Небелиця
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Небилиця
У 1926 році в Небелиці стояло 315 господ і жило 1433 душі обох родів[16]; сьогодні в старостинському окрузі 428 осіб[29]. Власного пана село не мало. Держателі були - староста, потім казенні орендарі до 1840 року. У розписі землі 1900 року з 1074 десятин 42 церковні, 1032 селянські, і більше нічиї[11]. Церкву ставила казна[10], лісом порядкувало казенне управління[18], а за кілька кілометрів, у поміщицьких Ніжиловичах, селянам належала десята частина землі[11].
Село стоїть обабіч траси Київ-Чоп, за 21 кілометр від Макарова[12], західною околицею на межі з Житомирщиною[30]. Адреса його в документах мінялася частіше за саме село: до поділів Польщі це Рожівське староство[1], далі Радомишльський повіт, де волость не одна - 1900 року Брусилівська[11], 1922-го Ставищенська[33]; 1924 року село в Ставищанському районі Малинської округи[15], до 1926-го сільрада вже макарівська[16], а 2020-го воно в Макарівській громаді Бучанського району[30].
Назва
Джерельна форма назви пишеться через «и». У реєстрі королівщин 1770 року, найранішому
документі про село, стоїть Niebylica[1]; так само пише
його Балінський за люстрацією 1789 року[17], а причт Миколаївської церкви
виводить рукою «Села Небылицы» в метричній книзі 1852 року[6]. Так зве село й
краєзнавча книжка про район, жителів у ній - небиличанами[20]. На цій одній
літері губиться частина джерел: через «и»
надруковано дві з шести статей про небелицьких людей у другій книзі «Реабілітованих
історією»[14].
Не плутати. «Небилиця» це ще й прізвище, і в газетних архівах воно дає більше збігів, ніж село. Поруч і чужі назви: Небрат у тому самому Бучанському районі, Неграші, Небелівка на Кіровоградщині, Нобель на Рівненщині. Село з назвою Небелиця в Україні одне[30].
Згадку 1158 року приписують Небелиці з обережного «по мнѣнію нѣкоторыхъ» у Похилевича[10], якому «Історія міст і сіл» дописала і рік, і імʼя князя[12]. Літопис говорить там про Небльську волость на Припʼяті, яку науковий переклад ототожнює з Нобелем[22]. За документами село постало між 1764 і 1770 роками[1][21].
Кому належало
До поділів Польщі село належало до Рожівського староства, і хто його держав, два довідники кажуть по-різному. Похилевич веде лінію через Немирича, привілей Августа III Варфоломієві Михаловському 1762 року й князя Понінського наприкінці століття[10]. Польський географічний словник - через рід Лозків до Цетнерів, а староством Рожів, за ним, став 1764 року, коли Ігнацій Цетнер виміняв його на королівщину[19].
Усі три прочитані нами документи кладуть у ці роки Цетнерів. Заява 1734 року про втечу управителя називає Рожів приватним маєтком пані «Zofii ante hoc Cetnerowey», вдови Цетнера[2]. Реєстр королівщин 1770 року ставить проти Рожева з Небелицею, Ситняками, Комарівкою, Руднею і Зморівкою посесора «JW. Ignacego Cetnera Wojew. Bełzkiego»[1], а люстрація 1789 року в переказі Балінського - того самого Цетнера[17]. Немирича й Михаловського в цих зрізах немає; Понінський стоїть після 1789 року, і його ми не перевіряли.
Складу староства теж три версії: проти переліку 1770 року[1] Похилевич ставить Борівку замість Рудні[10], а словник додає Юрівку[19].
Після поділів Польщі староство визнали казенним маєтком: до 1840 року його віддавали в оренду, а далі селяни платили оброк[10].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 544 | жителів обох статей[10] |
| 1897 | 940 | наличного населення в зведенні дільниці[3] |
| 1900 | 745 | жителів обох статей у 153 дворах[11] |
| 1924 | 1711 | у 286 володіннях: 699 чоловіків і 1012 жінок[15] |
| 1926 | 1433 | душ обох родів у 315 господах[16] |
| 1971 | 1177 | довідник «Історія міст і сіл»[12] |
| 2001 | 604 | перепис населення[29] |
| 2022 | 428 | осіб у старостинському окрузі[29] |
Між першим і останнім числами ряду село виросло втричі й опало назад. 1897 і 1900 роки міряють те саме село й розходяться на двісті людей, причому старіше число більше. Ми звірили ще чотирьох сусідів по тих самих джерелах: розходяться всі, у різні боки, від мінус 11,6 відсотка в Рожеві до плюс 13,7 у Ситняках[3][11] - не сходяться два способи рахувати, а не села. Але власний розрив Небелиці - плюс 26 відсотків, удвічі за найбільший сусідський, і чому він такий, джерела не кажуть[3][11].
