Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Бишів
село, Фастівський район, Київська область
25 травня 1694 року бишівці вигнали власницю. Населення міста разом із пʼятдесятьма фастівськими козаками сотника Сліпого прогнало Феофілу Тишкевич і знищило документи на володіння[22][20].
Бишів стоїть на річці Лупі, лівій притоці Ірпеня, за пʼятдесят верст від Києва[19][21]. До 1923 року Бишів - центр Бишівської волості Київського повіту, з 1923 по 1959-й він сам був райцентром для більшості теперішніх сусідів[20][28], а далі числився за Макарівським районом[26].
Назва
Іншої назви село не мало, лише різні написання: у польських документах Byszów, у Słownikу з варіантом Byszew[16], у дореформеній російській Бышевъ[21], у заголовках архівних описів «м-ка Бишів»[29].
1946 року при Бишівській сільраді записано хутір «Чорногородська Ферма»[28], а 1971 року серед підпорядкованих їй пунктів названо Ферму, поруч із Горобіївкою й Лубським[20].
Найраніша дата
У поборовому реєстрі Київської землі 1581 року, надрукованому в двадцятому томі «Źródła dziejowe», під розписом «Od J. m. p. Sczęsnego Charlińskiego, podkom. kijowskiego» стоїть «Byszowa osiadł. 3» - три осілі, поруч із Марцинович, Гостомлем, Максимовичами й Загалем[1]. Таріфа подимного 1628 року записує «m. Byszow z włością» - уже містечко з волостю, з податком 114 злотих 18 грошів, а власницею стоїть Анна з Микулинець, «Jerzowa Charlęska»[2]. Містечком Бишів став за королівським привілеєм, який виклопотав син Щенсного Єжи Харленський, власник Бишева після смерті батька близько 1607 року[16].
«Історія міст і сіл» та Słownik обидва відносять поселення над Лупою до першої половини XV століття й називають його власниками Полозів[20][16].
Кому належало
Бишів був приватним шляхетським містечком, а не королівщиною: його міщани лишалися чиїмись підданими. Ланцюг Руліковський простежив поіменно: Полози, по них через дочку Фенну князі Любецькі, а тоді Щенсний Харленський, якому Бишів принесла віном онука[16].
Хазяйнування Харленських скінчилося 1843 року, коли маєток за борги пішов з публічних торгів[20][14]. Купила містечко княгиня Сесилія з Моржковських Радзивіллова й, помираючи 1853 року, лишила 70 тисяч рублів сріблом на костел, дім для ксьондзів і богадільню - з умовою не приймати туди православних[15]. За два роки Бишів перейшов до її повіреного Григорія Грушецького[14]. На 1900-й маєток уже подрібнений: «Список» називає власниками Віктора Лопухіна, Григорія Самсоні-Тодорова, Станіслава Кржижановського й Катерину Селевіну[21].
Домініканці й пʼятсот зарубок
В архіві Харленських лежав заповіт Самуеля Харленського 1644 року, писаний в Аугсбурзі[16]. Виконуючи його, мати Самуеля, вдова Єжи Харленського Анна, відновила бишівський костел і ввела до нього домініканців: 1644 року вона записала конвентові на вічний фундуш два села, Лишню й Добковщину[20]. 1750 року пріор ксьондз Томаш Клуковський вирушив із лишнянськими підданими в ліс і понад пʼятсот дерев позначив зарубками - «від самого Ірпеня аж до шляху, що йде з Бишева до Ясногородки»[3]. Знаємо про це з протестації власників Новосілок, внесеної до київських гродських книг у Житомирі 16 вересня 1750 року: зарубки, скаржилися вони, прорубано по їхній власній землі.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 2909 | 2086 православних, 780 євреїв, 43 римо-католики[14] |
| 1900 | 3604 | у 348 дворах[21] |
| 1912 | 6834 | за нарисом 2006 року[32] |
| 1918 | 5096 | перепис 23 жовтня[31] |
| 1924 | 5413 | на кінець року, вже з навколишніми хуторами[20] |
| 1971 | 3308 | довідник «Історія міст і сіл»[20] |
У цілій волості 1900 року жило 20 400 людей, і 520 з них лютерани[21].
