15 жовтня 1943 року: двадцятьох пʼятьох укинули в криницю

Заголовок на табличці стоїть дослівно так: «НА ЦЬОМУ МІСЦІ 15 ЖОВТНЯ 1943 РОКУ БУЛИ СТРАЧЕНІ І КИНУТІ В КОЛОДЯЗЬ ПАРТИЗАНИ, ПІДПІЛЬНИКИ БИШІВСЬКОЇ МОЛОДІЖНОЇ ПІДПІЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ І ЧЛЕНИ ЇХ СІМЕЙ.»^[1] Далі йдуть двадцять пʼять імен, згрупованих за селами, і в кожного стоїть рік народження. Це сталося трохи більше ніж за три тижні до 8 листопада 1943 року, коли Червона армія визволила Бишів.^[3]

У переліку є четверо Дроздів із Леонівки: Федот Іванович 1882 року народження, Ярина Кирилівна 1884-го, Фросина Федотівна 1921 року й Зінаїда Федотівна 1930-го, тобто дванадцяти чи тринадцяти років.^[1] Є Радзієвські з Лишні: Килина Марʼянівна 1914 року народження і Микола Валентинович 1943-го, немовля. Є дві Соловей із Бишева, Марина Федорівна 1883 року й Марія Олександрівна 1912-го, і двоє Грибовських, Андрій Йосипович 1889 року й Павло Андрійович 1918-го.

Плита родинного звʼязку не називає. Вона дає саме прізвище, імʼя, по батькові й рік, і більше нічого. Але по батькові двох молодших Дроздів збігається з іменем найстаршого, а по батькові молодшого Грибовського - з іменем старшого при різниці у двадцять девʼять років. Нарис 2006 року про Яблунівку родину Дроздів називає прямо: окупанти забрали Фросю Дрозд із Леонівки, а з нею «стару матір, батька і меншу сестру», і після довгих знущань кинули їх у криницю; «так мужньо загинула сімʼя Дроздів».^[5] У книзі реєстрації народжень 1924 року Федота Івановича Дрозда, 1882 року народження, записано батьком леонівської дівчинки Софії, а матірʼю - Ярину.^[2] Грибовських родиною не називає жодне з цих джерел, і звʼязок між ними видно лише з по батькові.^[1] У переліку стоять дівчинка 1930 року народження, жінка 1884-го й немовля 1943-го, а заголовок таблички називає страчених не лише партизанами й підпільниками, а й членами їхніх сімей.

Бишівських у переліку тринадцятеро: Кузьма Трохимович Бондар (1906), Андрій Йосипович Грибовський (1889), Павло Андрійович Грибовський (1918), Микола Дмитрович Коба (1921), Михайло Васильович Кожушко (1910), Настя Антонівна Кудименко (1920), Григорій Родіонович Кузьменко (1924), Трохим Савович Мельник (1895), Роман Карпович Мізько (1900), Григорій Онуфрійович Погорілий (1900), Марина Федорівна Соловей (1883), Марія Олександрівна Соловей (1912), Марія Іванівна Шульга (1900).^[1] Решта дванадцять - із чотирьох сусідніх сіл: четверо з Леонівки, двоє з Лишні, троє з Мостища (Микола Семенович Литвиненко 1924 року, Єфросинія Олексіїна Мельніченко 1905-го, Володимир Іванович Мельніченко 1922-го) і троє з Яблунівки (Володимир Якович Концевич 1923 року, Петро Іванович Саржинський 1924-го, Петро Михайлович Хмелівський 1923-го). Наймолодшому не було й року, а найстарший народився 1882-го.

Джерела розходяться в числі, і зійти їх нема на чому. «Історія міст і сіл» пише про 24 жителів Бишева, живими кинутих у криницю на шляху до Чорногородки й закиданих гранатами.^[3] На плиті двадцять пʼять імен, і бишівців серед них тринадцять.^[1] Якби книга рахувала самих бишівців, у неї стояло б тринадцять; якби всіх - двадцять пʼять. Двадцять чотири не збігається ні з чим, а перевірити його поіменно неможливо: укинутих до криниці книга на імʼя не називає.^[3] Місце теж описане по-різному: книга пише «на шляху до Чорногородки», а табличка, що стоїть на вулиці Мічуріна, - «на цьому місці».^[3][1] Можливо, книга описує дорогу, якою людей вели, а не саме місце страти, але сама вона цього не пише.^[3] Нарис 2006 року про Бишів називає ще одне місце, «на околиці Бишева», а нарис того самого тому про Яблунівку пише, що Дроздів кинули в криницю «на колишньому довоєнному бишівському аеродромі».^[4][5]

