Спіцин Ів. Ів.

На третій день Різдва 1900 року в бишівській школі влаштували ялинку й покликали всіх учнів. Сто двадцять пʼять хлопчиків і дівчаток переповнили невелику класну кімнату - і свято однаково пройшло весело.^[1]

Діти проспівали тропар Різдва та інші духовні пісні, продекламували кілька віршів і розіграли в лицях байки Крилова, як пише дописувач, «виразно і з вдалою мімікою та жестикуляцією».^[1] А далі в замітці стоїть таке:

«Селянських дітей, що говорять малоросійським наріччям, не легко навчити декламації літературною мовою; маленька вистава пройшла блискуче завдяки старанню й талантові місцевого вчителя Ів. Ів. Спіцина.»^[1]

Що тут насправді сказано

Дописувач хвалить учителя, і робить це, не помічаючи, що заразом описує роботу, якої той не мав би робити, якби діти вчилися своєю мовою. Мова, якою розмовляли бишівські діти, названа «наріччям»; мова, якою вони мусили декламувати, - «літературною».

Далі дописувач говорить уже прямо:

«Маленьких людей у нас не цінують, і про них не заведено говорити в друку. А тим часом маленькі люди, на кшталт сільських учителів, які задовольняються мізерною платнею й майже непридатним для життя помешканням, тихо, без шуму роблять важку й велику справу.»^[1]

З усього, що ми зібрали про Бишів, це єдиний випадок, коли сучасник назвав односельця на імʼя, щоб подякувати йому за роботу. Решта імен дійшла до нас із вироків, записів про смерть, поліційних заміток і переліків на памʼятниках.

Чого ми не знаємо

Ні звідки він був, ні куди подівся. Газета скорочує його до «Ив. Ив. Спицынъ» - двох ініціалів і прізвища, і повного імені ми не розгортаємо.

Школу, у якій він учив, відкрили 1861 року, і лише через пʼять років селяни своїм коштом поставили для неї хатину, де один учитель навчав грамоти сорок дітей.^[2] На той різдвяний вечір дітей у школі було сто двадцять пʼять, і всі в одній кімнаті. Чи та сама це будівля через тридцять чотири роки, нарис не каже, а «сорок» у ньому - число учнів 1866 року, а не місткість приміщення.