Базарна площа
1900 року тут шість ярмарків і два базари на рік, 22 торгові лавки, чотири кузні, чотири водяні млини й вітряк[21].
Що стояло в центрі містечка, відомо завдяки пожежі 5 квітня 1906 року: вогонь із хати Конона Веремієнка спинили «майже біля самої базарної площі», а на самій площі, за тим самим дописом, стояли «церква, костел, казенна винна лавка, народна чайна, ряди лавок і єврейські доми»[10].
9 квітня 1915 року в містечку зарубали сокирою Лаврентія Шаповала - шістдесятирічного селянина, сліпого на обидва ока; підозра впала на невістку, з якою він сварився через землю[11].
Єврейська громада
Євреї почали осідати в Бишеві близько 1721 року: у Харленських лежав документ, за яким «якийсь старозаконний Іцко Осерович прийняв добровільне міське підданство в Бишеві»[16]. За півтораста років громада виросла до 780 душ, тобто до чверті містечка[14].
Бишівські євреї були приписані до Васильківського міщанського товариства, хоч містечко лежало в Київському повіті: так стоїть і в заголовку їхньої ревізької казки 1850 року[5], і в метриці[4].
Уся книга смертей громади за 1854 рік - це двадцять вісім актів, половина з них діти до тринадцяти років, усіх поховано в Бишеві, а приписані вони були до одинадцяти громад, від Василькова до Чорнобиля[4]. Цвинтар розібрали: надмогильні плити з нього, за нарисом 2006 року, досі служать фундаментом однієї з комор місцевого господарства[32].
XX століття
Нарис у томі «Національна книга памʼяті» пише, що голод 1932-1933 років «за неповними підрахунками» забрав до півтори тисячі бишівчан і що поіменно зі свідчень очевидців встановлено 109 жертв, а сам мартиролог під ним друкує шістдесят пʼять імен, записаних аж 2003 року двома вчителями історії місцевої школи зі спогадів одинадцятьох очевидців[23].
Репресії дали 50 статей у київському томі «Реабілітованих»[24] і ще три в житомирському[25]. 10 березня 1930 року вирок дістали чотирнадцятеро, і всі чотирнадцятеро жили в Бишеві: один день, одна трійка, усі одноосібники, шістьох до розстрілу, решта - строки[24]. Серед тих, кому дали строк, четверо Шісток - Юхим 1871 року народження і троє Юхимовичів, Петро, Федір і Феодосій; книга родинного звʼязку не називає. Реабілітували бишівців здебільшого 1989 року, але троє дочекалися цього раніше: Василь Савченко 1956-го, Раїса Семенівна Мастерман-Чорна 1957-го і Павло Костянтинович Атаманенко 1983-го. Мастерман-Чорна на день вироку була студенткою київської консерваторії.
На кінець 1930 року тут було пʼять колгоспів[32]. Указом, надрукованим у газеті 9 лютого 1939 року, орденом Трудового Червоного Прапора нагородили Ксенію Омелянівну Войтенко, пʼять років ланкову колгоспу імені Ілліча Бишівського району: указ називає врожай льону з 2,8 гектара, а села не подає[12]. Колгосп імені Ілліча села Бишів називає газета 1964 року[27]. 15 червня 1950 року чотири артілі, імені ВКП(б), імені 1 Травня, імені Воровського й імені Петровського, обʼєдналися в колгосп імені Сталіна, і відтоді в селі було три колгоспи - імені Ілліча, імені Сталіна та «Більшовик»[20]. Прибутки колгоспу імені Ілліча виросли з 700 тисяч до 2,5 мільйона карбованців. У вересні 1959 року три бишівські артілі обʼєдналися в одну, яку назвали іменем Ілліча[32].
