Семеро репресованих із Ситняків

У другій книзі «Реабілітованих історією» по Київській області Ситняки згадано сім разів. Це семеро людей, народжених у селі між 1880 і 1911 роками, і кожен із них потрапив під суд чи нараду свого року, у своєму місті й за своєю статтею.^[2]

Годинчук Григорій Назарович, 1885 року народження, колгоспник, жив у самих Ситняках. Трійка при УНКВС по Київській області, 24 серпня 1937 року, десять років позбавлення волі. Реабілітований 1989-го.^[2]

Домбровський Олександр Людвігович, 1880 року, селянин-одноосібник, жив уже в Ірпені. Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР, 4 березня 1933 року, виселення за межі України на три роки. Реабілітований 1989-го.^[2]

Копецький Володимир Ігнатович, 1893 року, чех, робітник 10-го металозаводу в Києві. Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР, 3 квітня 1934 року, три роки позбавлення волі. Реабілітований 1989-го.^[2]

Зубар Іван Олексійович, 1891 року, колгоспник у Ситняках. Особлива нарада при НКВС СРСР, 8 жовтня 1938 року, пʼять років. Реабілітований 1959-го.^[2]

Захарченко Михайло Олександрович, 1891 року, у графі заняття - «тимчасово не працював». Військовий трибунал військ НКВС Київської області, 29 червня 1944 року, пʼятнадцять років позбавлення волі. Помер в увʼязненні 22 квітня 1945 року, не проживши там і року. Реабілітований 1997-го - останнім із семи.^[2]

Двоє останніх - Цалюк Валько Беркович і Чорний Аврам-Шмуль Менашевич.

Жодна з цих дат не належить самому селу

Дата вироку Годинчука, 24 серпня 1937 року, стоїть іще в десятьох людей з інших сіл того самого макарівського розділу; дата Копецького, 3 квітня 1934-го, - ще у двох, і жоден із них не ситняківець.^[2]

Тобто в Ситняках не було свого «дня арештів». Село потрапляло в районні й обласні хвилі поодинці, по одному-два імені за раз, розтягнуто на дванадцять років - від 1933-го до 1944-го.

Розкид у реабілітаціях не менший: Цалюка реабілітували 1957 року, Зубаря 1959-го, трьох - 1989-го, Чорного 1991-го, Захарченка 1997-го.^[2] Від вироку до реабілітації минало від двадцяти до пʼятдесяти шести років, і двоє з семи цього не дочекалися: Цалюк і Захарченко померли в увʼязненні.

Четверо з семи - не з українських родин, і жоден із них не жив у селі

Книга подає національність: серед семи двоє євреїв, чех і поляк.^[2] На час арешту в селі не жив жоден із чотирьох. Троє були в Києві - на металозаводі, на «Більшовику» і в артілі; четвертий, Домбровський, в Ірпені, і записаний він селянином-одноосібником. І два найраніші вироки в цьому переліку - 1933 і 1934 років - припали саме на тих, хто із села вже виїхав.^[2]

При Ситняках із середини XIX століття стояла окрема єврейська землеробська колонія, зі своїм рядком у реєстрі населених місць і кількома сотнями жителів; книга репресій її не згадує жодного разу й пише обом чоловікам місцем народження просто «с. Ситняки».^[2]

Цалюку Вальку Берковичу 1882 року народження на час арешту було пʼятдесят пʼять. Майстер на заводі «Більшовик», освіта початкова; книга окремо зазначає, що він був членом ВКП(б) з 1925 по 1935 рік - тобто партію покинув або був з неї виключений за два роки до арешту. Особлива нарада при НКВС СРСР, 4 листопада 1937 року, пʼять років позбавлення волі. Помер в увʼязненні 27 серпня 1938 року, не відбувши й року строку; де похований, не сказано. Реабілітований 1957-го.^[2]

Чорний Аврам-Шмуль Менашевич, 1911 року, робітник артілі «Труддзеркало». Заарештований 1 лютого 1937 року й протриманий вісім із половиною місяців, поки 17 жовтня 1937 року Київський обласний суд не виправдав його за відсутністю складу злочину.^[2]

У макарівському розділі книги 632 статті, і слово «виправданий» стоїть у трьох.^[2] Двоє інших - Гельман з Осикового і Панчик із Макарівської Буди, теж не українці за книгою; обох виправдав той самий Київський обласний суд, але вже 1939 року, коли хвиля спала. Чорного виправдали в самому 1937-му, і це єдиний такий випадок на весь район.

Четверо чи семеро

Про ці роки районна книжка 2006 року каже одним реченням: «В період репресій 4 чоловіки були заарештовані»^[1]. У нас їх семеро, і між двома числами не помилка, а різні способи рахувати.

Наші семеро вибрані за місцем народження: у книзі репресованих це ті, у кого в довідці стоїть «с. Ситняки». Але четверо з них на час арешту жили вже не в селі - в Ірпені, у Києві, при заводах^[2]. У самих Ситняках на той момент жили троє, і саме такий порядок чисел памʼятало б село. Тобто нарис, найпевніше, рахує тих, кого забрали звідси, а ми - тих, хто звідси родом.

Ні імен, ні дат, ні вироків нарис не подає, тому звірити рядок у рядок нема з чим. Але число з нарису каже те, чого немає в книзі репресованих: скільки людей село втратило на своїх очах.