Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Небелиця
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Небилиця
Жило село з хліборобства, при ньому два вітряки, а другим заняттям Список 1900 року називає прямо «заработки въ г. Кіевъ»[13]. У розписі землі 1900 року з 1074 десятин 42 церковні, 1032 селянські, і більше нічиї. Церкву ставила казна[12], лісом порядкувало казенне управління[20], а за кілька кілометрів, у поміщицьких Ніжиловичах, селянам належала десята частина землі[13].
Село стоїть при шосе Київ-Житомир[22], за 21 кілометр від Макарова[14], біля Ставищ[22]. Тепер воно в Макарівській громаді Бучанського району[31].
Назва
Найраніші документи пишуть назву через «и». У люстрації Рожівського староства 1766 року, найранішому відомому документі про село, стоїть Nebylica[2], у реєстрі королівщин 1770 року Niebylica[1], у Балінського за люстрацією 1789 року знову Nebylica[19], а причт Миколаївської церкви виводить рукою «Села Небылицы» в метричній книзі 1852 року[8]. Так зве село й краєзнавча книжка про район, жителів у ній - небиличанами[22].
Згадку 1158 року приписують Небелиці з обережного «по мнѣнію нѣкоторыхъ» у Похилевича[12], якому «Історія міст і сіл» дописала і рік, і імʼя князя[14]. Люстрація 1766 року вже знає село на імʼя[2], як і реєстр королівщин 1770 року[1]; стаття 2012 року, посилаючись на люстрацію 1789 року, пише, що «закладена вона була як сторожка біля рудні без назви до 1764 року»[23].
Кому належало
До поділів Польщі село належало до Рожівського староства[1], і трималося воно за Цетнерами: 1734 року Рожів ще маєток пані «Zofii ante hoc Cetnerowey», тобто колишньої Цетнерової, а на той час уже Потоцької[3], а 1766, 1770 і 1789 року посесор староства Ігнацій Цетнер, воєвода белзький[2][1][19]. Староством Рожів, за польським географічним словником, став 1764 року, коли Ігнацій Цетнер виміняв його на королівщину[21].
Склад староства мінявся: 1766 і 1770 року це Рожів, Небилиця, Ситняки, Комарівка з руднею і Зморівка[2][1], а за люстрацією 1789 року замість рудні стоїть Борівка[19], так само в Похилевича[12]. Юрівку польський словник додає лише до казенних маєтків свого часу[21].
Після поділів Польщі староство визнали казенним маєтком: до 1840 року його віддавали в оренду, а далі селяни платили оброк[12]. 1864 року село було казенне, у відомстві державних маєтностей.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1858 | 380 | наличних душ за підсумком писаря ревізької казки: 186 чоловіків і 194 жінки[5] |
| 1864 | 544 | жителів обох статей[12] |
| 1897 | 940 | наличного населення в зведенні дільниці[4] |
| 1900 | 745 | жителів обох статей у 153 дворах[13] |
| 1924 | 1711 | у 286 володіннях: 699 чоловіків і 1012 жінок[17] |
| 1926 | 1433 | душ обох родів у 315 господах[18] |
| 1971 | 1177 | довідник «Історія міст і сіл»[14] |
Від 1864 до 1924 року село виросло втричі[12][17]. У 1924-му чоловіків у селі менше сорока одного відсотка.
XX століття
Артіль у селі з 1930-го, і обʼєднала вона невелику частину незаможників[15].
Наприкінці грудня 1932 року районна газета ставить Небелицю в табличку сіл, які «саботують хлібозаготівлі», з 62 відсотками плану[11]. Серпневі 1933 року 4 відсотки хлібоздачі до плану, які «Національна книга памʼяті» наводить у нарисі про Небелицю, лічені по всій Макарівщині[15]. Голову колгоспу Якова Гулака та сама газета вимагає покарати за те, що він «зриває хлібозаготівлі»[11]; що його зняли з посади, пише районка 2017 року[41]; в іншому її номері сказано, що голів колгоспів у Людвинівці, Небелиці, Озірщині й Личанці за зрив хлібоздачі зняли, а їхні справи передали до суду[40].
«Встановити, скільки загинуло в цей лихий період людей в с. Небелиця, уже неможливо», - каже том «Національної книги памʼяті»[15]. Мартиролог села це тринадцять позицій, майже всі родинами - пʼятеро Проворних, троє Зайченків, двоє дітей Гулаків; укладено його за свідченням очевидця Новиченко М. М., 1913 року народження, записаним учителем історії Небелицької школи Н. А. Гулак. Свідчення жительки села Анастасії Чорної том переказує своїми словами: «...голодна смерть лютувала особливо навесні. Прямо на дорогах, на вулицях лежали мертві. Ніхто їх не підбирав по кілька днів»[15].
Репресії видно в другій книзі «Реабілітованих історією» шістьма іменами[16]. Артем Грон і Володимир Домбровський, обидва записані німцями, дістали вироки 16 і 19 січня 1938 року. А Дмитро Григорович Хоменко, учитель неповної середньої школи в Небелиці, народився й жив у Бузовій; помер в увʼязненні 25 вересня 1944 року.
17 липня 1941 року передовий загін 144-го гірськострілецького полку[36] дістав завдання перерізати житомирське шосе між Небелицею і Ставищами й тримав його понад десять годин проти двадцяти шести танків[22]; командир загону Дмитро Іванович Шепеленко загинув того ж дня[36].
Село звільнили 8 листопада 1943 року, але бої тут ішли до кінця грудня[22]. Німці коректували вогонь по небилицькому вітряку, і нашим військам довелося його підірвати. Микола Дзюба, якому тоді було чотирнадцять, згадував: «Були бої аж до Нового року. Десь місяць. Люди з Ніжилович повтікали далі, а ми вже ховались у їхніх хатах»[38]. На примусові роботи до Німеччини вивезли щонайменше десятьох[39].
