Девʼяносто садиб під ключ: новосілля переселенців із Чорнобильської зони

4 вересня 1986 року «Спортивна газета» надрукувала на першій сторінці допис, підписаний «с. Забуяння Макарівського району». Підписав його О. Біттнер - тобто писав не відряджений кореспондент, а людина, яка в цьому селі жила:^[1]

Триває спорудження житла для населення Чорнобильського району, евакуйованого після аварії на атомній електростанції. Вже заселено понад три тисячі будинків у кількох районах Київщини. Новосілля відбулося і в селі Забуянні Макарівського району. Будівельники Закарпаття здали під ключ девʼяносто впорядкованих садиб. Кілька з них спорудили бійці студентського будівельного загону «Спартанець» Львівського інституту фізичної культури.

Про загін у тому самому дописі сказано докладніше: девʼятнадцять хлопців із Львівського інституту фізичної культури, командир Євген Приступа, комісар Василь Франчук. Шість садиб вони здали під ключ і дістали за це грамоти обкому й облвиконкому.^[1]

Забуяння того літа приймало не один такий десант. За півтора місяця до новосілля, 24 липня, «Спортивна газета» описала, як київське міське ДСТ «Спартак» вирядило людей у підшефний Макарівський район: загін «вже в кількості 86 чоловік вирушив у село Забуяння, на залізничну станцію Буян». Там розвантажували вагони з цеглою й камʼяними брилами.^[2]

1971 року в Забуянні жило 1083 особи^[4]; сучасні числа - 590 в інфобоксі Вікіпедії^[5] і 595 у довідці громади^[6], причому ні там, ні там не сказано, коли їх рахували. Між цими двома замірами Забуяння втратило близько половини людей, а девʼяносто нових дворів припали якраз на середину цього відрізка.

Станція Буян, на яку прибували вагони^[2], зветься тим самим словом, що й болото, від якого пішла назва села в XVII столітті^[7] - про це на сторінці Забуяння.

Одну з родин, що приїхали, назвали через тридцять один рік: 28 квітня 2017 року «Макарівські вісті» надрукували розповідь Івана Акакійовича Козака - до аварії його сімʼя жила в селі Старі Шепеличі, після евакуації з радіаційної зони оселилася в Забуянні. У редакцію він прийшов із листочками з учнівського зошита - віршами своєї дружини Катерини Пилипівни, яку на той час уже поховав. Один із них, «Боль Припяти», газета надрукувала мовою оригіналу й навела прохання, з яким Катерина Пилипівна перед смертю віддала вірш чоловікові: «Хай люди читають, хай завжди памʼятають всіх тих, хто постраждав внаслідок техногенної катастрофи».^[3]

Скільки родин прибуло в село й скільки з них тут лишилося, з цих публікацій не видно; як називається вулиця, забудована 1986 року, у них теж не сказано. Не видно й того, чи всі девʼяносто садиб були заселені: «Спортивна газета» пише про здачу під ключ, а хто в ці садиби зайшов, у замітці не стоїть.^[1]