Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Ситняки
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Ситняковъ, Ситнякахъ, Ситянки
На 1 січня 1900 року в Ситняках було 171 двір і 771 житель[8]. Одразу за селом, окремою статтею того самого реєстру, стояла Ситняківська єврейська колонія: 40 дворів, 672 жителі, синагога, 51 десятина землі[9]. Тобто на цьому місці жили дві громади, і менша з них була майже така завбільшки, як саме село.
Село стоїть над Здвижем, там, де річку перетинало Києво-Брестське шосе, за шість верст нижче Карашина і стільки ж від Макарова[6]. Межею між Київським і Радомисльським повітами в цьому місці був сам Здвиж, і Ситняки лишалися радомисльськими[7].
Але річка й межа сходилися погано, і Похилевич говорить про це прямо: у виносці він перелічує київські села, що лежать на лівому боці Здвижа - Макарів, Забуяння, Липівку, Андріївку, - і пропонує причислити їх до Радомисля, а низку радомисльських сіл із правого боку, навпаки, до Києва[7]. Тобто поділ, за яким шукають документи, не збігався з тим, що видно на мапі.
Усередині повіту село міняло волость: Ставищенська[10] й Брусилівська[8] стоять у різних довідниках.
Назва
Похилевич, переказуючи протест 1616 року, пише назву вже в теперішній формі[6], хоча польський оригінал протесту пише „Sytniki“[1].
Форми, під якими село стоїть у старих текстах: Ситняки, Ситняковъ, Ситнякахъ, Ситняковская колонія, Ситняковскій приходъ. Газетна замітка про колонію пише назву формою «Ситнякахъ» із твердим знаком[14]. У машинописному додатку до рішення 1970 року про памʼятки село надруковано як «Ситянки»[26].
Окремо стоїть Ситняківщина. Краєзнавча добірка 2012 року ставить її під рубрику «Ситняки - 1507 року» і називає селом у рожівських маєтностях Лозів, але 1574 та сама Ситняківщина згадана як озеро, 1612 як урочище, 1618 як поле, і автор сам припускає, що поселення тоді тимчасово не існувало[20].
Кому належало
У XVIII столітті село було приписане до Рожівського староства і поділяло його долю[6]. 1868 роком датовано план ставка й пасовищ «Ситняківської ферми», що належали Тулову[13], а на 1900 рік село вже за Анною Івановою Скворцовою, яка вела господарство сама, трипіллям, як і селяни[8]. Землі в селі тоді числилося 1292 десятини: поміщикам 87, церкві 53, селянам 1152. У селі стояли вітряний млин, казенна винна крамниця й хлібний магазин.
Похилевич пише, що надільної землі в селян 975 десятин, викупу вони платять 526 карбованців 61 копійку щороку, і що двоє селян Іовенки викупили наділу ще девʼять десятин[6]. Мартиролог Голодомору, укладений за книгою актів про смерть і свідченнями очевидців, пише це прізвище як Йовенко[17]. Тобто в селі воно тримається щонайменше з 1887 по 1932 рік.
Село радомисльське, парафія київська
Похилевич описав Ситняки серед київських парафій, хоч сам же й написав, що село до Київського повіту не належить. Він не сховав суперечності, а пояснив її виноскою внизу тієї самої сторінки: тутешня церква «издавна приходскою для большинства своихъ прихожанъ», які живуть у трьох великих селах Київського повіту, тому й парафію він поставив між київськими[7]. Приходом до Ситняків справді належали Завалівка, Калинівський хутір, Юрів і Копіївка; про Юрів автор пише, що вони з Ситняками «составляютъ какъ-бы одну деревню».[7]
Скільки людей
| Рік | Село | Колонія | Що саме порахували |
|---|---|---|---|
| 1885 | 591 | 475 | 82 двори в самому селі[10] |
| 1887 | 678 | - | православних жителів[6] |
| 1900 | 771 | 672 | жителів за реєстром[8][9] |
| 1971 | 1154 | - | на все село[16] |
Єврейська землеробська колонія
Колонія була окремим поселенням при селі, з власним рядком у реєстрі населених місць і власною офіційною назвою - «Ситняковская колонія»[9].
Похилевич, який рахує в колонії 227 жителів, каже, що заведена вона «около 1840 года»[5]. Про казенну землю каже справа 1854 року про переведення сімей міщан-євреїв у землероби на казенні землі по «м. Ржев», селах Ситняки та Фастів[11]. 1887 року він називає її «въ отдѣльной колоніи, по названію земледѣльческой» і рахує в ній уже 327 євреїв[6]. 1900 року в колонії 40 дворів і 672 жителі, синагога, 51 десятина землі на всі сорок дворів, - і головним заняттям її жителів реєстр називає вже не хліборобство, а торгівлю[9].
Про самих колоністів джерела дають одну газетну замітку 4 січня 1901 року: у колонії Ситняках двоє невідомих зламали вікно й удерлися до дому єврея Янкеля Марьянчика, один тримав револьвера й погрожував родині смертю, якщо хтось крикне, «взяли много вещей и спокойно ушли»[14]. Ще двоє звʼязані з колонією лише здогадом: Валько Беркович Цалюк, 1882 року народження, і Аврам-Шмуль Менашевич Чорний, 1911 року, обидва записані уродженцями Ситняків, обидва євреї, обидва на час арешту вже не в селі, а в Києві: Цалюк майстром на заводі «Більшовик», Чорний робітником артілі «Труддзеркало»[18]. Книга репресованих села й колонії не розрізняє взагалі: місцем народження в ній стоїть просто «с. Ситняки»[18].