За два роки, з 1924-го на 1926-й, господарств побільшало на двадцять девʼять, а людей поменшало на двісті сімдесят вісім[15][16]: одиниця обліку названа в двох виданнях по-різному, «володіння» й «господи». У 1924-му чоловіків у селі менше сорока одного відсотка[15], хоч 1900-го було більше[11].
Поле і два вітряки
Жило село з хліборобства, при ньому два вітряки, а другим заняттям Список 1900 року називає прямо «заработки въ г. Кіевъ»[11]. Ремесла, ярмарку чи заводу не називає жодне джерело, тоді як у сусідньому Рожеві дванадцять ярмарків на рік[19].
XX століття
Найраніші відомі документи Небелицької сільради починаються 1922 роком[33]; артіль у селі з 1930-го, і обʼєднала вона невелику частину незаможників[13].
Про голод 1932-1933 років село має одне власне число: наприкінці грудня 1932 року районна газета ставить Небелицю в табличку сіл, які «саботують хлібозаготівлі», з 62 відсотками плану[9]. Серпневі 4 відсотки, які часто наводять при цьому селі, лічені по всій Макарівщині[13]. Голову колгоспу Якова Гулака та сама газета вимагає покарати за те, що він «зриває хлібозаготівлі»[9]; що його зняли й передали справу до суду, каже переказ районки 2017 року[39].
Скільки людей померло, не знає ніхто: «Встановити, скільки загинуло в цей лихий період людей в с. Небелиця, уже неможливо», - каже том «Національної книги памʼяті»[13]. Мартиролог села це тринадцять позицій, майже всі родинами - пʼятеро Проворних, троє Зайченків, двоє дітей Гулаків, - без дат і віку, бо укладено його 2008 року за свідченням однієї жительки, Анастасії Чорної, яке том переказує своїми словами: «...голодна смерть лютувала особливо навесні. Прямо на дорогах, на вулицях лежали мертві. Ніхто їх не підбирав по кілька днів»[13].
Репресії видно в другій книзі «Реабілітованих історією» шістьма іменами, двоє з них знайшлися лише тому, що том друкує назву двома написаннями[14]. Артем Грон і Володимир Домбровський, обидва записані німцями, дістали вироки 16 і 19 січня 1938 року. А Дмитро Григорович Хоменко, учитель неповної середньої школи в Небелиці, стоїть у томі в бузівському розділі, бо там народився й жив; помер в увʼязненні 25 вересня 1944 року.
17 липня 1941 року передовий загін 144-го гірськострілецького полку дістав завдання перерізати житомирське шосе між Небелицею і Ставищами й тримав його понад десять годин проти двадцяти шести танків[20]; командир загону Дмитро Іванович Шепеленко загинув того ж дня[35].
Село звільнили 8 листопада 1943 року, але бої тут ішли до кінця грудня[20]. Микола Дзюба, якому тоді було чотирнадцять, згадував: «Були бої аж до Нового року. Десь місяць. Люди з Ніжилович повтікали далі, а ми вже ховались у їхніх хатах»[37]. На примусові роботи до Німеччини вивезли щонайменше десятьох[38].
Скільки жителів забрала війна, залежить від того, що рахувати. 242 небеличани пішли на фронт, 127 полягли, «у тому числі 2 партизани»[20]. На обеліску воїнам-односельцям щонайменше 153 позиції[7], а на плиті братської могили при трасі 53-54, і це інші люди: Ахметов, Сайфутдинов, Коробочка, Гашулидзе - бійці, полеглі й поховані тут[8], тоді як на обеліску свої, полеглі по світу[7]. Пʼяте число, 52, дає нарис 2006 року[20]. Чому жодні два з них не рахують тих самих людей, розказано окремо.
Остання згадка ОУН на Макарівщині теж небелицька. 26 квітня 1952 року до хати Карпа Лузана просилися троє учасників підпілля; господар не ризикнув їх упустити, і вони пішли в бік Житомирщини, а 5 травня групу оточили на межі областей і знищили[36].
Колгосп кілька разів міняє назву: у 1987 році він зветься «Труд»[34], 1989-го стає КСП «Темп», а 2001-го - СТОВ «Темп»[20]; ланцюг цей зібрано з різних джерел. Голова «Труду» Василь Бабенко, який прийняв господарство 1983 року, завів тут кінно-спортивну школу; року її заснування газета не називає[34].
Церква і школа
Миколаївська церква деревʼяна, збудована 1851 року коштом казни на місці попередньої, що зветшала[10]: парафія тут старша за будівлю.
Парафія й ширша за село: до неї були приписані Борівка за шість верст і Комарівка за дванадцять[10][18], а отже метричні записи їхніх жителів лежать у небелицьких книгах, і покажчик приписує їх усі Небелиці[6][24].
