Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Забуяння
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Забуянье, Буяниці
1926 року кооперативний журнал пише про тутешнє кредитове товариство в минулому часі: «Так, колись було славнозвісне Забуянське кредитове товариство зі стотисячними кредитовими операціями… Та не тількі кредитове, але й могутнє споживче й молочарське».[32] На момент допису товариство вже «інтеграл» усіх цих функцій, із гарно устаткованою молочарнею, де «товаришка "Марійка" з двома дівчатками переробляє 1½-2 відра молока за день».[32] У листопаді 1925 року сількор писав про це товариство коротше: «на ладан дише, - а все через нікчемний склад правління».[24]
Село стоїть на північному березі болота, від якого дістало назву. Болото зветься Буян, має при селі версту завширшки, тягнеться верст на десять і стікає в річку Кодру.[8] Похилевич виснував із цього, що заселили село ті, хто прийшов з півдня, з радомисльського боку. Адміністративно село 1900 року - Макарівська волость Київського повіту, шосте в її переліку.[10] Тим самим словом, що й болото, зветься залізнична станція Буян за три кілометри від села.[11]
Назва
Болото Буян → Виселок Буяниці 1616 року → Забуянье імперських довідників → Забуяння. Похилевич називає болото прямо в обох своїх виданнях.[8][9]
Найдавніша згадка місця - 1616 рік, і в ній ще немає назви «Забуяння»: є Виселок Буяниці, де Микола Макарович, за словами Похилевича, «заселяетъ деревню выведенными людьми».[9] Сам протест митрополита Йосифа Рутського надруковано 1873 року в «Кіевскихъ епархіальныхъ вѣдомостяхъ»: пан Миколай Макарович силою відібрав від митрополичого маєтку Межелковичі чотири милі землі й на селищі Буяницях «wies na siebie sadzi», садить на себе село.[1] Через три роки після протесту, за краєзнавчою статтею 2012 року, згадані болото Буян і село «Забуян-болото» як власність Макаревичів.[39]
Сусідні води мали й старіші назви: Виха замість Гульви й Корда замість Кодри.[18] Похилевич обидва рази пише, що Гульва вливається в болото Буян.[8][9]
Кому належало
Церкву в селі 1772 року будує тодішній власник, Каетан Росцішевський[8] - у сусідніх статтях Похилевича він названий київським кафедральним деканом. Село згодом входить у Макарівський маєток.[9]
На початку XIX століття тут господарює Ксаверій Павша, маршал: 1826 року він як поміщик села просить дозволу перекрити дах церкви.[47] Ще 1813 роком датовано план церковних земель, «відмежованих від земель поміщика Півші».[46] У книзі народжень 1841 року батьки із Забуяння записані кріпаками поміщиці Феодорії Павлівни.[5]
1874 року селянин Аврамчук купує у власність 71 десятину; Похилевич називає його дрібним власником.[9] А наступного року Макарівський маєток починає дробитися, і Забуяння з Кодрою, Будою та Соболівкою і 5807 десятинами землі купує С. Т. Єремєєв: під заставу 16500 рублів у Київському земельному банку і з умовою, яку Похилевич наводить дослівно: «съ продажею евреямъ на срубъ 5000 дес. лѣса по 1 января 1914 года».[9] Похилевич підбиває цьому підсумок: «Тяжелыя условія покупки, безвременно свели въ могилу покупателя; а имѣніе Банкомъ назначено въ публичную продажу».[9]
Того самого 1875 року, за нарисом 2006-го, почало дробитися й саме село: частина людей поселилася в Кодрі, Буді й Соболівці[48].