XX століття
Про голод «Національна книга памʼяті» пише прямо: «Скільки померло в Ситняках людей, невідомо. Вести облік померлих від голоду було заборонено»[17]. Насправді облік вівся, і книга актів про смерть по Ситняківській сільраді збереглася - саме вона дає імена, дати й вік.[2] За 1932 рік у ній сорок вісім актів, і тридцять пʼять із них - діти до 15 років. Колгосп згадано в акті № 26: «Член с.-г. артілі ім. „Червоний Плугатар“»[2]. Окремої могили померлих від голоду в селі немає: ховали родичі, кожен при своїх[17].
У книзі репресованих семеро уродженців Ситняків, і справи розтягнуті з 1933 по 1944 рік; четверо на час арешту жили вже не в селі, а Чорного суд виправдав[18].
Окупація Ситняків почалася 9 липня 1941 року[4]. За нарисом про Ситняки в районній книжці 2006 року, 367 жителів села воювали, 159 полягли, а 71 людину вивезли на каторжні роботи. Увечері 7 листопада 1943 року радянські війська звільнили село, але, за «Історією міст і сіл», у листопаді-грудні майже півтора місяця поблизу Ситняків точилися жорстокі бої[16]. Число 214 нагороджених орденами й медалями стоїть і в довіднику 1971 року.
Радянське господарство мало три назви: «Червоний плугатар», ім. Леніна і «Ленінець» - під цією назвою його застає видання 1971 року з 1600 гектарами землі й мʼясо-молочним напрямом[16]. Архівний опис документів колгоспу дає той самий ряд суцільно: «Червоний плугатар» до 1950 року, ім. Леніна до 1966-го, «Ленінець» від 1967 аж до 1992-го[30].
За тим самим нарисом, «В 1974 році колгосп "Ленінець" села Ситняки обʼєднався з колгоспом "Зоря комунізму" села Юрів», 1980 року в селі стояла «контора колгоспу "Зоря комунізму"», а 1989 року «Ленінець» «відʼєднався від "Зорі комунізму"»[4].
Церква і школа
Стару церкву поставили 1750 року, а ту, що прийшла їй на зміну, освятили 29 липня 1862 року - поставили деревʼяну на новому місці, хоч задумували муровану ближче до шосе[5]. Похилевич 1864 року називає церкву Різдва Христового, і так само її звуть більшість відомих справ консисторії; дві з них, шлюбна 1815 року й про самогубство паламаря 1825 року, звуть її церквою Різдва Пресвятої Богородиці[22].
Справи консисторії про причт церкви охоплюють 1801-1866 роки[22]. Із тих справ видно те, чого в метриках немає: дячок просить не відправляти сина на навчання, священника звільняють за штат за станом здоровʼя, паламар накладає на себе руки. Того паламаря звали Іван Хільчевський, і справа про його смерть датована липнем 1825 року; а шлюбна справа 1815 року стосується пари, яку вінчав ситняківський священник Василь Хільчевський. 1802 року консисторія шукала документи на церковні угіддя в Рожеві, Ситняках і Небелиці.
Одного разу церква потрапила й у газету: у травні 1908 року єпископ Чигиринський Агапит мав за надрукованим маршрутом обʼїхати церкви та школи кількох повітів, і в Ситняках правити літургію[15]. Того самого дня в його маршруті стоять Небелиця, Ставище й Осовці.
Школа в селі є щонайменше з 1900 року - тоді це одна церковно-парафіяльна школа[8]. Далі вона восьмирічна: такою її застає видання 1971 року разом із клубом і бібліотекою[16]. 27 жовтня 1982 року восьмирічну реорганізували в середню рішенням № 399 виконкому районної ради[21].
Що збереглося
Найдавніше, що тут описане, ніхто так і не дослідив: «въ самомъ селѣ находится нѣсколько древнихъ могилъ неизслѣдованныхъ», - пише Похилевич 1887 року[6]. Археологічна карта губернії подає «Ситняки. У села есть 5 кургановъ»[28].
Той самий том веде повз село Змієвий вал: там, де головний вал перетинає Здвиж, «отъ него отдѣляется вѣтвь по направленію къ западу» - до Завалівки й Ситняків, а звідти на південь повз Юрів і Фасову[28].
У переліку памʼяток, що не підлягають приватизації, за Ситняками стоять дві позиції: братська могила воїнів разом з памʼятником односельцям, які загинули на війні (охоронний номер 541), і памʼятний знак на честь воїнів 20-ї мотострілецької бригади біля траси Київ-Житомир (охоронний номер 1701)[27]. Крім воїнів, у братській могилі поховані партизанка й голова колгоспу, закатовані окупантами.
Сам меморіал імена називає: на вільному знімку 2020 року обидві гранітні панелі з переліком односельців читаються до останнього рядка[3].
Для пошуку. Церковні документи Ситняків - метрики, сповідні розписи, клірові відомості - лежать у ЦДІАК, у київському блоці; цивільні - ревізії, викупні справи, статистика, переписні листи 1897 року - у радомисльському[22][12]. Книги записувалися на парафію, тому Завалівку, Юрів і Копіївку шукати треба серед тих самих записів[23]. Записи XX століття залежать від складу сільради: на 1 вересня 1946 року Ситняківська рада складалася з самого села[19], а до 1971 року до неї ввійшли Завалівка, Юрів, Копіївка й Улянівка[16].