Репресії в Бишеві: пʼятдесят три імені за двадцять років

У макарівському розділі «Реабілітованих історією» сорок вісім статей стосуються Бишева. Вони розсипані по розділу за абеткою прізвищ, від Атаманенків на 512-й сторінці до Івана Шульца на 556-й.^[1] Один із сорока восьми, Микола Павлович Радиненко, народився в Ясногородці, а в Бишеві тільки жив, тому в переліку під цим текстом його рядок стоїть за селом народження. У тексті нижче він лишається серед бишівців, бо жив саме тут.

Сорок вісім - це число самого лише макарівського розділу. Ще двоє бишівців стоять у розділах Білоцерківського району й міста Фастова того самого київського тому: робітник лісгоспу Василь Михайлович Сахнюк, 1896 року народження, уродженець Фастова, і селянин-одноосібник Андрій Якович Сторожук, 1893 року, родом із Розалівки на Білоцерківщині; обох 10 березня 1930 року засудила трійка при Колегії ДПУ УСРР, Сторожука - до розстрілу^[1]. Ще троє стоять у житомирських томах «Реабілітованих історією»: колгоспники Омелян Петрович Кайстренко (1879) і Петро Іванович Правдивий (1880), обидва народжені в Бишеві й жили там, та уродженець села Нестор Іванович Капшук (1902)^[2]. Разом це пʼятдесят три імені, і пʼятдесят два з них стоять у переліку під цим текстом. Числа нижче рахують тільки макарівський розділ.

Однією подією ці сорок вісім не є. Датовані вироки й рішення у справах розкладаються так: шістнадцять припадає на 1930 рік, два на 1931, девʼять на 1937-1938, один на 1940, дванадцять на 1944-1946 і вісім на 1950.^[1] Василеві Михайловичу Кромбету довідник дає тільки рік вироку, 1944-й, без місяця й дня.

Перша хвиля - 1930-1931, село проти колгоспу. Вісімнадцять вироків за два роки, і чотирнадцять із них - одним днем, 10 березня 1930 року. Заняття там, де довідник його подає, одне: одноосібник. В одного з вісімнадцяти, Сави Петровича Кайстренка, графи заняття немає взагалі.^[1]

Друга - 1937-1938. Девʼятеро, і вироків Трійки серед них лише три, а решту винесли московські позасудові органи - Особлива нарада при НКВС СРСР і Комісія НКВС та Прокуратури СРСР.^[1] Троє загинули. Євген Михайлович Банах, 1887 року народження, уродженець Польщі, учитель середньої школи, засуджений 2 листопада 1937 року і розстріляний через дванадцять днів. Григорій Степанович Бондар, 1891 року, колгоспник, розстріляний того самого дня, коли дістав вирок, 30 вересня 1938-го. Павло Пилипович Лясковський, 1914 року народження, уродженець Бишева, пожежник Першої київської міської пожежної команди, засуджений 28 вересня 1938 року і розстріляний 2 жовтня.

Решта шестеро дістали строки й заслання: Дмитро Кирилович Кайстренко (1903), колгоспник, - десять років; Макар Михайлович Журавель (1891), бухгалтер бишівської кооперації, - вісім; Раїса Семенівна Мастерман-Чорна (1909), уродженка Бишева, студентка консерваторії, що жила в Києві, - вісім; Сергій Тимофійович Атаманенко (1897), учитель неповної середньої школи, - пʼять; Мусій Іванович Дзюбенко (1899) - пʼять; Михайло Трохимович Закалюжний (1871) - виселення за межі України на пʼять років.^[1] Найбільша професійна група тут колгоспники, їх троє; учителів двоє.

Восьмеро з цих девʼятьох реабілітовані 1989 року.^[1] Раїсу Мастерман-Чорну реабілітували 1957-го, на тридцять два роки раніше.