Ганна Швидка пішла на війну добровольцем і дійшла до Кенігсберга - бійцем, розвідником, після поранення операційною медсестрою; на фронті були й чотири її брати[20].
Німці зайшли в Бишів 9 липня 1941 року[20]. Окупанти розстріляли Т. Я. Конопатську, редакторку районної газети, якій у Бишеві поставлено памʼятник. Колгоспник-активіст Я. Т. Манченко з перших днів війни пішов у підпілля; у грудні 1941 року поліція його схопила, і дорогою до Фастова його вбили.
15 жовтня 1943 року двадцять пʼять людей стратили й укинули в криницю: на табличці при могилі вони стоять поіменно, і тринадцятеро з них бишівці[7]. «Історія міст і сіл» пише про 24 жителів Бишева, яких окупанти живими кинули до криниці на шляху до Чорногородки й закидали гранатами[20].
Церква і школа
Церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована 1762 року коштом парафіян, деревʼяна, пʼятого класу за штатами[14]; Słownik додає, що вона була колись уніатська[16]. Парафія старша за храм: попередню церкву описав візит Хвастівського деканату 1746 року[14]. 1887 року при храмі стоять 2300 православних, які «едва мѣстятся въ деревяномъ обветшавшемъ храмѣ»; поруч камʼяний костел на сорок пʼятьох римо-католиків[15].
Школу відкрили 1861 року, однокласну парафіяльну, і лише через пʼять років селяни своїм коштом поставили для неї хатину на сорок дітей і одного вчителя[20]. На Різдво 1900 року кореспондент «Кіевлянина» писав, що «сто двадцять пʼять хлопчиків і дівчаток переповнили невелику класну [кімнату]», і подякував учителеві Ів. Ів. Спіцину[9]. Середню школу відкрили 1934 року, і на 1940/41 рік у ній було 28 учителів і 400 дітей[20].
У серпні 1937 року обласна газета написала про долю храмів району як про досягнення: трудящі «звільнилися від релігійного дурману, вигнали попів, закрили церкви»[13].
Що збереглося
Найдавніше в Бишеві досі не датоване. Похилевич описав вали й рови, «высокую могилу» з розкопаною вершиною і два вали від Ірпеня на північ, до Пашківського лісу й до Мотижина; за деякими ознаками, обережно додає він, вони старші за польську добу[15].
У селі стоїть обеліск воїнам-односельцям: 399 імен і 122 прізвища, найчастіше Андрійко - двадцятеро[6]. Охоронна картка, за описами знімків на Commons, називає його памʼятником на честь 123 воїнів-односельців[33]. Заголовка перелік не має, тому з нього не випливає, що всі 399 загинули[6].
На цвинтарі група братських могил визволителів: 70 рядків на табличці при одному з обелісків групи[8], 74 в охоронній картці за описами знімків на Commons[33], а один рядок таблички так і стоїть: «неизвестный»[8]. Окремий памʼятник поставлено командирові танкового полку підполковникові А. П. Колесову[20]. «Історія міст і сіл» пише, що з понад 1100 бишівців, які воювали, 410 загинули, а 160 юнаків і дівчат окупанти вивезли на роботи до Німеччини[20].
Історико-краєзнавчий музей зібрав тут місцевий краєзнавець Валерій Обухівський[30], він же намалював герб села, лук зі стрілою[33].
Для пошуку. У джерелах XIX століття містечко часто стоїть не саме по собі, а прикметником: «Бышевской» волості[21], «къ Бышевскому обществу»[15], згодом «Бишівський район»[28]. Метричні книги Покровської церкви лежать у ЦДІАК, ф. 127, оп. 1012, і найраніша з названих в описах - за 1762-1801 роки[29][18]; записи 1840-1852 років, крім 1845 і 1846, проіндексовано на FamilySearch під назвою «Бишів»[17]. Бишівські люди стоять і в справах, названих «Васильківський повіт»[5].