Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Ніжиловичі
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Нежиловичи, Межиловичи, Нижиловичи, Niżyłowicze, Nizałowicze, Ніжиловці
У 1900 році майже вся земля при Ніжиловичах належала поміщиці, а лісове господарство вів її управитель[9]. На лісопильному заводі поміщиці працювало девʼятнадцять місцевих чоловіків, а млина на 213 дворів не було жодного, ні водяного, ні вітряка: у сусідній Небелиці млинів було два, а єдиний вітряк на ніжиловицькій землі стояв у німецьких колоністів, які її орендували.
Село лежить за пʼять верст на захід від Наливайківки, серед соснових лісів[6]. Історично це Радомишльський повіт, Брусилівська волость[9]; 1923 року в селі вже власна Ніжиловицька волость[20].
Назва
Найдавніша форма на папері - «у Ніжиловичох», з реєстру данин Софійської митрополичої вотчини: «на імʼя Істобчани та Ніжиловці 2 колоди меду... у Ніжиловичох постолпщина»[5]. Це перша письмова згадка, датована «від 1415 р. чи пізніше». Сам реєстр данин пише село «Нежиловьци» й «у Нежиловичохъ»[2].
Форми назви в старих текстах: Нежиловичи, Межиловичи, Нежеловичъ, Нижиловичи, Niżyłowicze, Nizałowicze[7][6][9]. Дореформені тексти пишуть назву з твердим знаком: подяку 1907 року надруковано під формою «Нижиловичъ»[27]. Двоїться й прикметник: газета 1939 року пише «Ніжиловичська», довідник 1947 року - «НІЖИЛОВИЦЬКА»[36][26].
Найстарша письмова версія походження назви - у Похилевича 1864 року: село «названіе получило отъ низменнаго мѣстоположенія», від низини[8]; те саме повторює польський словник[6]. Тією низиною, за Похилевичем, тече струмок Гульва в широке болото Буян[8].
Кому належало
Польський словник називає власником села ще до митрополитів Києво-Печерський монастир[6]. Далі село в радомишльському ключі київських уніатських митрополитів. 1780 року возний свідчить у житомирському ґроді, що ввів нового уніатського митрополита Ясона Смогоржевського у володіння маєтками митрополії «w kluczu Radomyślskim», і Ніжиловичі стоять серед них поіменно[1], а ревізія 1795 року так само числить село «у володінні митрополита Ростоцького»[10]. Плани 1811 року відмежовують церковні ділянки від земель князя Голіцина[11], а 1900 року «село принадлежитъ графинѣ Маріи Евстафьевнѣ Браницкой»[9]. Браницькі тримають село вже 1864 року: воно стоїть у переліку їхнього поліського маєтку з 248 ревізькими душами[8].
1616 року уніатський митрополит Рутський заявляє королівським люстраторам, що «панъ Стефанъ Лозка отнялъ отъ митрополичьяго имѣнія Нежеловичъ на двѣ мили земли», а Николай Макаровичъ «насильно отнялъ отъ кафедры имѣніе Нежиловичи»[7]. Одна заява називає два захоплення, і на відібраному осаджують Ситняки і Буяниці.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1838 | 404 | посполитих у зведеній таблиці сповідного розпису: 208 чоловіків і 196 жінок на всю парафію[4] |
| 1864 | 565 | жителів обох статей, з них 9 католиків[8] |
| 1900 | 1177 | жителів у 213 дворах: 615 чоловіків і 562 жінки[9] |
| бл. 1970 | 1442 | на все село[32] |
Церква
У паперах 1799-1838 років церква в селі одна, святого Михаїла[12][4]. Деревʼяну церкву звели 1796 року на місці обвітшалої, і за штатами 1864 року вона була сьомого класу[8][6].
Парафія старша за будівлю. У справах консисторії 1799-1829 років парафія живе своїм життям: позов удови попереднього священника, продаж маєтку сиріт із торгів, розшук біглого паламаря, крадіжку грошей із церкви[12]. Вісім із них складаються в одну двадцятидворічну історію, і окремий розбір розповідає її повністю.
У сповідному розписі 1838 року посеред аркуша стоїть заголовок «ДЕРЕВНЯ», і люди після нього живуть уже не в селі[4]. Приписне село в парафії одне, і Похилевич 1864 року називає його: Хомовка при річці Білці, за пʼятнадцять верст, 86 жителів[8].
Село, яке жило з лісу
Реєстр 1900 року дає розклад землі так: усього 11 717 десятин, поміщикам 10 898, церкві 47, селянам 1 272 - майже одинадцять відсотків[9].
Того самого року в селі одна церква, школа, казенна винна лавка, кузня, хлібний магазин і пожежний обоз із трьох бочок[9]. А на громадській землі села сиділа німецька колонія «Шнуровъ лѣсъ»: 261 десятина в оренді, 39 дворів, 171 особа, лютеранський молитовний дім і той самий вітряк[9]. До 1947 року Шнурів Ліс став хутором сусідньої сільради[36].
У 1937 році макарівський ліспромгосп має окрему нежиловичську дільницю[23]; з 1961 по 1981 рік ніжиловицьке лісництво має власну парторганізацію[31]; близько 1970-го це лісництво Тетерівського лісгоспзагу[32], а 7,5 тисячі гектарів лісу дають «Нариси» 2006 року[40]. Колгосп при цьому зветься «Поліський», і за ним закріплено 2500 гектарів[32].
XX століття
У червні 1907 року «духовенство и прихожане села Нижиловичъ» дістали «Высочайшую благодарность» за висловлені вірнопіддані почуття з приводу порятунку царя від небезпеки[27]. Наступного року ходок від однієї родини мав вирушити до Тургайської області оглядати переселенську землю[28], а за дописом у тій самій газеті в селі два тижні мерли діти: «померло їх з десятеро. А про це навіть нема кому повідомити належну лікарську власть»[29].
