Липень 1941 року: як почалася окупація Бишева

Окупація Бишева тривала два роки й чотири місяці: з липня 1941-го до 8 листопада 1943 року. Почалася вона в липні.

Дата вторгнення - 9 або 10 липня, і звести їх нема на чому. «Історія міст і сіл» називає 9 липня 1941 року, причому бере цю дату не в себе, а з окремого видання про окупаційний режим в Україні.^[1] Українська Вікіпедія дає 10 липня, і абзац, у якому вона це пише, посилань не має жодного.^[3] Різниця в один день. 9 липня стоїть і в нарисі «Бишів» у «Нарисах з історії Макарівського району» 2006 року.^[9] Але розділ того самого нарису про бишівську організацію ОУН розповідає, що 10 липня 1941 року призовників, які прийшли на збірний пункт Бишівського райвійськкомату, зупинив на розі вулиць німецький патруль, що їхав попереду колони з військовою технікою, яка вступала в райцентр.

За радянським нарисом, першого ж дня пограбовано універмаг і базу райспоживспілки, будинок культури перетворено на зсипний пункт, школу - на лазарет. Без дати нарис пише, що окупанти зруйнували памʼятник Леніну, знищили МТС і багато житлових будинків колгоспників, вирубали сад біля лікарні.^[1]

Кого розстріляли, нарис називає поіменно: Т. Я. Конопатську, редакторку районної газети, Ф. С. Коваленка, голову правління райспоживспілки, колгоспників-активістів Я. Т. Манченка і М. С. Плясуна, батьків голови колгоспу С. Т. Кромбета - «та інших патріотів». Ще 24 жителів Бишева, пише він, окупанти живими кинули до криниці на шляху до Чорногородки й закидали гранатами (про цю страту окремо).^[1] Дня цих розстрілів нарис не називає, а Манченка датує пізніше: колишній червоногвардієць і один з організаторів колгоспу, він із перших днів війни пішов у підпілля, поліція схопила його в грудні 1941 року, і вбили його дорогою до Фастова. У 1943 році, пише нарис, окупанти закатували й дружину Я. Т. Манченка, Євдокію Макарівну. Кого називати, він вибирає за своїми правилами - у списку самий радянський актив села. Нарис «Бишів» 2006 року подає свій перелік: першою жертвою окупантів там названо солдата, якого частини Червоної армії, відступаючи, залишили на варті біля пошти, а розстріляними - Ф. І. Коваленка, заступника голови райвиконкому, «Форостовець Ф.А.- зав. райсоцзабезом», Т. Я. Конопацьку, редакторку районної газети «За більшовицькі колгоспи», і Я. Т. Манченка, активіста сільради.^[9] Коваленко тут має інші ініціали й посаду, ніж у радянському нарисі, а Плясуна й батьків Кромбета цей перелік не називає.^[1]

Серед бишівських памʼятників нарис називає окремий памʼятник редакторці районної газети Т. Я. Конопатській.^[2] Газета називалася «За більшовицькі колгоспи», і що вона справді існувала й що редактором її була саме Конопатська, видно поза радянським нарисом: у квітні 1939 року обласна «Пролетарська правда» друкувала розбір її роботи, називала її редактора - «тов. Конопатська» - й заразом процитувала передову статтю з її номера 40 (80).^[7] Далі ініціалів не знає ніхто: обласна газета їх не наводить, нарис дає «Т. Я.», і повного імені жінки, якій у Бишеві поставлено памʼятник, у джерелах немає.

