Виселок Буяниці, 1616: село ставлять виведеними людьми

Про початок Забуяння відомо одне речення, і за ним ланцюг із трьох ланок: ми читаємо Похилевича 1887 року, Похилевич читає «Кіевскія епархіальныя вѣдомости» за 1873 рік, а часопис друкує протест уніатського митрополита Рутського 1616 року. Ось те речення повністю:

Въ протестѣ уніат. митрополита Рутскаго 1616 года (К. Е. В. № 12, 1873 г.) говорится, что Николай Макаровичъ, отецъ Христофора, насильно отнялъ отъ каѳедры имѣніе Нежиловичи (Межиловичи) и на Выселкѣ Буяницахъ для себя заселяетъ деревню выведенными людьми.^[2]

«Выселокъ Буяницы»: назви «Забуянье» 1616 року ще немає, є місце при болоті Буян, і поселення на ньому щойно ставлять. «выведенными людьми»: громаду сюди привели. Звідки саме привели, протест за Похилевичем не каже; сам Похилевич через двісті сімдесят років додає власний здогад - село лежить на північному боці болота, «слѣд. населено пришлецами съ южной, или радомысльской стороны».^[2]

Число «Кіевскихъ епархіальныхъ вѣдомостей» за 16 червня 1873 року

В архіві періодики «Кіевскихъ епархіальныхъ вѣдомостей» немає взагалі^[4] - зате скани річних комплектів лежать у відкритому доступі. Число 12 за 16 червня 1873 року надруковано у дві шпальти: польський оригінал ліворуч, російський переклад праворуч.^[1] Це не протест до суду, а претензії, заявлені від імені митрополита королівським люстраторам і вписані до люстраційних книг Київського воєводства. Наш епізод стоїть там другим пунктом, а третім - осадження Ситняків: Похилевич розніс два сусідні пункти по статтях про два різні села й ніде не сказав, що вони стоять поруч.^[2]

2-do. Pan Mikołay Makarowi[c]z, oyciec tego, od maiętnosci metro-metropoliy Mezełkowicz na cztery mile gwałtownie odjoł y na sieliszczu Bujanicach wies na siebie sadzi.^[1]

Подвоєне «metro-metropoliy» у другому рядку - складацька помилка самого номера, а не наша: набірник почав слово двічі.

Похилевич загубив міру. У документі Макарович відбирає землю на чотири милі; у переказі 1887 року числа вже немає взагалі.^[1][2] Друге, чого не видно з Похилевича: відібране в самому документі зветься не Ніжиловичами, а Межелковичами, і ототожнення робить не він, а сам документ - переліком маєтностей на звороті витягу.^[1]

Помітка «за переказом» лишається, але вже з іншої причини. Дата тримається не на одному реченні довідника, а на люстраційних книгах: 1616 року виселок уже заселяють. Якого року його заклали, не каже й документ - 1616-й тут верхня межа появи, а не рік заснування.

1619 рік: назва встигає прирости до місця

Краєзнавча стаття Євгена Букета в районній газеті 2012 року переказує той самий протест 1616 року й додає до нього наступний крок: 1619 року згадані болото Буян і «Забуян-болото» як власність Макаревичів.^[5] Тобто за три роки місце вже носить назву, з якої виросла теперішня. Апарату посилань стаття не має і документа 1619 року не називає, тому це свідчення про те, що так пише краєзнавець, а не про сам запис.

Радянське видання датує століттям і підстави не називає

«Історія міст і сіл» 1971 року каже про це так: «Перші відомості про Забуяння належать до ХVII століття».^[6] Ні документа, ні посилання, ні імені в статті далі немає. Дата при цьому не помилкова - 1616 рік лежить у межах XVII століття. Вона беззмістовна: звузити її до року можна лише через Похилевича, і том, який читають найчастіше, цієї дороги читачеві не показує.

Назва при цьому прозора, і ланцюг у неї короткий: болото Буян, Виселок Буяниці 1616 року, Забуянье, Забуяння. Похилевич описує саме болото - воно збирає води навколишніх лісів, при селі має версту ширини й до десяти верст довжини, а води його стікають у Кодру.^[2] Гідроніма «Забуяння» не існує: «Словник гідронімів України» 1979 року знає село лише як привʼязку при гаслах «Гульва» і «Кодра», тобто при чужих річках.^[7] Докладніше про назву - на сторінці села, /mistse/zabuiannia.

Найдавніша згадка самих жителів - на 139 років пізніша

Забуянці вперше стають у джерелі дійовими особами аж 1755 року. Похилевич переказує акти Радомисльської консисторії: суперіор василіанських монастирів Красногірського й Білилівського Геронім Островський скаржиться на жителів макарівських, наливайківських, копилівських і забуянських, які побоями й лайкою скривдили базиліанських ченців Красногірського монастиря.^[3] Цю сторінку ми зі сканом не звіряли, тому імена й числа з неї беріть обережно.

Це перша згадка забуянців при дії, а не при власності, і вона ставить село в один ряд із Макаровом, Наливайківкою та Копилевом за сімнадцять років до того, як тут постане церква.

Що лишилося пошукати - сам витяг із люстраційних книг, з якого 1873 року друкували текст. Публікація доводить, як пункт про Буяниці читався 1700 року у Варшаві; де лежить оригінал книг Київського воєводства й що стоїть у розділах, яких ми ще не читали, - питання відкрите.

Одна літера, від якої залежить пошук

Той самий сюжет переказує й районний збірник 2006 року, і прізвище в ньому стоїть інакше: «син Христофора Макаревич - Микола Макаревич - силою відняв від каффедри уніатів Межиловичі і на "Виселиці Буяниця" для себе заселив село виведеними людьми».^[8]

У нас, за Похилевичем, він Микола Макарович. Різниця в одну літеру, але для пошуку в актових книгах вона вирішальна: Макаревичі й Макаровичі - різні роди, і шукати доводиться обидві форми.

Нарис при цьому додає те, чого в Похилевича немає: імʼя батька - Христофор. Пара «Христофор - Микола» звужує пошук у гродських книгах першої третини XVII століття різкіше, ніж саме прізвище.

Другого голосу тут немає: обидва тексти переказують той самий уривок, і жоден не показує акта.