1900 року село числиться за Михайлом Степановичем Єремєєвим, і господарство веде сам власник.[10] Того ж року в селі 5408 десятин землі: поміщикові 4763, церкві 65, селянам 580. Господарство трипільне і в поміщика, і в селян. Жили з хліборобства, а «нѣкоторые же изъ нихъ занимаются извозомъ»; єдиний у селі вітряк з одним робітником належить селянинові Кузьмі Радченку. Громада тримає запасний продовольчий капітал на 1743 рублі 70 копійок і своїм коштом утримує пожежну частину: 5 бочок, 12 багрів і 10 драбин.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 375 | 304 православні, 63 католики разом із Кодрою й Будою, 8 євреїв[8] |
| 1887 | 737 | 470 православних, 212 католиків разом із Кодрою й Будою, 55 євреїв; ревізьких душ 129[9] |
| 1900 | 664 | жителів обох статей при 129 дворах: 338 чоловіків і 326 жінок[10] |
| 1971 | 1083 | жителі[11] |
XX століття
1924 року гурток «культурка» на шість душ перетворюється на осередок комсомолу, і київська газета друкує його склад із осудом: дочка попа, син куркуля, середняк із десятьма десятинами й двоє незаможників.[22] Ще 1923 року, за нарисом у «Національній книзі памʼяті», пʼятнадцять бідняцьких родин на чолі з Л. А. Брацейком утворили артіль «Надія», а 1924-го комуну; масова колективізація й розкуркулення почалися 1929 року.[12]
Влітку 1925 року в церкві «обновлюється» полотняна ікона, і розбиратися їдуть голова райвиконкому з начальником райміліції.[6] А в грудні вчительська газета розповідає, як Забуянська школа, названа там районною трудовою, агітувала проти храмового свята Покрови.[31] Обидва розказані окремо.
25 березня 1930 року Особлива Нарада при Колегії ДПУ УСРР виселила за межі України трьох жителів Забуяння.[13] Про голод 1932-1933 років той самий нарис «Національної книги памʼяті» каже одним реченням: «Лише голод 1933 року загнав селян до колгоспу».[12]
Колгосп мав три назви, а 2000 року на його базі створено товариство: «3-й вирішальний» (1932, 1940 і 1947 роками)[25][28][48], імені Молотова (1954)[33], «Україна» (1958)[34][48], ТОВ «Україна» (2000).[48]
1932 року бригада Трохима Колоса першого ж дня засівкампанії засіяла чотири гектари жита.[25] 1934 року голова сільради Свиця недовиконує план мʼясоздачі, і газета рахує: сто пʼять господарств із зобовʼязаннями не здали нічого.[26] 1935 року за голови Андрієнка дописувач В. Г. Христенко скаржиться, що село виросло й має великий колгосп і середню школу, а колбуд малий і без палива.[27] Книжок із бібліотеки, пише він, пів року не зібрано, і гуртки не працюють.
У макарівському розділі «Реабілітованих історією» вісімнадцять уродженців Забуяння.[13] 1 грудня 1937 року трійка при УНКВС по Київській області засудила до десяти років Івана Григоровича Брацейка, 1899 року народження, бухгалтера ліспромгоспу, який жив у рідному селі; реабілітували його 1960 року.
У війну підпільну групу в селі, за нарисом 2006 року, очолив капітан Червоної Армії Микола Ничипорович Брацейко; пізніше він загинув і похований у Забуянні.[48] 1943 року в селі організовано партизанський загін на чолі з М. М. Колосом.[11] На примусові роботи із Забуяння вивезли 76 людей за «Хронологічними довідками» і 80 за німецькими документами; четверо з них загинули.[38] 1947 року на село прийшло «нове лихо - голодомор», і Таня Кириченко позичила артілі «3-й вирішальний» 16 кілограмів проса.[48]
1954 року республіканська газета описує механізатора Микиту Панасовича Мазепу, який після війни полагодив старий локомобіль; голова колгоспу тоді - Микола Карпович Куровський.[33]
Льон тримається як спеціалізація щонайменше від 1954 до 1971 року: льонотіпальні машини від тих самих локомобілів[33], зобовʼязання на шість центнерів насіння й сім волокна[34], і нарешті льон і картопля поруч із мʼясо-молочним тваринництвом як профіль колгоспу «Україна» - 4200 гектарів, з них 1716 орної.[11]
