Ніжиловичі в книгах реабілітованих: від виселення 1929-го до трибуналу 1944-го

Друга книга «Реабілітованих історією» по Київщині повʼязує з Ніжиловичами шістнадцятьох людей: пʼятнадцятеро тут народилися або жили, а Едуард Вернер жив в Улянівці й працював у Ніжиловичському лісгоспі. Між першим і останнім рішенням минуло пʼятнадцять років^[1].

Статтю про Анусевич Ольгу Федорівну, уродженку Осикового, яка жила в селі, книга друкує з написанням «Нежиловичі»: хто шукає своїх, має пробувати й таке^[1].

Почалося з виселення. 12 липня 1929 року Особлива нарада при Колегії ОДПУ виселила на три роки за межі України голову сільської ради Артеменка Марка Денисовича, 1890 року народження; селян-одноосібників Коваленка Кіндрата Семеновича, 1893 року, і Семененка Дмитра Йосиповича, 1899 року; а також десятника лісового господарства Карпичева Миколу Олександровича, 1892 року, родом із Тульщини^[1]. Усіх реабілітовано 1989 року.

Наступного року дійшло до церкви. 28 лютого 1930 року Особлива нарада при Колегії ДПУ УСРР дала три роки Сапіженку Іванові Миколайовичу, 1888 року народження, священникові, який жив у Ніжиловичах, родом із Забілоччя Радомишльського району^[1]. Реабілітований 1989 року.

1937 року чотирьох засудили до розстрілу. 15 жовтня трійка Управління НКВС по Київській області засудила до розстрілу Сопленка Якова Федоровича, 1880 року, уродженця села, робітника нафтобази в Києві; вирок виконано 25 жовтня. Того самого дня та сама трійка дала десять років Сопленку Дмитру Яковичу, 1886 року, робітникові київського трамвайного парку. 8 грудня до розстрілу засуджено колгоспника Захарченка Данила Симоновича, 1898 року, малописьменного; вирок виконано 21 грудня, а того ж 8 грудня десять років дістав Лешенко Віктор Потапович, 1897 року, робітник хлібопекарні споживчої кооперації. 28 грудня розстрільний вирок винесено ще двом - Заглинському Данилу Артемовичу, 1880 року, робітникові лісорозробки, і Сопленку Іллі Мефодійовичу, 1883 року, колгоспникові; обох страчено 4 січня 1938 року^[1].

Того ж 1937-го, без розстрілу: 15 серпня десять років дістала неписьменна колгоспниця Семененко Євдокія Василівна, 1879 року народження, а 5 листопада - Артеменко Петро Олексійович, 1898 року, уродженець села з вищою освітою, учитель київської середньої школи № 4^[1].

Далі йде війна. 27 грудня 1941 року Особлива нарада при НКВС СРСР дала десять років Вернеру Едуарду Густавовичу, 1907 року народження, з Улянівки, робітникові Ніжиловичського лісгоспу. 20 травня 1944 року виселено на пʼять років за межі України домогосподарку Анусевич Ольгу Федорівну, 1907 року, уродженку Осикового. 31 липня 1944 року військовий трибунал Київського гарнізону дав двадцять років Заглинському Олександру Даниловичу, 1916 року, уродженцеві Ніжиловичів, робітникові кодрянського склозаводу^[1].

Не плутати. По батькові Олександра Заглинського збігається з іменем розстріляного Данила Заглинського, обидва повʼязані з селом - але том родинного звʼязку не називає, і збіг тут не доказ. Так само з однофамільцями всередині села: Артеменків у томі двоє, Семененків двоє, Сопленків троє, і жодного звʼязку між ними джерело не подає^[1].

Друге джерело дає інше число і трохи інші прізвища. Нарис у книзі памʼяті Голодомору пише, що «в період колективізації були заарештовані 12 жителів села, які виступали проти примусовового заганяння в колективні господарства», і називає сімох: учителя Артеменка П. О., священника Сапіженка І. М., одноосібників Семенка Д. Й. і Коваленка К. С., колгоспників Сопленка Д. Я., Лещенка В. П. і Семененко Є. В.^[2]. Два прізвища тут написані інакше, ніж у книзі репресованих: Семенко проти Семененка і Лещенко проти Лешенка. Хто шукає своїх, мусить пробувати обидва написання. Звідки взялося число 12 і хто в нього входив, нарис не пояснює. Четверо із сімох, кого він називає, у другій книзі «Реабілітованих історією» засуджені 1937 року: Артеменко Петро Олексійович, Сопленко Дмитро Якович, Лешенко Віктор Потапович і Семененко Євдокія Василівна^[1].

У макарівський розділ тому потрапили і ті, хто в селі лише жив, і ті, хто тут лише народився: є тут і Карпичев із Тульщини, і Данило Заглинський із житомирської Хомівки, і обидва Сопленки, які жили в Києві^[1]. У передмові книга сама застерігає, що її довідки «далеко не всі» і що досі не вдалося знайти імен багатьох селян, «що найбільше постраждали під час колективізації і розкуркулення»^[3]. Третя книга того самого видання називає ще трьох селян-одноосібників із Ніжиловичів, розкуркулених рішенням місцевих органів влади: Артеменка Дениса Євстратовича і Захарченка Дмитра Ничипоровича 1930 року та Захарченка Тимофія Семеновича 1932 року; усіх трьох реабілітовано 1991 року^[4].