Війна, братська могила в парку і знак при трасі

У парку в центрі Ситняків стоять поруч два памʼятники: солдат на постаменті над братською могилою і стела з плитою, на якій вибито імена односельців, що не повернулися з війни.

Перелік памʼяток Київської області 2003 року описує це так: «Братська могила воїнів Радянської Армії, партизанки та голови колгоспу, закатованих фашистами, і памʼятник воїнам-односельцям, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни», дати обʼєкта - 1954 і 1968, місце - «у парку», охоронний номер 541.^[3] Другий ситняківський обʼєкт стоїть у тому самому переліку наступним рядком: памʼятний знак на честь воїнів 20-ї мотострілецької бригади, 1966 рік, біля траси Київ-Житомир, охоронний номер 1701.

Двоє людей, яких документ не називає

Крім воїнів, у могилі поховано партизанку й голову колгоспу, закатованих окупантами.^[3] Це двоє конкретних людей із цього села, і імен їхніх документ не подає. Не подає їх і жодне інше джерело, яке ми переглянули.

Імена на плитах вибито, і читаються вони повністю. Меморіал має дві гранітні панелі, і на вільному знімку 2020 року беруться обидві: верхня в чотири стовпці приблизно по тринадцять рядків, нижня в шість стовпців, у кожному більш ніж по двадцять^[1]. Тобто перелік помітно довший за 115 імен, які називає облікова картка. Заголовок над ним такий:

ТОВАРИШУ! Зупинившись перед цією дорогою могилою, згадай наших односельчан, які віддали своє життя, захищаючи свободу і незалежність нашої Батьківщини, радянських воїнів, які загинули в боях за Ситняки.^[1]

Переписати цей перелік на сторінку ми ще не встигли; знімок вільний і доступний. Чи стоять серед цих імен партизанка й голова колгоспу, з напису не видно - панелі присвячені односельцям, а не похованим у могилі.

Той самий памʼятник за тридцять три роки до того

Рішення обласного виконкому 1970 року описує обʼєкт інакше й коротше: «Братська могила воїнів Радянської Армії, які загинули в боях за визволення села Ситянки в 1943 році від німецько-фашистських загарбників», а далі - «на могилі скульптура воїна з залізобетону, побронзована, постамент гранітний».^[4] Саме цю скульптуру видно на світлині: солдат у шинелі на темному постаменті.

У 1970 році в могилі лежать самі воїни; у 2003-му при них уже названо партизанку й голову колгоспу, додано другий памʼятник односельцям і дати 1954 і 1968.^[3] Найімовірніше це той самий обʼєкт, доописаний за тридцять три роки, - але жодне з двох рішень на друге не посилається, і ототожнення робимо ми, а не документи.

У рішенні 1970 року село надруковано як «Ситянки», без «н», - і це не хиба прочитання, а машинопис самого додатка.^[4] Охоронних номерів той документ не має взагалі: цифра при рядку там - наскрізна позиція в списку, а не номер памʼятки. Справжні охоронні номери, 541 і 1701, зʼявляються лише 2003 року.^[3]

Що відомо про самі бої

День, коли для Ситняків скінчилася окупація, називає одна книжка - районні «Нариси з історії Макарівського району», що вийшли 2006 року. Нарис про село писали Н. Ащенко і Г. Шулькевич, і пишуть вони так: «Вечором 7 листопада 1943 р. воїни Радянської Армії звільнили село від фашистських загарбників».^[2] Там-таки стоять числа, які потім розійшлися по сторінках громади: 9 липня 1941 року село окупували, 71 людину вивезли на роботи до Німеччини, 367 жителів пішли на фронт, 159 не повернулися.

Ця дата поки що тримається на одному свідченні. Довідник 1971 року дня не називає взагалі - у ньому лише «в листопаді-грудні 1943 року майже півтора місяця поблизу Ситняків точилися жорстокі бої».^[5] Рішення 1970 року знає тільки рік, перелік 2003-го - тільки місяць.^[4][3] Той самий автор вів у книжці й нарис сусіднього Рожева, і там стоїть та сама фраза про вечір 7 листопада. Числа збігаються з тим, що досі стоїть на сторінках громади, слово в слово, аж до звороту в назві військової частини: сторінка громади переказує цю саму книжку.