1986 року, після аварії на Чорнобильській АЕС, будівельники із Закарпаття здають у селі під ключ девʼяносто впорядкованих садиб для евакуйованих із Чорнобильського району; шість із них звели студенти Львівського інституту фізичної культури, а газета називає всю нову забудову новим Забуянням.[29] Вагони з цеглою приймала станція Буян.[30]
27 січня 1988 року в селі відкривають нижній склад Макарівського лісгоспзагу.[36]
Церква і школа
Церква Покровська, деревʼяна, сьомого класу.[8] Але вона в селі не перша: Похилевич виводить існування давнішої з того, що відомі священники ще з першої половини XVIII століття - Павло Гучинський і Стефан Монзолевський. Покрова була й храмовим святом села.[31]
Забуянський прихід обидва видання Похилевича описують майже однаково: до нього входять Кодра, Буда й Майданівка з окремим поселенням за дві версти від неї, яке 1864 року зветься деревнею Людвиговкою,[8] а 1887-го - хутором Рак, або Людвиновкою; 1887 року до приходу входить ще й Соболівка, вона ж Язвинка.[9] Самостійність приходу при цьому переривалася: 1831 роком датовано справу про приєднання парафії Забуяння до парафії церкви святого Іллі містечка Макарів.[47] Раніші справи консисторії називають людей при забуянській церкві: священника Михайла Тарасевича (1809-1816), дячка Максима Собкевича, а 1816 року й рекрута-втікача Браценка, що жив у селі; 1806 року проситься сюди з Великої Вівнінки священник Павло Вишинський.
Консисторія 1831 року рукопокладає до Забуяння священника Федора Синьковського, диякона з Карашина, - а справа 1832 року говорить про передачу церковного будинку «новому священнику Федору Сіньковському».[47] Метричну книгу 1841 року підписує священник Феодор Леонтійович Ситковський[5]; на десяти аркушах книги за 1841 рік записано тридцять пʼять хрещень, чотирнадцять із них по самому Забуянню. Про цю книгу окремо.
Школа. 1900 року в селі одна школа, церковно-приходська.[10] 1910 року київський губернатор повідомляє губернську земську управу, що міністерство освіти дозволило купити дві з половиною десятини землі під земську двокласну школу «в с. Забуянах».[21] Наприкінці навчального року 1925-го Забуянська школа показує виставку річних робіт, і за день її дивиться понад триста селян.[23] Далі районна трудова школа середини 1920-х[31], на січень 1935-го вже середня[27] і нова будівля 1987-го.[48][40] Сьогодні це Забуянська гімназія.[41]
Емігрантська газета, видана в Берліні 1944 року, згадує, що школу вів Тихон Єфремов, племінник академіка Сергія Єфремова, мав звʼязки з Дурдуківським і 1927 року був переведений до Гостомеля.[35]
Що збереглося
Церква Покрови стоїть на знімках 2014 року.[44] Серед памʼяток району в селі три памʼятки Другої світової війни.[20]
Одна з трьох - братська могила 48 жителів села, «по-звірячому закатованих фашистами в 1943 р.».[20] Нарис «Забуяння» 2006 року дає інше число: за допомогу партизанам у Забуянні розстріляли 47 людей.[48] Біля хреста над могилою жертв фашизму лежить гранітна плита з написом «Тут покояться жертви фашизму. Розстріляних 23 червня 1943 року в с. Забуяння», і під ним десять іменних рядків: Хавченки й Колоси.[7]
Сільради немає - її замінив Забуянський старостинський округ Макарівської селищної ради: Забуяння, Волосінь, Макарівська Буда й Соболівка.[40]
Для пошуку. Радянські документи села шукайте під Забуянською сільрадою Макарівського району, до якої 1947 року належав і хутір Волосінь.[17] Метрики лежать у ЦДІАК, ф. 127, оп. 1012 і 1078, при Покровській церкві[16][4]; у довіднику місць FamilySearch село зветься Zabuian'e, у покажчику метрик і Zabuiannia.[14][15] У книгах парафії впереміш ідуть Забуяння, Кодра, Майданівка й Макарівська Буда, тож село видно з тексту запису.[5]