Бишів лишився районним центром і за нової влади. 1942 року Бишівський район входив до Київського гебітскомісаріату - разом із Київським, Бородянським, Вище-Дубечанським і Макарівським.^[4]

Хто очолював районну управу, одна й та сама книжка називає двох. Краєзнавча праця про сусідню Козичанку за матеріалами слідчої справи НКВС 1943-1944 років каже, що Бишівську районну націоналістичну організацію очолив Д. Д. Приліпенко, він же голова Бишівської районної управи; члени управи Д. К. Грибовський і А. К. Депутат виїжджали в Козичанку на вибори місцевої влади, де обрали сільського старосту й управителя громадським господарством.^[5] Уривок цей склав краєзнавець В. В. Обухівський, і його ж стаття про бишівську організацію ОУН у «Нарисах з історії Макарівського району» 2006 року їх розводить: Грибовський поїхав на вибори до Грузького, а Депутат одночасно з ним - до Козичанки.^[5][9] Далі в тій самій книжці головою бишівської районної управи названо латиша М. Каркліна, який «активно співпрацював з партизанами і зумів організувати підпільну групу, що складалася з керівників господарств навколишніх сіл».^[5] Два різні голови однієї установи в одному тексті, без жодного слова про те, хто був раніше. Стаття Обухівського в «Нарисах» пише, що Д. Д. Приліпенка зняли з посади голови райуправи, коли 17 серпня 1941 року до управи приїхав офіцер «з гестапо чи німецької контррозвідки», а Каркліна, «латиша по національності», називає «шефом Бишева» і на імʼя Джан.^[9] Працювала й бишівська друкарня: у ній віддрукували брошури, які роздавали тим, хто приходив до управи, а згодом ці брошури знайшли жандарми.^[5]

Комендатура в сусідньому Грузькому, якій підпорядковувалися села довкола, належала до Брусилівської жандармерії, а очолював ту жандармерію німець Гофман.^[6] Схопленого партизана грузецький комендант «відправив його до Бишева на суд» разом із сільським головою Федором Міщенком, але до суду не доїхав ні той, ні той - обох скинули з воза біля валу й розстріляли. Сам Гофман до кінця окупації не дожив: бишівський і брусилівський поліцейські загони на його чолі провели велику операцію проти партизанів, ті відступили під Марʼянівку, і в бою пораненого командира вивезли, а начальника жандармерії вбили.

Хто командував бишівськими партизанами, версій три, і всі три стоять. Радянський нарис називає командиром загону, утвореного 5 травня 1943 року, Є. П. Тішакова.^[1] Вікіпедія на ту саму дату й той самий загін дає Г. О. Хитриченка.^[3] Книжка про Грузьке каже, що командиром Бишівського загону був Григорій Григорович Обухівський.^[6] Нарис «Бишів» 2006 року теж ставить на чолі загону Тішакова і пише, що влітку 1943 року загін увійшов до 4-го батальйону Київського зʼєднання, а з визволенням району в листопаді 1943 року його бійці влилися в діючу армію.^[9] Командиром Київського зʼєднання партизанських загонів, що з березня 1943 року діяло на території Макарівського й Бишівського районів, той самий том називає І. О. Хитриченка - з іншим першим ініціалом, ніж у Вікіпедії. Про бишівських підпільників, кинутих у криницю, - на сторінці про страту 15 жовтня 1943 року.

Від самої окупаційної влади лишилися папери, і їх небагато. У Державному архіві Київської області це фонд Бишівської районної управи (1942 рік, шість справ), громадське господарство № 5 села Бишів (1942-1943) і фонди сільських управ, громадських господарств і споживчого товариства з одинадцяти сіл району - Новосілок, Лишні, Вітрівки, Горобіївки, Леонівки, Мостища, Чорногородки, Яблунівки, Пашківки, Грузького й Морозівки.^[8] Шість справ на дворічну роботу районної управи - це майже нічого. Покажчик називає, які установи існували й скільки справ після них уціліло, але не те, що в тих справах написано.

Сто шістдесят юнаків і дівчат із села вивезено на роботу до Німеччини.^[1] Те саме число повторює Вікіпедія, теж без посилання, тож звідки воно в неї, не видно.^[3] Скільки бишівців не повернулося з фронтів, джерела рахують по-різному, і ці числа зведені на сторінці обеліска односельцям.