Церква, яку не поставили з каменю: 29 липня 1862 року
Деревʼяна церква стояла в Ситняках із 1750 року. Вона була 7-го класу й мала 47 десятин церковної землі.[1] Через сто з гаком років зʼявився задум поставити натомість нову - і не там, де стояла стара. Чий це був задум, Похилевич не каже: у нього стоїть безособове «было предположеніе».
Куди її хотіли посунути, видно з мапи самого села. Києво-Брестське шосе перетинає Здвиж якраз біля Ситняків, і нову церкву збиралися ставити «ближе къ шоссе».[1] До того ж парафія збирала не саме село: до ситняківської церкви 1864 року були приписані Завалівка і Юрів - села вже Київського повіту, тоді як Ситняки лежали в Радомисльському. Через двадцять три роки видання назве в тому самому приході вже чотири пункти - Завалівку, Калинівський хутір, Юрів і Копіївку, - з яких сам же порахує три «значительныхъ».[3] Прихожани йшли через межу двох повітів і через річку.
Спершу хотіли камʼяну
Нову церкву задумували камʼяну.[1] Про це кілька років тривало листування - «нѣсколько лѣтъ продолжавшейся», - а камʼяної церкви так і не вийшло.[1] Хто саме не дав дозволу й чому, Похилевич не каже.
Поставили натомість знову деревʼяну, але на новому місці, «болѣе центральномъ».[1] Тобто з двох частин задуму здійснилася одна: церква переїхала, матеріал лишився той самий.
29 липня 1862 року
Освятив нову церкву митрополит Арсеній - особисто, під час обʼїзду єпархії.[1] Київську кафедру він обійняв 1 липня 1860 року й тримав до смерті 1876-го, тож на липень 1862 року правлячим архієреєм був саме він.[10]
Наступний архієрейський обʼїзд, відомий із наших джерел, припадає на сорок шість років пізніше: у травні 1908-го село стоїть у маршруті єпископа Чигиринського Агапита, і в Ситняках він служить літургію.[9] Але Агапит - вікарій, а Арсеній був правлячим митрополитом.
Церкву поставили стараннями поміщика Єремєєва - «стараніемъ помѣщика Еремѣева».[1] Чи то власним коштом, чи клопотанням перед начальством, джерело не розрізняє. Похилевич і самого поміщика називає тільки прізвищем, але на наступній сторінці, у статті про сусідній Юрів, той самий автор пише повне імʼя власника: Стефан Трофимович Єремєєв, чия резиденція стояла в Юрові, за пʼятдесят дві версти від Києва, і якому належали ще Копіївка, Красна Слобода й Бабка - до трьох тисяч десятин.[2] Юрів стоїть у самому переліку сіл, приписаних до ситняківської церкви,[1] тобто ставив її той, хто до неї й ходив.
Що з ним сталося далі
Видання 1887 року розповідає про Єремєєва більше за все, що ми бачили. Юрів і Копіївку він купив 1849 року у Станіслава Сабанського; служив чиновником з особливих доручень при генерал-губернаторові Бібікові; був автором кількох брошур.[4]
І там-таки стоїть кінець: справи свої він вів «не въ надлежащемъ порядкѣ», тому по смерті його 1880 року обидва маєтки пішли на сплату за закладними документами.[4] На час видання 1887 року ними володів уже капітан Орест Юрійович Соколовський.
Якщо це той самий Єремєєв, то поміщик, чиїми стараннями 1862 року в Ситняках постала нова церква, за вісімнадцять років помер боржником, а його землі розійшлися по кредиторах. Церква його пережила.
Яка це церква за посвятою
Різдва Христового.[1] Це важливо не для благочестя, а для пошуку: за цією посвятою парафію треба шукати в архівних описах, а не за теперішньою назвою громади.
Розбіжність при цьому є. Заголовки справ Київської духовної консисторії здебільшого пишуть «церкви Різдва Христового с. Ситняки» - так і при дячкові Олексієві Гриневичу на початку століття, і 1866-го при попечительському комітеті.[5] Але дві справи тієї самої доби й тієї самої парафії називають церкву Різдва Пресвятої Богородиці: шлюбна справа 1815 року, яку вів священник Василь Хільчевський, і справа про самогубство паламаря Івана Хільчевського 1825 року.[6] Друковане джерело тепер стоїть на одному боці цієї розбіжності, а не мовчить, як досі. Розсудити її остаточно можуть клірові відомості фонду 127, яких ми не бачили.
Церковна земля має і власний слід в описах: 1802 року консисторія розшукує документи на церковні угіддя одразу в трьох місцях - Рожеві, Ситняках і Небелиці.[7] Тобто ті 47 десятин, які Похилевич запише через шістдесят років, на початку століття вже треба було чимось доводити.
Чому цей рік більше ніде не стоїть
Видання Похилевича 1887 року про церкву не каже нічого: ні року, ні матеріалу, ні посвяти, ні класу. Є тільки виноска, де автор пояснює, чому ситняківську парафію він ставить між київськими - «находящаяся здѣсь церковь остается издавна приходскою» для більшості своїх прихожан, що живуть у трьох селах Київського повіту.[3] Слово «издавна» - усе, що лишилося від 1750 і 1862 років.
Районні «Нариси з історії Макарівського району» 2006 року дають про храм два речення: «Було зведено церкву» - без року, посвяти й імені - і «В 2002 році в селі відкрито церкву» про вже нову громаду.[8]
Тобто дату 29 липня 1862 року, посвяту, обидва роки будівництва й імʼя будівника несе рівно одне джерело - Похилевич 1864 року. Радомисльського розділу цього видання немає в частині копій, які ходять по мережі, і саме тому рядок про ситняківську церкву стільки часу ніде не траплявся.
Скільки простояла ця будівля, ми не знаємо: між 1862 роком і 2002-м, коли в селі відкрили церкву знову, слідів у наших джерелах немає.
Як ми це зʼясували: Через слово «тепер» священника записали не в те село