Ніжиловичі
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Нежиловичи, Межиловичи, Нижиловичи, Niżyłowicze, Nizałowicze, Ніжиловці
У 1900 році майже вся земля при Ніжиловичах була панський ліс[6]. На лісопильному заводі поміщиці працювало девʼятнадцять місцевих чоловіків, а млина на 213 дворів не було жодного, ні водяного, ні вітряка: у сусідній Небелиці млинів було два, а єдиний вітряк на ніжиловицькій землі стояв у німецьких колоністів, які її орендували.
Село лежить за пʼять верст на захід від Наливайківки, серед соснових лісів[3]. Адреса, за якою шукають старі документи, - Радомишльський повіт, Брусилівська волость[6]; на 1923 рік існує вже власна Ніжиловицька волость[16], а в 1947-му - Ніжиловицька сільрада з хутором Улянівка[32], якого сьогодні немає в Україні ніде[33].
Назва
Найдавніша форма на папері - «у Ніжиловичох», з реєстру данин Софійської митрополичої вотчини: «на імʼя Істобчани та Ніжиловці 2 колоди меду... у Ніжиловичох постолпщина»[2]. Це перша письмова згадка, датована «від 1415 р. чи пізніше», і біда з нею одна: краєзнавець, який її навів, не подає ні видання, ні аркуша.
Форми, за якими село знаходиться в старих текстах: Нежиловичи, Межиловичи, Нежеловичъ, Нижиловичи, Niżyłowicze, Nizałowicze[4][3][6]. Дореформене написання з твердим знаком - окремий ключ: телеграма 1907 року знаходиться в газетному архіві тільки за формою «Нижиловичъ»[24]. Двоїться й прикметник: газета 1939 року пише «Ніжиловичська», довідник 1947 року - «НІЖИЛОВИЦЬКА»[32][23], і шукати треба обидва. Звідки сама назва, певно не знає ніхто: найстарша письмова версія - у польському словнику, село «położone są w nizinie», у низині[3].
Не плутати. Вікіпедія приписує 1415 рік «твердженню Лаврентія Похилевича», хоча в томі 1887 року слово «Нежилович» стоїть двічі й обидва рази про 1616 рік[40][4]. Стаття 1864 року дати заснування не дає взагалі[5].
Кому належало
Найдавніший названий власник - Києво-Печерський монастир, і самого тому, на який словник посилається, ми не відкривали[3]. Далі село в радомишльському ключі київських уніатських митрополитів - до 1735 року, коли маєток забрав уряд. Рівного ланцюга далі не виходить: через шістдесят років ревізія 1795 року все одно числить село «у володінні митрополита Ростоцького»[7], і як це узгодити, не пояснює ніщо. Плани 1811 року відмежовують церковні ділянки від земель князя Голіцина[8], а 1900 року «село принадлежитъ графинѣ Маріи Евстафьевнѣ Браницкой»[6]. Браницькі тримають село вже 1864 року: воно стоїть у переліку їхнього поліського маєтку з 248 ревізькими душами[5].
1616 року уніатський митрополит Рутський заявляє королівським люстраторам, що «панъ Стефанъ Лозка отнялъ отъ митрополичьяго имѣнія Нежеловичъ на двѣ мили земли», а Николай Макаровичъ «насильно отнялъ отъ кафедры имѣніе Нежиловичи»[4]. Одна заява називає два захоплення, і на відібраному осаджують Ситняки і Буяниці.
Три з половиною століття різниці
«Історія міст і сіл» 1971 року друкує: «Село засновано в 60-х роках XVIII століття»[29].
Проти цього стоїть усе інше - і реєстр данин близько 1415 року[2], і протест 1616-го[4], і митрополичий ключ до 1735-го[3], - а сама «Історія міст і сіл» на тій самій сторінці пише про курган часів Київської Русі поблизу[29]. Мирити ці твердження ми не будемо.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1838 | 404 | посполитих у зведеній таблиці сповідного розпису: 208 чоловіків і 196 жінок на всю парафію[1] |
| 1864 | 565 | жителів обох статей, з них 9 католиків[5] |
| 1900 | 1177 | жителів у 213 дворах: 615 чоловіків і 562 жінки[6] |
| бл. 1970 | 1442 | на все село[29] |
| 2022 | 590 | за сайтом громади й карткою Вікіпедії[40] |
Числа з різних методик: розпис 1838 року рахує парафію, а не саме село[1]. Але напрямок видно й так: від піку початку 1970-х село втратило трохи більше половини людей, і сьогодні в ньому менше жителів, ніж було 1900 року.
Село, яке жило з лісу
Реєстр 1900 року дає розклад землі так: усього 11 717 десятин, поміщикам 10 898, церкві 47, селянам 1 272 - майже одинадцять відсотків[6]. Сума частин на рівно 500 десятин більша за надрукований підсумок - описка книжки: зведення по всій волості дає такий самий круглий розрив, тільки на сотню.
