780 душ, тобто до чверті містечка[14].
Бишівські євреї були приписані до Васильківського міщанського товариства, хоч містечко лежало в Київському повіті: так стоїть і в заголовку їхньої ревізької казки 1850 року[5], і в метриці[4]. Через це справи, названі «Васильківський повіт», везуть бишівських людей, а пошук лише за Київським повітом їх пропускає.
Книгу смертей громади за 1854 рік ми прочитали всю: двадцять вісім актів, половина з них діти до тринадцяти років, усіх поховано в Бишеві, а приписані вони були до одинадцяти громад, від Василькова до Чорнобиля[4]. Метрики збереглися за 1854-1901 роки, а цвинтар розібрали, і плити з нього пішли у фундамент колгоспної комори[32].
XX століття
Про голод 1932-1933 років у Бишеві не знайдено жодного архівного документа - ні замітки в обласній газеті за ці два роки, ні запису актів цивільного стану. Усе, що є, - шістдесят пʼять імен, записаних аж 2003 року двома вчителями історії місцевої школи зі спогадів одинадцятьох очевидців[23]. Три різні числа, які том дає на цю подію, і те, чому з них вибрано саме 65, розібрано на сторінці самої події.
Репресії дали 50 статей у київському томі «Реабілітованих» і ще три в житомирському[25]. У самому макарівському розділі тому бишівських статей 48[24]: два числа міряють різне, і решта цього абзацу рахує від сорока восьми. 10 березня 1930 року вирок дістали чотирнадцятеро, і всі чотирнадцятеро бишівські: розкуркулення одного села за один день, усі одноосібники, шістьох до розстрілу, решта - строки. Серед тих, кому дали строк, четверо Шісток - Юхим 1871 року народження і троє Юхимовичів, Петро, Федір і Феодосій; книга родинного звʼязку не називає, перевірити це можна за метричною книгою. Реабілітували бишівців здебільшого 1989 року, але троє з сорока восьми дочекалися цього раніше: Василь Савченко 1956-го, Раїса Семенівна Мастерман-Чорна 1957-го і Павло Костянтинович Атаманенко 1983-го. Мастерман-Чорна на день вироку була студенткою київської консерваторії.
9 лютого 1939 року орденом Трудового Червоного Прапора нагородили Ксенію Омелянівну Войтенко, пʼять років ланкову колгоспу імені Ілліча: указ називає її повним іменем і врожай льону з 2,8 гектара, але самого села не подає - лише район і колгосп[12]. Що колгосп імені Ілліча був бишівський, сказала вже повоєнна республіканська газета[27]. Але за нарисом 2006 року артіль імені Ілліча постала в Бишеві аж 1959-го з трьох інших, а на кінець 1930 року тут було пʼять колгоспів з іншими назвами[32]. Ганна Швидка пішла на війну добровольцем і дійшла до Кенігсберга - бійцем, розвідником, після поранення операційною медсестрою; на фронті були й чотири її брати[20].
Німці зайшли в Бишів 9 або 10 липня 1941 року: «Історія міст і сіл» дає одну дату, Вікіпедія іншу[20][35]. Того ж дня розстріляли Т. Я. Конопатську, редакторку районної газети «За більшовицькі колгоспи», якій у Бишеві поставлено памʼятник[20].
15 жовтня 1943 року двадцять пʼять людей стратили й укинули в криницю: на табличці при могилі вони стоять поіменно, і тринадцятеро з них бишівці[7]. «Історія міст і сіл» пише про 24 жителів Бишева й не наводить жодного імені[20].
Церква і школа
Церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована 1762 року коштом парафіян, деревʼяна, пʼятого класу за штатами[14] - хоч нарис 2006 року відносить її до першого класу[32]; Słownik додає, що вона була колись уніатська[16]. Парафія старша за храм: попередню церкву описав візит Хвастівського деканату 1746 року[14], а найраніша знайдена метрична книга Бишева - за 1762-1801 роки, ЦДІАК, фонд 127, опис 1012, справа 337а[29]. Пізніших книг збереглося багато: покажчик дублікатів метричних книг губернії знає під Бишевом кілька тисяч записів, і всі двісті, які ми переглянули, мають у записі Покровську церкву Київського повіту[17]. За записами стоять справи 1963, 2024, 2082, 2469, 2545а і 2685 того самого опису 1012[18]; кожна така справа це книга на цілий кущ парафій за рік, тому в тих самих номерах сидять і Липівка з Ясногородкою. 1887 року при храмі стоять 2300 православних, які «едва мѣстятся въ деревяномъ обветшавшемъ храмѣ», хоч статистична шапка того самого гасла рахує 2523; поруч камʼяний костел на сорок пʼятьох римо-католиків[15].
Школу відкрили 1861 року, однокласну парафіяльну - або 1858-го, як двічі каже нарис 2006-го[32], - і лише через пʼять років селяни своїм коштом поставили для неї хатину на сорок дітей і одного вчителя[20]. На Різдво 1900 року кореспондент «Кіевлянина» писав, що «сто двадцять пʼять хлопчиків і дівчаток переповнили невелику класну [кімнату]», і подякував учителеві Ів. Ів. Спіцину[9]. Середню школу відкрили 1934 року, і на 1940/41 рік у ній було 28 учителів і 400 дітей[20].
У серпні 1937 року обласна газета написала про долю храмів району як про досягнення: трудящі «звільнилися від релігійного дурману, вигнали попів, закрили церкви»[13].
Що збереглося
Найдавніше в Бишеві досі не датоване. Похилевич описав вали й рови, «высокую могилу» з розкопаною вершиною і два вали від Ірпеня на північ, до Пашківського лісу й до Мотижина; за деякими ознаками, обережно додає він, вони старші за польську добу[15].
На обеліску воїнам-односельцям 399 імен, а охоронна картка 32-227-0214 обіцяє 123 - число, яке ми знаємо з описів знімків на Commons, а не з самого реєстру[33]. Заголовка перелік не має, тому з нього не випливає, що всі 399 загинули.
На цвинтарі група братських могил визволителів, чисел на неї пʼять - 74 в охоронній картці[26], 169 і 173 в описах знімків[33], 69 у Вікіпедії[35] і 70 на самій табличці[8]. Найближче сходяться 70 і 74, а один рядок таблички так і стоїть: «неизвестный»[8]. Історико-краєзнавчий музей зібрав тут місцевий краєзнавець Валерій Обухівський[30], він же намалював герб села, лук зі стрілою[33]; символіку затвердили 2008 року[35].