Шістнадцятеро з одного села: від виселення 1929-го до трибуналу 1944-го

Книга репресованих знає з Ніжиловичів шістнадцятьох людей, і між першим та останнім вироком минуло пʼятнадцять років. Перелік під цим текстом дає пʼятнадцять із них. Шістнадцята - Анусевич Ольга Федорівна, 1907 року народження, виселена 20 травня 1944 року, - у томі записана уродженкою Осикового, а мешканкою Ніжиловичів; такий рядок належить селу народження, і стояти він буде при Осиковому.

Почалося з виселення. 12 липня 1929 року Особлива нарада при Колегії ОДПУ одним рішенням відправила у виселення на три роки голову сільської ради Артеменка Марка Денисовича, 1890 року народження; селян-одноосібників Коваленка Кіндрата Семеновича, 1893 року, і Семененка Дмитра Йосиповича, 1899 року; а також десятника лісового господарства Карпичева Миколу Олександровича, 1892 року, родом із Тульської губернії^[1]. Усіх реабілітовано 1989 року. Тобто перший удар припав на тих, хто в селі щось очолював або тримався за власну землю.

Наступного року дійшло до церкви. 28 лютого 1930 року Колегія ДПУ УСРР дала три роки Сапіженку Іванові Миколайовичу, 1888 року народження, священникові ніжиловицької церкви, родом із Забілоччя Радомишльського району^[1]. Реабілітований 1989 року.

1937 року чотирьох розстріляли. 15 жовтня трійка Управління НКВС по Київській області засудила до розстрілу Сопленка Якова Федоровича, 1880 року, уродженця села, робітника нафтобази в Києві; вирок виконано 25 жовтня. Того самого дня та сама трійка дала десять років Сопленку Дмитру Яковичу, 1886 року, робітникові київського трамвайного парку. 8 грудня до розстрілу засуджено колгоспника Захарченка Данила Симоновича, 1898 року, малописьменного; вирок виконано 21 грудня, тим самим засіданням десять років дістав Лешенко Віктор Потапович, 1897 року, робітник хлібопекарні споживчої кооперації. 28 грудня розстрільний вирок винесено ще двом - Заглинському Данилу Артемовичу, 1880 року, робітникові лісорозробки, і Сопленку Іллі Мефодійовичу, 1883 року, колгоспникові; обох страчено 4 січня 1938 року^[1].

Того ж 1937-го, без розстрілу: 15 серпня десять років дістала неписьменна колгоспниця Семененко Євдокія Василівна, 1879 року народження, а 5 листопада - Артеменко Петро Олексійович, 1898 року, уродженець села з вищою освітою, учитель київської середньої школи № 4^[1].

Далі йде війна. 27 грудня 1941 року Особлива нарада при НКВС СРСР дала десять років Вернеру Едуарду Густавовичу, 1907 року народження з хутора Улянівка, робітникові Ніжиловичського лісгоспу. 20 травня 1944 року виселено на пʼять років за межі України домогосподарку Анусевич Ольгу Федорівну, 1907 року, уродженку Осикового. 31 липня 1944 року військовий трибунал Київського гарнізону дав двадцять років Заглинському Олександру Даниловичу, 1916 року, уродженцеві Ніжиловичів, робітникові кодрянського склозаводу^[1].

Не плутати. По батькові Олександра Заглинського збігається з іменем розстріляного Данила Заглинського, обидва повʼязані з селом - але том родинного звʼязку не називає, і збіг тут не доказ. Так само з однофамільцями всередині села: Артеменків у томі двоє, Семененків двоє, Сопленків троє, і жодного звʼязку між ними джерело не подає^[1].

Друге джерело дає інше число і трохи інші прізвища. Нарис у книзі памʼяті Голодомору пише, що «в період колективізації були заарештовані 12 жителів села, які виступали проти примусовового заганяння в колективні господарства», і називає сімох: учителя Артеменка П. О., священника Сапіженка І. М., одноосібників Семенка Д. Й. і Коваленка К. С., колгоспників Сопленка Д. Я., Лещенка В. П. і Семененко Є. В.^[2]. Два прізвища тут написані інакше, ніж у книзі репресованих: Семенко проти Семененка і Лещенко проти Лешенка. Ми лишаємо форми докладнішого джерела, а розбіжність називаємо вголос - хто шукає своїх, мусить пробувати обидва написання. Звідки взялося число 12 і хто в нього входив, нарис не пояснює.

Том розкладає людину за областю: у макарівський розділ потрапляє кожен, у кого Київщина стоїть хоч в одній із двох граф - місця народження або місця проживання^[1]. Саме тому тут є і Карпичев із Тульщини, і Заглинський із житомирської Хомівки, і обидва Сопленки, які жили в Києві. Недорахунку по сусідніх районах Київщини тут немає. Зате ніжиловичанин, який виїхав на Житомирщину, у київських томах не зʼявиться взагалі: його стаття лежить у житомирській серії «Реабілітованих», а її ми не читали. Село межує з Радомишльщиною, і рух людей туди й назад видно з самих цих рядків. Отже шістнадцять - нижня межа, а решту імен треба шукати в житомирському томі.