Того самого року в селі одна церква, школа, казенна винна лавка, кузня, хлібний магазин і пожежний обоз із трьох бочок; ярмарків не згадано[6]. А на громадській землі села сиділа німецька колонія «Шнуровъ лѣсъ»: 261 десятина в оренді, 39 дворів, 171 особа, лютеранський молитовний дім і той самий вітряк[6]. До 1947 року Шнурів Ліс став хутором сусідньої сільради[32].
У 1937 році макарівський ліспромгосп має окрему нежиловичську дільницю[19]; з 1961 по 1981 рік ніжиловицьке лісництво має власну парторганізацію з окремим архівним фондом[28]; близько 1970-го це лісництво Тетерівського лісгоспзагу з 7,5 тисячі гектарів лісу[29]. Колгосп при цьому зветься «Поліський», і за ним закріплено 2500 гектарів[29]. Скільки з них орної землі, ми не знаємо: у тому самому реченні пляма зʼїла першу цифру, і 1200 гектарів тут обґрунтована реконструкція, а не прочитане число.
XX століття
У червні 1907 року «духовенство и прихожане села Нижиловичъ» дістали «Высочайшую благодарность» за вірнопідданську телеграму цареві[24]. Наступного року село потрапило в газети двічі: ходок від однієї родини поїхав шукати землі в Тургаї[25], а поруч стояла звістка, що в селі два тижні мерли діти: «померло їх з десятеро. А про це навіть нема кому повідомити належну лікарську власть»[26].
У травні 1934 року колгосп у селі зветься «Нове життя»[17], а за два тижні та сама газета називає голову сільради Захарченка й рахує одноосібників: засіяно 254 гектари з 462 запланованих[18]. У 1938 і 1940 роках колгосп у селі зветься вже «Більшовик»[20][21] - чи це перейменована та сама артіль, чи в селі їх було більше однієї, газета не пояснює.
Про голод 1932-1933 років том «Національної книги памʼяті» дає три числа, які між собою не сходяться: за свідченням одного очевидця вимерло 220 людей, за свідченнями інших - 250 дорослих і 50 дітей, а поіменно встановлено 52[30]. Розбіжність тут не наша, а самого джерела: мартиролог цього села укладено за свідченнями пʼятьох очевидців, а не за архівними актами.
Репресії забрали з села щонайменше шістнадцятеро: четверо виселені одним рішенням від 12 липня 1929 року, четверо розстріляні, а останній вирок датований 1944-м[31]. Серед них священник ніжиловицької церкви Сапіженко Іван Миколайович - три роки за рішенням Колегії ДПУ УСРР 28 лютого 1930 року, реабілітований 1989. А «щонайменше» стоїть тут через сусіда: село межує з Радомишльщиною, а житомирської серії «Реабілітованих» ніхто з нас не відкривав.
В оголошенні в газеті 30 жовтня 1938 року Турченко П. Г. розшукує сина Миколу Івановича, десяти років[22]. Газета до цього більше не повертається.
17-18 червня 1941 року завідувач Київського облнаросвіти доповідав на республіканській нараді в Наркомосі про школу, яку колгоспники села будували самі[27]. Через три дні почалася війна.
У серпні 1941 року окупаційна адміністрація зробила село центром власного підрайону «Ніжиловичі»[35]; підпільна група тут теж була[29]. Двісті шістдесят жителів вивезено на роботи до Німеччини[34]. А скільки не повернулося, ми не знаємо досі: «Нариси з історії Макарівського району» дають 174 загиблих і безвісти зниклих[36], а картка памʼятки 1951 року - «памʼятник на честь 207 воїнів-односельців»[37]. Чому ці числа не сходяться, розказано окремо; повного поіменного переліку загиблих у нас немає: є сімнадцять записів обласної бази памʼяті й машинописний список при обліковій картці братської могили, але то інший облік, і списків ми ще не звіряли.
Церква і школа
На всіх паперах, які ми бачили, у селі стоїть одна церква, і посвята її - святий Михаїл: так її названо в шістнадцяти справах консисторії, у покажчику 1858 року і на самому папері розпису 1838 року[9][1]. Одна-єдина справа 1814 року називає ту саму церкву Миколаївською, але це найімовірніше описка: той самий священник, якого вона переводить «до св. Миколая», роком пізніше служить при Михайлівській[9].