Із 242 небеличан, що пішли на фронт, 127 полягли, «у тому числі 2 партизани»[22]. На обеліску воїнам-односельцям щонайменше 153 позиції[9], а на плиті братської могили при трасі 53-54, і це інші люди: Ахметов, Сайфутдинов, Коробочка, Гашулидзе - бійці, полеглі й поховані тут[10], тоді як на обеліску свої, полеглі по світу[9]. Пʼяте число, 52, дає нарис: стільки прізвищ воїнів, полеглих у липневому бою 1941 року, на памʼятнику при вʼїзді в село[22]. Чому жодні два з цих переліків не рахують тих самих людей, розказано окремо.
Остання згадка ОУН на Макарівщині теж небелицька. 26 квітня 1952 року до хати Карпа Лузана просилися троє учасників підпілля; господар не ризикнув їх упустити, і вони пішли в бік Житомирщини, а 5 травня групу оточили на межі областей і знищили[37].
1971 року в Небелиці центральна садиба колгоспу імені XXII зʼїзду КПРС; господарство мʼясо-молочне, артіль вирощує пшеницю, картоплю, льон, а в селі є будинок культури й бібліотека[14]. Колгосп кілька разів міняє назву: у 1987 році газета зве його «Труд»[35], а за нарисом 2006 року 1989-го в КСП «Темп» перейменовано колгосп імені XXII зʼїзду КПРС[22]. Голова «Труду» Василь Бабенко, який прийняв господарство 1983 року, завів тут кінно-спортивну школу[35]. Газета пише, що тоді гостро стояла проблема з молоддю, «яка не хотіла залишатись у селі», а 1987-го колгосп, за її словами, зміцнів, і «дедалі рідше йдуть з нього люди»[35].
Церква і школа
Миколаївська церква деревʼяна, збудована 1851 року коштом казни на місці попередньої, що зветшала[12]: парафія тут старша за будівлю.
Парафія й ширша за село: до неї були приписані Борівка за шість верст і Комарівка за дванадцять[12][20].
Церковної землі за планом 1837 року, знятим землеміром Добровольським, було «35 десятин 646 сажень»[6], стільки ж 1864 року[12], а 1900 року - 42 десятини[13].
Стефан Захарійович Рубанович підписує сповідний розпис 1838 року[7] і метричну книгу 1852-го, тобто служить тут щонайменше чотирнадцять років; дяк при ньому - Авраам Пахалович[8].
1900 року в селі одна церковно-парафіяльна школа[13], 1948-го поставили нову[22], 1971 року вона восьмирічна[14].
Двадцять чотири Гулаки на одному камені
Найчастіші прізвища в метричних книгах 1840-1852 років, куди записано й борівських та комарівських парафіян, - Ковальчук, Захарчук, Гулак, Гура, Кошолап, Федоренко[26].
Гнізда тримаються через ціле століття. На теперішньому памʼятнику воїнам-односельцям із 43 позицій лівої панелі 24 це Гулаки[9], а Гулаки стоять і в мартиролозі Голодомору, і серед тих, хто його складав[15].
Що збереглося
Найстарше при Небелиці - курганна група, датована III тисячоліттям до нашої ери - I тисячоліттям нашої[27]. Молодший за неї Змієвий вал XI століття, що йде від Борівки в бік Ситняків; Антонович 1895 року описав його поворот: бічна гілка «у села Небылицы поворачиваетъ подъ острымъ угломъ къ юго-востоку и оканчивается у рѣки Здвижи при мѣстечкѣ Рожевѣ»[30]. Обидві памʼятки належать місцевості, а не селу: село молодше за них на тисячоліття.
Памʼятників війни в селі два, і за координатами знімків вони поруч, у межах двох-трьох десятків метрів: обеліск воїнам-односельцям[9] і братська могила зі скульптурою воїна, на постаменті якої вибито російською «ВЕЧНАЯ СЛАВА ГЕРОЯМ, ПАВШИМ В БОРЬБЕ ЗА СВОБОДУ И НЕЗАВИСИМОСТЬ НАШЕЙ РОДИНЫ»[10]. Рішення облвиконкому 1970 року має при селі дві позиції поспіль, 578 і 579, і обидві називає братськими могилами воїнів, які загинули 1943 року за визволення села: одну з гранітним обеліском, другу зі скульптурою воїна[28], перелік 2003-го - обʼєктами 662 і 663 зі спорудженням 1948 і 1968 років, розводячи по місцю: «на шосе Київ-Житомир» і «центр села»[29].
Храм донині зветься Свято-Миколаївським[42]. Серед вулиць села - Миру, Старий Шлях[43], Дружби[44] й 1-го Травня[45]. За нарисом 2006 року, через село йшла дорога з Києва до Володимира-Волинського, що звалася Старий шлях[22]. Вулиця Дружби раніше звалася Щорса[44], а теперішня вулиця Старий Шлях - Чапаєва[43].
Для пошуку. Шукати обома написаннями, Небелиця й Небилиця. Метричні книги Миколаївської парафії, разом із борівськими й комарівськими записами[26], лежать у ЦДІАК, фонд 127: опис 1012 дає найранішу відому книгу за 1789-1819 роки й книги 1852 і 1856 років[8], опис 1078 - книги за 1875, 1881, 1891 і 1904 роки[25]. Волость 1900 року Брусилівська[13], 1922-го Ставищенська[34]. Радянські записи села шукати під Небелицькою сільрадою: 1922 рік у ДАКО, фонд Р-1391, повоєнний фонд Р-239 - в архівному відділі Бучанської райадміністрації[33].