Нарис 2006 року повторює число 24 і додає чотири імені

Районний збірник 2006 року пише: «В середині жовтня 1943 р. замучені гестапівцями і кинуті в колодязь на околиці Бишева підпільники Марія Соловей, Григорій Кузьменко, Фрося Дрозд, Арсен Степа і ряд інших, всього 24 чоловік».^[4]

Число 24 стоїть і в радянському виданні 1971 року, і в нарисі 2006-го, але жоден із двох текстів не каже, звідки його взято: ні при реченні книги, ні при абзаці нарису посилання на документ немає.^[3][4] На плиті ж імен двадцять пʼять.^[1]

Три з чотирьох названих імен стоять і на плиті: Марія Олександрівна Соловей із Бишева, Григорій Родіонович Кузьменко з Бишева, Фросина Федотівна Дрозд із Леонівки.^[1] Тобто нарис і плита описують ту саму подію, а не дві різні.

Четвертого імені на плиті немає: Арсена Степу камінь не називає взагалі.^[1] Чи це двадцять шоста людина, чи інше написання когось із двадцяти пʼятьох, чи помилка автора - з двох переліків не встановити. Але прізвище Степа в Бишеві є: сільський ревком 1920 року очолював І. Й. Степа.^[4]

Дату нарис подає розмито - «в середині жовтня», - і це не інша версія, а менша точність, ніж на плиті.^[4] «Історія міст і сіл» цієї страти не датує зовсім.^[3]

Про частину людей із плити той самий том і районна газета пишуть інакше. Нарис про Яблунівку пише, що Концевич, Хмелівський і Саржинський, схоплені й допитані в бишівській комендатурі, були «непритомними, майже напівживими кинуті до криниці», а кількома рядками раніше - що «Саржинського М., Хмелівського П., Концевич окупанти розстріляли в с. Бишеві, в Драйчиному ярку».^[5] «Макарівські вісті» 2017 року в списку тих, хто загинув на примусових роботах у Райху, від Яблунівки називають Саржинського Петра Івановича, Хмелівського Петра Михайловича і чотирьох Дроздів: Федота, Ярину, Єфросинію й Софію.^[6] Число вивезених газета рахувала на основі матеріалів Державного архіву Київської області, а про загиблих пише, що достовірно відомо лише про смерть 52 осіб.

На памʼятнику записано двадцять пʼять імен; повного іменного списку цієї події не дають ні «Історія міст і сіл», ні нарис 2006 року.^[1][3][4] Стара гранітна плита, що стоїть поруч, імен не має взагалі - на ній лише присвята: «ВІЧНА ПАМʼЯТЬ ПІДПІЛЬНИКАМ І ГРОМАДЯНАМ ЯКІ ЗАГИНУЛИ ВІД РУК ФАШИСТІВ В 1943 РОЦІ».^[1]

«Історія міст і сіл» називає серед бишівців, що боролися «в рядах народних месників», М. В. Манченка й В. Т. Кромбета і пише, що в травні 1942 року бишівські підпільники сконструювали радіоприймач; 5 травня 1943 року утворився Бишівський партизанський загін, а 16 червня той загін увійшов до четвертого батальйону.^[3] Нарис 2006 року пише, що в жовтні 1941 року Микола Васильович Манченко організував підпільну групу, до якої згодом приєдналися подібні групи з Пашківки, Чорногородки й Вульшки, і так постала «велика комсомольсько-молодіжна організація», всього 89 чоловік; 10 жовтня 1943 року Манченко загинув при виконанні бойового завдання.^[4] Далі нарис пише, що в листопаді 1941 року створено Бишівську районну підпільно-диверсійну організацію, яку очолювали М. В. Кошовий, І. Я. Осипенко й В. К. Бондар, і що 5 травня 1943 року «на базі цих підпільних груп» створено Бишівський партизанський загін.^[4] Чи організація Манченка - та сама молодіжна, що названа на табличці, ні табличка, ні нарис прямо не кажуть.^[1][4]