Рік будівлі обидва довідники дають той самий: деревʼяна церква стоїть із 1796 року, зведена на місці обвітшалої, і за штатами вона сьомого класу[5][3]. Парафія старша за будівлю. Сімнадцять справ консисторії за 1799-1829 роки дають те, чого в метричних книгах немає ніколи: позов удови попереднього священника, продаж маєтку сиріт із торгів, розшук біглого паламаря, крадіжку грошей із церкви[9]. Вісім із них складаються в одну двадцятидворічну історію, і ми розібрали її окремо.
Сповідний розпис 1838 року ми читали по дворах, і він дає те, чого не дасть покажчик: посеред аркуша стоїть заголовок «ДЕРЕВНЯ», і люди після нього, двори 59-64, живуть уже не в селі[1]. А покажчик FamilySearch приписує всі записи парафії селу Ніжиловичі, тому за ним чужі двори лягли б у наше[13]. Приписне село в парафії одне, і Похилевич 1864 року називає його: Хомовка при річці Білці, за пʼятнадцять верст, 86 жителів[5].
Для пошуку. Церковні книги парафії лежать у фонді 127 ЦДІАК: шість річних дуплікатів метрик за 1840-1851 роки в опису 1012 - справи 2355, 2419, 2491 і 2563 серед них[10] - і шість справ за 1875-1904 роки в опису 1078, причому книга 1881 року спільна з селом Озеряни[12]. Помітну частку знайденого по селу становлять сповідні розписи, 79 записів із двохсот, а розпис показує двір цілком[11]. Радянські акти цивільного стану це фонд Р-5634 ДАКО, тридцять девʼять справ; книги народжень у ньому є, але в покажчику їх немає, тож читати доведеться зі сканів[15]. І окремо - переписні листи 1897 року: три справи ДАКО, подвірний перепис усього села, оцифровані й досі не прочитані[14].
Школа в селі є щонайменше з 1900 року, церковно-парафіяльна[6]. Чи добудували ту, яку колгоспники ставили самі влітку 1941-го, з паперу не видно[27]. Близько 1970 року школа вже середня[29].
Прізвища, які тримаються тут із 1838 року
У шести річних дуплікатах метричних книг за 1840-1851 роки по селу 613 записів і 168 різних прізвищ[13][10]. Найраніший із них має власний титульний аркуш, і на ньому стоїть «Села Нижиловичъ въ Михайловскую Церковь… На 1840й годъ» - тобто книга наша, хоч повіт у титулі названо київським, а не радомишльським, як у решті документів парафії. Найчастіші прізвища - Захарченко 47 разів, Ерченко 22, Сопленко 22, Васильченко 20, Макаренко 15, Артеменко 14, Поливач 13[13].
Ті самі гнізда видно на всій охопленій відстані. У прочитаних дворах розпису 1838 року стоїть Афанасій Алексѣевъ Поливачъ, 79 років, із синами Симеоном, Деомидом і Никитою та їхніми дітьми - три покоління одного двору[1]. У книзі актів про смерть за 1924 рік серед чотирнадцяти записів двоє Поливачів, двоє Артеменків і троє Захарченків[15]. У мартирологу Голодомору Артеменків дванадцять, Захарченків девʼять, Поливачів семеро[30]. А самі свідчення, з яких той мартиролог укладено, записано 2000 року від Захарченко А. О., Макаренко М. Ф., Захарченко М. Д., Нестеренко Г. Я. та Артеменко Г. М. - учителем історії місцевої школи Артеменком В. П.
Написання, схожі між собою, ми свідомо не зводимо до одного - Голоденко й Головатенко, Семенко й Семененко[1][30][31]: саме різні написання й трапляються при пошуку. Перша пара ніжиловицькою не є - вона стоїть у розписі 1838 року після заголовка «ДЕРЕВНЯ»[1].
Що збереглося
У переліку памʼяток стоять дві археологічні позиції - курганна група й Змієв Вал за кілометр на південний схід від села[37]. Ні звіту про розкопки, ні року дослідження жоден із наших папірців не називає.
Памʼятників війни в документах два, описані по-різному: рішення облвиконкому 1970 року знає братську могилу воїнів Радянської Армії з обеліском і залізобетонною скульптурою[38], а реєстр памʼяток і перелік 2003 року - обʼєкт 1951 року під охоронним номером 1655[37][39]; ототожнювати їх без окремої перевірки ми не станемо.
У селі є музей поета Олександра Підсухи, який тут народився 1918 року: за двома статтями Вікіпедії, обидві без виносок, його влаштувала вчителька в колишньому будинку лісництва Браницьких[41][40]. Ні року заснування, ні того, чи музей працює сьогодні, не називає жодне джерело. Звідси ж родом і майстриня художнього текстилю Аліна Ламах.
Село має власні герб і прапор, але ані блазону, ані номера рішення про їх затвердження ми не знайшли ніде: опис прапора дійшов до нас лише через архівну копію сайту вексилології за книжкою А. Марчука «Символіка Макарівщини».