Церковної землі Похилевич 1864 року дає 35 десятин[10], Список 1900 - 42[11]. План 1837 року, знятий землеміром Добровольським, підтверджує менше число до сажня: «И того 35 десятин 646 сажень»[4]. Звідки взялися сім зайвих десятин, ми не знаємо: у Рожеві за той самий час церковна земля зросла лише на дві[10][11].
Стефан Захарійович Рубанович підписує сповідний розпис 1838 року[5] і метричну книгу 1852-го, тобто служить тут щонайменше чотирнадцять років; дяк при ньому - Авраам Пахалович[6].
Зі школами гірше: краєзнавча книжка дає дві дати, 1864 і 1902 рік, і жодної не підпирає[20]. 1900 року в селі одна церковно-парафіяльна школа[11], 1948-го поставили нову[20], 1971 року вона восьмирічна[12]. А в державному реєстрі закладів освіти картки небелицької школи немає, навіть серед призупинених[41].
Для пошуку. Шукати треба обома написаннями. Метричні книги парафії лежать у ЦДІАК, фонд 127: опис 1012 дає найранішу відому книгу за 1789-1819 роки й книги 1852 і 1856 років[6], опис 1078 - книги за 1875, 1881, 1891 і 1904 роки[23]. Радянський шар це фонд Р-239, 607 справ за 1944-2021 роки, в архівному відділі Бучанської райадміністрації[32].
Двадцять чотири Гулаки на одному камені
Метричні книги 1840-1852 років дають 1302 іменні записи і 362 різні прізвища, а найчастіші з них - Ковальчук 50 записів, Захарчук 36, Гулак 32, Гура 32, Кошолап 29, Федоренко 29[24]. Частота тут рахує записи, а не людей.
Гнізда тримаються через ціле століття. На теперішньому памʼятнику воїнам-односельцям із 43 позицій лівої панелі 24 це Гулаки[7], а Гулаки стоять і в мартиролозі Голодомору, і серед тих, хто його 2008 року складав[13].
Що збереглося
Найстарше при Небелиці - курганна група 32-227-0145, датована III тисячоліттям до нашої ери - I тисячоліттям нашої[25]. Молодший за неї Змієвий вал XI століття, памʼятка 32-227-0114, що йде від Борівки в бік Ситняків; Антонович 1895 року описав його поворот: бічна гілка «у села Небылицы поворачиваетъ подъ острымъ угломъ къ юго-востоку и оканчивается у рѣки Здвижи при мѣстечкѣ Рожевѣ»[28]. Обидві памʼятки належать місцевості, а не селу: село молодше за них на тисячоліття.
А городища при Небелиці не знає жодне археологічне джерело, яке ми відкрили: його немає ні в археологічній карті губернії 1895 року[28], ні в чинному переліку памʼяток району[25], ні в рішенні облвиконкому 1970 року[26], ні в самого Похилевича, хоч Вікіпедія приписує йому речення «На території селища існувало древнє городище»[31][10]. Краєзнавча книжка ставить село в перелік девʼяти сіл із «залишками давньоруських городищ IX-XII століть», але це рядок оглядової довідки, без виноски й без імені археолога[20], і аргумент від мовчання сильніший тим, що переліку Букета бракує й макарівського городища, яке Кучера називає прямо[42]. Як обидва твердження про давнину зросли, ми розібрали окремо.
Памʼятників війни в селі два, і за координатами знімків вони поруч, у межах двох-трьох десятків метрів: обеліск воїнам-односельцям[7] і братська могила зі скульптурою воїна, на постаменті якої вибито російською «ВЕЧНАЯ СЛАВА ГЕРОЯМ, ПАВШИМ В БОРЬБЕ ЗА СВОБОДУ И НЕЗАВИСИМОСТЬ НАШЕЙ РОДИНЫ»[8]. Рішення облвиконкому 1970 року дає їх двома позиціями поспіль, 578 і 579[26], перелік 2003-го - обʼєктами 662 і 663 зі спорудженням 1948 і 1968 років, розводячи по місцю: «на шосе Київ-Житомир» і «центр села»[27].
Обеліск між 2018 і 2021 роками перебудували: замість плити з чотирма колонками по 32 рядки постали три панелі з повними іменами, і при перенесенні 26 імен додали, а одне загубили - ЯРОШЕНКА К. Я.[7]
Храм донині зветься Свято-Миколаївським[40]. Серед вулиць села - Миру, Старий Шлях, Дружби й 1-го Травня. Історичну назву носить не вулиця Старий Шлях: Старим шляхом звали дорогу з Києва на Володимир-Волинський через село, а за радянської влади її перейменували на Щорса[20], тобто на теперішню Дружби[40]. Цей ланцюг зшили ми з двох джерел, і жодне з них його не називає.