Окремо, поза хвилями, стоїть 1940 рік: 13 серпня Військовий трибунал Київського військового округу засудив Івана Юлісовича Шульца, 1917 року народження, керівника художньої самодіяльності сільського клубу, до шести років позбавлення волі й двох років поразки в правах.^[1]

Третя хвиля - 1944-1946, одразу по війні. Дванадцятеро, і Трійки серед органів уже немає: шістьох засудили військові трибунали військ НКВС і Київського військового округу, пʼятьох вислала Особлива нарада при НКВС СРСР, а справу ще однієї людини припинив Верховний Суд СРСР.^[1] Сюди ж належать троє малих Барм: Віктор Петрович 1938 року народження, Валентина Петрівна 1939 року й Любов Петрівна 1940 року - усіх трьох 21 квітня 1945 року вислали за межі України на три роки. Що вони брат і сестри, довідник не каже: про родину в їхніх статтях немає нічого. Перевірити це можна за актовими записами про народження. Найстаршому було шість чи сім років, наймолодшій чотири чи пʼять. Того самого дня й тим самим порядком вислали Федору Кирилівну Кайстренко, 1909 року народження, колгоспницю. Єдиний серед сорока восьми випадок, коли справу припинили за відсутністю доказів вини, теж припадає на ці роки: Палажку Павлівну Коваль, 1910 року народження, колгоспницю, звільнили з-під варти 1 червня 1945 року рішенням Верховного Суду СРСР.

Четверта - 7 жовтня 1950 року. Вісім вироків одного дня, і всі вісім виніс уже не позасудовий орган, а Київський обласний суд.^[1] Четверо з восьми - Атаманенки: Іван Костянтинович (1907), Олена Кузьмівна (1895), Ольга Василівна (1910) і Павло Костянтинович (1902). Двоє чоловіків дістали по двадцять пʼять років, обидві жінки, записані домогосподарками, - по десять. Двадцять пʼять років дістали також Михайло Микитович Голенко (1890), одноосібник, і Терентій Іванович Дзюбаненко (1884); по десять - Наталія Михайлівна Голенко (1917) і Анастасія Іванівна Манченко (1893).

Павло Костянтинович Атаманенко з двадцяти пʼяти років відсидів два: він помер в увʼязненні 21 січня 1953 року. Реабілітували його 1983-го - на тридцять років пізніше за смерть і на шість раніше, ніж більшість інших бишівців.^[1]

Івана Костянтиновича Атаманенка в Бишеві тільки записали народженим: на день арешту він жив у Соснівці.^[1] У самому Бишеві лишався його однофамілець і тезко по батькові - Павло Костянтинович. Родичами книга їх не називає: спільного по батькові й спільного села народження для цього замало; перевірити це можна за метричною книгою. Ще один Атаманенко з переліку під цим текстом - Павло Кузьмич, 1903 року, коваль із Пашківки, - до цієї справи не належить: його засудив військовий трибунал 12 березня 1945 року, і реабілітували його 1994-го, а не 1983-го.

Того самого дня тим самим судом засудили ще одну людину, і в бишівських вісьмох її немає: Єфросинію Сергіївну Матвієнко, 1891 року, уродженку Пашківки, яка жила в Горобіївці, за версту від Бишева^[3], - десять років.^[1] Розкладка вироку на всіх девʼятьох однакова: чотирьом чоловікам по двадцять пʼять років, пʼятьом жінкам по десять, і всі пʼятеро жінок записані домогосподарками.

Що це була одна справа, а не девʼять окремих, книга прямо не каже. Восени 1955 року вироки пʼятьом із девʼяти переглянули, і чотирьом - одного дня, 29 вересня 1955 року, Верховним Судом УРСР: Наталії Голенко, Анастасії Манченко і Єфросинії Матвієнко строк зменшили з десяти років до шести, Терентієві Дзюбаненку - з двадцяти пʼяти до десяти; Михайлові Голенку строк урізав Військовий суд УРСР шістьма днями раніше, 23 вересня, і теж удвічі з половиною.^[1] На весь макарівський розділ - а це понад шістсот статей - таких переглядів усього шість, і пʼять із них припадають на цих людей.

Чотирьох Атаманенків серед переглянутих немає.^[1] У статтях Івана, Олени й Ольги після вироку стоїть лише рік реабілітації, Павло Костянтинович до 1955 року не дожив, а чи дожили інші троє, довідник не каже. Чи їм у перегляді відмовили, чи їхня справа була окрема й того самого дня, з довідника не видно. Відповідь може дати архівно-слідча справа.

У довіднику немає ні статті звинувачення, ні номера архівно-слідчої справи: таких полів формуляр не має взагалі.^[1] Тому за що судили кожного з цих сорока восьми, звідси не встановлюється, і спільна дата вироку сама собою спільної справи не доводить. Дізнатися це можна з архівно-слідчої справи.