У травні 1934 року колгосп у селі зветься «Нове життя»[21], а головою сільради тоді був Захарченко; одноосібники засіяли 254 гектари з 462 запланованих[22]. У 1938 і 1940 роках колгосп у селі зветься вже «Більшовик»[24][25]. «Національна книга памʼяті» пише, що 1924 року в селі створено обидва колгоспи, «Більшовик» і «Нове життя»[33], а «Нариси з історії Макарівського району» 2006 року додають, що 1950 року вони обʼєдналися в артіль імені Кірова, з 1967 року «Поліський»[40].
Про голод 1932-1933 років том «Національної книги памʼяті» пише: за свідченням одного очевидця вимерло 220 людей, за свідченнями інших - 250 дорослих і 50 дітей, а поіменно встановлено 52[33]. За «Нарисами», за неповними даними, у голод померло 38 людей, а насправді набагато більше[40].
Репресії зачепили щонайменше шістнадцятьох людей, які народилися в селі або жили в ньому: четверо виселені одним рішенням від 12 липня 1929 року, четверо розстріляні, а останній вирок датований 1944-м[34]. Серед них священник ніжиловицької церкви Сапіженко Іван Миколайович - три роки за рішенням Особливої наради при Колегії ДПУ УСРР 28 лютого 1930 року, реабілітований 1989. Ще трьох селян-одноосібників села, Дениса Артеменка, Дмитра й Тимофія Захарченків, рішенням місцевих органів влади розкуркулили 1930 і 1932 року[35].
У грудні 1940 року шкільне приміщення згоріло, навесні 1941 року в селі розібрали церкву й з її матеріалу почали будувати школу, але будівництво урвала війна; добудували школу після війни, за клопотанням Олександра Підсухи перед наркомом освіти Тичиною[40]. 17-18 червня 1941 року завідувач Київського облнаросвіти доповідав на республіканській нараді в Наркомосі про школу, яку колгоспники села будували самі[30]. Близько 1970 року школа вже середня[32].
У серпні 1941 року окупанти провели адміністративну реформу, і сільська управа Комарівки за новим поділом увійшла до підрайону «Ніжиловичі»[39]. Підпільна група в селі теж була[32], за «Нарисами» створена з ініціативи лісничого Семена Давидовича Варницького[40]. 3 липня 1943 року окупанти оточили лісництво й після перестрілки спалили його, а в центрі села, за тими самими «Нарисами», розстріляли 97 жителів[40]. За неостаточним, як пише сама районна газета, підрахунком на роботи до Німеччини вивезено 260 жителів[38]. «Нариси з історії Макарівського району» дають 174 односельців, які загинули та пропали безвісти на фронтах війни[40], а картка памʼятки 1951 року - «памʼятник на честь 207 воїнів-односельців»[41]. Чому ці числа не сходяться, розказано окремо.
Прізвища, які тримаються тут із 1838 року
У шести річних метричних книгах парафії з 1840-1851 років 168 різних прізвищ[16][13]. Найчастіші прізвища - Захарченко 47 разів, Ерченко 22, Сопленко 22, Васильченко 20, Макаренко 15, Артеменко 14, Поливач 13[16].
Ті самі гнізда видно й в інших паперах, від 1838 до 2000 року. У дворах розпису 1838 року стоїть Афанасій Алексѣевъ Поливачъ, 79 років, із синами Симеоном, Деомидом і Никитою та їхніми дітьми - три покоління одного двору[4]. У книзі актів про смерть за 1924 рік серед чотирнадцяти записів двоє Поливачів, двоє Артеменків і троє Захарченків[19]. У мартирологу Голодомору Артеменків дванадцять, Захарченків девʼять, Поливачів семеро[33]. А самі свідчення, з яких той мартиролог укладено, записано 2000 року від Захарченко А. О., Макаренко М. Ф., Захарченко М. Д., Нестеренко Г. Я. та Артеменко Г. М. - учителем історії місцевої школи Артеменко В. П.
Що збереглося
У переліку памʼяток стоять дві археологічні позиції - курганна група й Змієв Вал за кілометр на південний схід від села[41]. За «Нарисами з історії Макарівського району» 2006 року, курган поблизу села розкопали 1858 року й знайшли в ньому скелет людини із залізною сокирою[40].
Рішення облвиконкому 1970 року обліковує в селі братську могилу воїнів Радянської Армії з обеліском і залізобетонною скульптурою[42], а реєстр памʼяток і перелік 2003 року - памʼятник 1951 року під охоронним номером 1655[41][43]; чи це той самий памʼятник, з паперів не видно.
У селі, де 1918 року народився поет Олександр Підсуха, за Вікіпедією, вчителька влаштувала його музей у колишньому будинку лісництва Браницьких[45][44]; «Нариси з історії Макарівського району» 2006 року називають її: вчителька-пенсіонерка Зінаїда Андріївна Шевченко[40]. Звідси ж родом і майстриня художнього текстилю Аліна Ламах.
Для пошуку. Церковні книги парафії лежать у ЦДІАК, ф. 127: дуплікати метрик за 1840-1851 роки в оп. 1012[13] і за 1875-1904 роки в оп. 1078, причому книга 1881 року спільна з селом Озеряни[15]. Сповідний розпис 1838 року дає весь двір[4][14]. Радянські акти цивільного стану лежать у ДАКО[18]; шлюби звідси є в шести справах без назви села[19]. І окремо - переписні листи 1897 року: подвірний перепис усього села, оцифрований[17]. 1947 року тут Ніжиловицька сільрада з хутором Улянівка[36], якого тепер в Україні немає[37].