Липень 1941 року: як почалася окупація Бишева

Окупація Бишева тривала два роки й чотири місяці: з липня 1941-го до 8 листопада 1943 року. Почалася вона в липні.

Дата вторгнення - 9 або 10 липня, і звести їх нема на чому. «Історія міст і сіл» називає 9 липня 1941 року, причому бере цю дату не в себе, а з окремого видання про окупаційний режим в Україні.^[1] Українська Вікіпедія дає 10 липня, і абзац, у якому вона це пише, посилань не має жодного.^[3] Різниця в один день, за кожною версією стоїть по одному джерелу, і ми не обираємо мовчки: у переліку дат тут стоїть рік, а не число. Точну дату дало б оперативне зведення або журнал бойових дій частини, яка проходила Бишевом того тижня.

Перший день описано детальніше, ніж усі наступні два роки. За радянським нарисом, того дня пограбовано універмаг і базу райспоживспілки, будинок культури перетворено на зсипний пункт, школу - на лазарет, зруйновано памʼятник Леніну, вирубано сад біля лікарні, знищено МТС - станцію, що тримала трактори на весь район.^[1]

Того самого дня розстріляли: Т. Я. Конопатську, редакторку районної газети, Ф. С. Коваленка, голову правління райспоживспілки, колгоспників-активістів Я. Т. Манченка і М. С. Плясуна, а також батьків голови колгоспу С. Т. Кромбета.^[1] Кого називати, нарис 1971 року вибирає за своїми правилами: у списку самий радянський актив села, і про те, чи були того дня вбиті ще люди, книжка не каже нічого. Але імена вона подає - а більше їх не подає ніхто.

Серед бишівських памʼятників нарис називає окремий памʼятник редакторці районної газети Т. Я. Конопатській.^[2] Газета називалася «За більшовицькі колгоспи», і що вона справді існувала й що редактором її була саме Конопатська, видно поза радянським нарисом: у квітні 1939 року обласна «Пролетарська правда» друкувала розбір її роботи, називала «редактора тов. Конопатську» й заразом виказала, що на початку квітня газета вийшла номером 40 (80).^[7] Далі ініціалів не знає ніхто: обласна газета їх не наводить, нарис дає «Т. Я.», і повного імені жінки, якій у Бишеві поставлено памʼятник, у джерелах немає.

Бишів лишився районним центром і за нової влади. 1942 року Бишівський район входив до Київського гебітскомісаріату - разом із Київським, Бородянським, Вище-Дубечанським і Макарівським.^[4] Тобто окупаційна адміністрація взяла довоєнний поділ готовим: райони лишилися ті самі, змінилася лише влада над ними.

Хто очолював районну управу, одна й та сама книжка називає двох. Краєзнавча праця про сусідню Козичанку каже, що Бишівську районну націоналістичну організацію очолив Д. Д. Приліпенко, він же голова Бишівської районної управи; члени управи Д. К. Грибовський і А. К. Депутат виїжджали в Козичанку на вибори місцевої влади, де обрали сільського старосту й управителя громадським господарством.^[5] Далі в тій самій книжці головою бишівської районної управи названо латиша М. Каркліна, який «активно співпрацював з партизанами і зумів організувати підпільну групу, що складалася з керівників господарств навколишніх сіл».^[5] Два різні голови однієї установи в одному тексті, без жодного слова про те, хто був раніше, - ми їх не зводимо. Працювала й бишівська друкарня: у ній віддрукували брошури, які роздавали тим, хто приходив до управи, а згодом ці брошури знайшли жандарми.

Жандармерія над Бишевом сиділа в Брусилові. Комендатура в сусідньому Грузькому, якій підпорядковувалися села довкола, належала до Брусилівської жандармерії, а очолював ту жандармерію німець Гофман.^[6] Судили ж у Бишеві: схопленого партизана грузецький комендант «відправив до Бишева на суд» разом із сільським головою Федором Міщенком, але до суду не доїхав ні той, ні той - обох скинули з воза біля валу й розстріляли. Сам Гофман до кінця окупації не дожив: бишівський і брусилівський поліцейські загони на його чолі провели велику операцію проти партизанів, ті відступили під Марʼянівку, і в бою пораненого командира вивезли, а начальника жандармерії вбили.

Хто командував бишівськими партизанами, версій три, і всі три стоять. Радянський нарис називає командиром загону, утвореного 5 травня 1943 року, Є. П. Тішакова.^[1] Вікіпедія на ту саму дату й той самий загін дає Г. О. Хитриченка.^[3] Книжка про Грузьке каже, що командиром Бишівського загону був Григорій Григорович Обухівський.^[6] Пояснити це могли б різні щаблі командування або різні періоди, але жодне джерело цього не каже, тому ми лишаємо всі три. Чим цей загін і бишівське підпілля скінчилися, видно на сторінці про страту 15 жовтня 1943 року.

Від самої окупаційної влади лишилися папери, і їх небагато. У Державному архіві Київської області це фонд Бишівської районної управи (Р-2065, 1942 рік, шість справ), громадське господарство № 5 села Бишів (Р-2155, 1942-1943) і сільуправи одинадцяти сіл району - Новосілок, Лишні, Вітрівки, Горобіївки, Леонівки, Мостища, Чорногородки, Яблунівки, Пашківки, Грузького й Морозівки.^[8] Шість справ на дворічну роботу районної управи - це майже нічого; при відступі такі папери палили насамперед. Ми знаємо звідси, які установи існували й скільки після них уціліло, але не те, що в тих справах написано.

Сто шістдесят юнаків і дівчат із села вивезено на роботу до Німеччини.^[1] Те саме число повторює Вікіпедія, теж без посилання, тому це не два свідчення, а одне й переказ.^[3] Скільки бишівців не повернулося з фронтів, джерела рахують по-різному, і ці числа зведені на сторінці обеліска односельцям.