Сто сімдесят чотири проти двохсот семи

Односельців, які не повернулися з фронту, у Ніжиловичах рахують двома різними числами.

«Нариси з історії Макарівського району» кажуть, що загинули та пропали безвісти на фронтах 174^[1]. Друге число стоїть у тій самій книжці, в таблиці памʼяток війни: памʼятник, відкритий у селі 1951 року, названо там «памʼятник жертвам фашизму та памʼятник на честь 207 воїнів-односельців, що не повернулися з фронтів війни», охоронний номер 1655^[1]. Цей рядок повторює зведений перелік памʼяток району у Вікіпедії^[2]. Той самий номер, той самий рік і центр села, але без числа 207 у назві, стоять в обласному переліку памʼяток 2003 року під позицією 664^[3].

Різниця - тридцять три людини. Обидва числа стоять в одній книжці, але в різних її частинах. Нарис про село рахує тих, хто «загинули та пропали безвісти на фронтах війни», таблиця - воїнів, «що не повернулися з фронтів війни»; за які роки й за яким списком лічено, книжка не пояснює ні там, ні там^[1]. Докладніше про цю різницю - у розборі «Два камені, одне село».

Не плутати. Поруч із цією парою в довідниках стоять ще два великі числа, і жодне з них не про загиблих. 260 - це вивезені на примусові роботи до Німеччини, так пишуть «Нариси»^[1]. Те саме число дає підрахунок історика Віталія Гедза за документами обласного архіву, і автор застерігає, що його загальний підсумок по двох районах не остаточний^[6]. За тією самою статтею, троє з вивезених ніжиловичан загинули на примусових роботах у Райху: Ольга Сильвестрівна Ільченко, Гелена (Геля) Михайлівна Сопленко і Михайло Васильович Сопленко. 150 - це нагороджені: «за мужність і відвагу, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, 150 жителів села нагороджені орденами й медалями Союзу РСР»^[5]. Те саме число, 150 нагороджених, дають і «Нариси»^[1].

За «Нарисами», коли почалася війна, 385 жителів села пішли «на захист Батьківщини», а 25 пішли в партизани^[1]. У серпні 1941 року окупанти провели адміністративну реформу, і сільська управа сусідньої Комарівки за новим поділом увійшла до підрайону «Ніжиловичі»^[7].

Що в селі було підпілля, підтверджують дві книжки. «Історія міст і сіл» пише, що макарівська підпільна організація, створена в березні 1942 року на чолі з А. Г. Лопатою, мала групи «в селах Борівці, Бузовій, Гавронщині, Забуянні, Ніжиловичах, Макарівській Буді, Хмільній та інших»^[5]. Ні назви групи, ні жодного імені з села ця книга не подає. «Нариси з історії Макарівського району» пишуть, що підпільну організацію в селі створено з ініціативи лісничого Семена Давидовича Варницького і що вона мала звʼязок із підпільниками Києва, Бородянки, Бишева, Фастова, Коростишева, Малина й Радомишля^[1]. Підпілля хтось видав, і 3 липня 1943 року окупанти оточили лісництво; дружина лісничого тікала до Ніжиловичів, але її вбили перед самим селом. Після тривалої перестрілки окупанти спалили лісництво, а Варницького, його сина Володю, доньку Людмилу, її чоловіка Івана Скуриньовського з Рожева і трьох ніжиловичан, Гаврила Степановича Цибенка, Григорія Омельченка та Віктора Юхимовича Старовойтова, захопили живими й закатували в Києві. Окупанти увірвалися в Ніжиловичі й розстріляли в центрі села 97 жителів, серед них Ничипора Ісаковича Бикоріза з дружиною і трьома дітьми, Василя Адамовича Сопленка з дружиною і дитиною, лісника Якима Максимовича Сопленка з сином і майже всю родину Цибенків. Назви групи нарис про село не подає, але нарис тієї самої книжки про Рожів пише про Ніжиловицьку молодіжну підпільну організацію «Іскра», а нарис про Ульянівку - про підпільну організацію «Іскра» під керівництвом С. Д. Варницького, і серед розстріляних 1943 року її членів називає Ганну Сопленко^[1]. Інших чотирьох імен, які наводить стаття Вікіпедії, і розповіді про Чехословаччину й Бабин Яр нарис про село не подає.

За «Нарисами», 1943 року жорстокі бої йшли по лінії Ніжиловичі - Комарівка - Борівка - Шнурів Ліс - Лисиця, і в листопаді 1943 року село визволила Радянська армія^[1].

Памʼяток війни у селі облік знає дві, і вони описані по-різному. Рішення облвиконкому 1970 року під позицією 584 називає «братську могилу воїнів Радянської Армії, які загинули за визволення села», з обеліском і залізобетонною скульптурою^[4]. Рядок «Нарисів» під охоронним номером 1655 описує інше: памʼятник жертвам фашизму разом із памʼятником 207 воїнам-односельцям^[1]. Сам нарис про село пише, що в центрі села стоїть «памʼятник-братська могила», а на сільському кладовищі - могила громадян, розстріляних у роки війни^[1]. Один це комплекс чи два різні знаки, з паперу не видно.

Розсудити 174 і 207 міг би напис на самому памʼятнику, якщо на ньому перелічено імена. Поіменний перелік полеглих у Другій світовій по Макарівському району подає четвертий том «Книги памʼяті України» 1995 року^[8]. Доки імен із памʼятника чи з цього тому не перелічено, жодне з двох чисел не можна називати числом загиблих ніжиловичан.

Як ми це зʼясували: Скільки односельців не повернулося, залежить від того, який папір відкрити