Ту саму послідовність книжка дає й по сусідах: Київ узяли 6 листопада, Копилів і Рожів - 7-го, сам Макарів - 8-го, Бишів, Козичанку, Липівку й Небелицю - теж 8-го, Грузьке - 9-го, Лишню - аж 17-го.^[2]

Радянський довідник 1971 року пише, що майже півтора місяця поблизу Ситняків точилися жорсткі бої, а 1968 року «на рубежі оборони, де вели бої радянські війська, встановлено обеліск».^[5] Номерів частин довідник не називає. Єдина, чиє імʼя тут збереглося, - двадцята мотострілецька бригада, знак якій стоїть при трасі. Книжка 2006 року додає, що її воїни «відбивали контратаки фашистів» у листопаді-грудні, і називає командира - Петра Сисойовича Ільїна.^[2] Командир такий справді був, і бригада справді його: Ільїн очолював 20-ту мотострілецьку з серпня 1942 до вересня 1944 року. Але книжка дає йому звання, якого він тоді ще не мав, і титул бригади, якого вона тоді ще не мала: генералом Ільїн став аж у грудні 1943-го, а слово «Новоград-Волинська» частина могла дістати не раніше січня 1944 року. Це звичайна річ для радянського краєзнавства - називати частину так, як вона звалася наприкінці війни. Книжка при цьому не пише, що бригада звільняла село: вона пише, що бригада тут оборонялася, коли фронт уже став.

Той самий довідник подає єдине число по селу: 214 жителів Ситняків нагороджено орденами й медалями, без переліку імен.^[5]

Туристична газета 1974 року, серед опису маршруту, згадує директора ситняківської восьмирічної школи Ю. Ф. Корчинського, у якого «зібрано великий матеріал про бойові дії радянських воїнів та захист Ситняків під час війни».^[6] Де цей матеріал тепер, ми не знаємо.

Знак при трасі: рік і командир

Про памʼятний знак 20-ї бригади та сама книжка додає дві речі. Перша - рік: «В 1968 р. на рубежі оборони радянських військ встановлено памʼятний знак»^[2], тоді як обласний перелік 2003 року датує його 1966-м^[3]. Два роки різниці; але 1968-й у тому переліку теж є - при іншому обʼєкті, братській могилі в парку. Тобто нарис міг просто переставити дату з одного памʼятника на другий.

Друга - імʼя командира. Нарис зве частину «20-ю Червонопрапорною ордена Суворова Новоград-Волинською бригадою», а на чолі її ставить генерал-лейтенанта Петра Сисойовича Ільїна^[2]. Це єдине імʼя військового, яке взагалі трапилося нам по цих боях, і саме тому його не варто брати на віру: почесні найменування й ордени частина діставала пізніше за листопад 1943 року, тобто назва тут ретроспективна, а генерал-лейтенант на чолі бригади - звання завелике для такої посади. Перевірити це можна лише за бойовими документами самої частини.

Що лежить непрочитаним

У січні 2017 року в клубі Завалівки родинам віддали шістнадцять листів остарбайтерів, писаних у серпні-вересні 1943 року й так і не доставлених адресатам: їх знайшов у Державному архіві Київської області директор Макарівського музею Віталій Гедз.^[8] Ці листи ситняківські не є - газета прямо називає їх листами мешканців Завалівки, і Михайло Коробчук, один із адресатів, теж завалівець. До Ситняків тут веде одна людина: копії родинам передала Любов Забишна, учителька історії Ситняківської школи.

Того самого вечора присутнім показали копії документів ДАКО, які, за словами газети, «розповідають про села Юрів, Ситняки та Завалівку в період гітлерівської окупації».^[8] Оце й усе, що номер доводить про село: такі документи існують. Ні фонду, ні опису, ні справи, ні змісту газета не називає, і ми їх не бачили. Це найближчий непрочитаний масив по ситняківській окупації, і адреса його відома: Державний архів Київської області.

Забишна - та сама вчителька, яка 2008 року записала спогади пʼятьох старожилів для мартиролога Голодомору по Ситняках,^[7] - того самого, який стоїть у події про сорок вісім актів про смерть 1932 року.