Шістдесят два відсотки по селу, чотири по району

Наприкінці грудня 1932 року макарівська районна газета друкує на першій шпальті табличку з заголовком «Села, які саботують хлібозаготівлі, зривають завершення в районі річного пляну». Вісім назв, і Небелиця в них із 62 відсотками: Наливайківка 40, Фасова 59, Небелиця 62, Людвинівка 63, Мотижин і Великий Карашин по 72, Макарів 74, Копилів 87.^[1] Це не рейтинг усіх сіл району, а перелік тих, кого газета називає відсталими; по району в цілому шапка тієї самої шпальти дає 94 відсотки.

Через сім місяців «Національна книга памʼяті» називає 4 відсотки - але вже не по селу, а по всій Макарівщині.^[4]

Числа по самому селу за серпень у доступних джерелах немає.

Друге число не про село

Грудневу цифру видно на самій газетній шпальті.^[1] Серпневу - ні. Її подає «Національна книга памʼяті», посилаючись на номер газети «За соцтемпи» від 6 серпня 1933 року: «Незважаючи на голод, на Макарівщині все ще виконували план хлібоздачі, хоча зерна в селян уже не було. І все-таки його нашкребли... аж 4 % до плану».^[4]

Підмет цього речення - Макарівщина. Речення стоїть усередині нарису про Небелицю, і саме тому чотири відсотки легко прочитати як сільські, - але книга їх такими не називає.^[4] Скільки здала сама Небелиця в серпні 1933 року, у доступних джерелах не сказано, тож кривої «62 у грудні - 4 у серпні» по цьому селу не побудувати.^[4][1]

Самого номера в доступних оцифровках немає. Але відомо, де він лежить: науковий каталог газетних фондів Національної бібліотеки імені Вернадського під записом 2421 перелічує номери 1933 року, які є в її фонді, і № 70 стоїть усередині інтервалу 64-86.^[5] Тобто цифру можна перевірити замовленням у читальний зал.

Той самий каталог ставить дату під сумнів. За нумерацією в каталозі газета вийшла 1933 року понад 120 разів, тобто один номер приблизно на три дні, - і за цим ритмом № 70 припадає радше на кінець липня, ніж на 6 серпня.^[5] Ритм газети рвався, і сам каталог позначає нумерацію як змінну, тому це не спростування. Але коли номер розгорнуть, дату варто брати з датника на шпальті.

Район напередодні

Друге районне число на ті самі дні дає обласна газета за день до того. 5 серпня 1933 року «Пролетарська правда» друкує зведення київської збиральної групи на 3 серпня, і Макарівський район стоїть у ньому другим із кінця серед восьми названих (усього районів у групі чотирнадцять, але шість газета не перелічує, тому ранг по всіх з неї не виводиться):

«На 3 серпня 14 районів київської групи скосили 38% загальної площі зернових культур. Перед веде Димерський район (скосив 56% площі зернових), В.-Дубечанський (43%) та Київська приміська смуга (49%). Поруч із цими передовиками є ряд районів, що ганебно відстають у косовиці: це Васильківський (23,5%). Макарівський (24,4%) та Обухівський (29%). Надто повільно розгортають косовицю і Брусилівський (36%), Бородянський (33%) та інші райони.»^[2]

Двадцять чотири й чотири десятих проти середніх тридцяти восьми.^[2] Причину газета називає сама, і вона не про людей: «Одною з найважливіших причин цього відставання є брак потрібної організації тягла. Зокрема, зовсім не використовують корів, які під час сівби відограли чималу ролю в збільшенні загального балансу тяглової сили».^[2]

Тягла бракувало на косовиці - це інша міра, ніж хлібоздача, і переносити причину з однієї на другу газета не дає підстав. Але два районні числа стоять поруч і показують те саме: район, який не встигав.^[4][2]

Що бачила газета в самому селі

Замітка з підзаголовком «Село Небелиця.» у номері від 28 грудня 1932 року говорить не про хліб, а про коней:

«У колгоспі ім. 13 річчя жовтня є 24 коней зовсім нездатних тепер до роботи. Управа колгоспу каже - „Нехай коні відпочивають". Одначе догляду за ними немає: коні залишаються голодними.»^[1]

Далі газета вимагає притягнути до суворої відповідальності старшого конюха Кузьму Шевченка, який по два місяці не заглядає до стайні, і конюха Миколу Дзюбу, «який не доглядає коней, а пиячить»; окремо названо Якова Гончаренка, що «геть загнав пару колгоспівських коней», їздивши до Києва.^[1]

Артіль, у якій це відбувається, створено 1930 року й зветься вона «ім. 13 років Жовтня»; вона обʼєднувала «невеличку частину незаможників», решта селян лишалися одноосібниками.^[4] Газета 1932 року пише її назву трохи інакше - «ім. 13 річчя жовтня», - і це та сама артіль.^[1]

Тринадцять позицій, одинадцять записів

Мартиролог села в «Національній книзі памʼяті» має 13 позицій, надрукованих у три шпальти.^[4] Різних записів у них одинадцять: двоє записані просто «Проворний (син)» і «Гулак (дитина)», і кожне з цих двох стоїть двічі.

Пʼятеро з тринадцяти - Проворні: батько, мати, дочка і двоє синів. Далі троє Зайченків (Ваня, Катя і батько), двоє Гулаків, Степан Захарчук із дочкою і син Новиченків.^[4] Разом це пʼять прізвищ.

Том прямо визнає, що числа немає: «Встановити, скільки загинуло в цей лихий період людей в с. Небелиця, уже неможливо».^[4]

Мартиролог «укладений за свідченням очевидця Новиченко М.М., 1913 р.н., записаними у 2008 р. Гулак Н.А., вчителем історії Небелицької ЗОШ І-ІІ ступенів».^[4] Один свідок, якому в голодний рік було девʼятнадцять, і сімдесят пʼять років між подією та записом.

Свідчення

Друге, що є в нарисі, - переказ свідчення жительки села Анастасії Чорної. Прямої мови книга не дає, слова в ній укладачеві: «За свідченням жительки села Анастасії Чорної голодна смерть лютувала особливо навесні. Прямо на дорогах, на вулицях лежали мертві. Ніхто їх не підбирав по кілька днів».^[4]

Книга памʼяті друкує їх без адреси, а районний збірник 2006 року подає майже ті самі слова прямою мовою («Жителька села Анастасія Чорна розповідала») і з посиланням на «Макарівські вісті» від 18 вересня 1993 року, № 100.^[8] Тобто між Анастасією Чорною і сторінкою тому лежить районна газета, а не запис із перших рук.

Не плутати. Анастасія Чорна, «жителька села», говорить і в нарисі про Борівку в тому самому збірнику, але там її слова інші й від першої особи: «Нас у мами було пʼятеро. Батько покинув».^[9] Про те свідчення є сторінка голоду в Борівці. Одна це жінка чи дві тезки, з двох нарисів сказати не можна.^[8][9]

Активісти

Далі в нарисі йде речення: «Люди голодні, опухлі, а уповноважені сільські активісти Яків Булах, Яків Дзюба, Ф.Ю. Гулак, Борис Тура, Свиридовський П.Я. ходили по хатах і „качали" гроші на позику».^[4] Джерела під цими пʼятьма іменами том не називає, але майже те саме речення з тими самими іменами вже стоїть у районному збірнику 2006 року, за два роки до запису мартиролога, і там ці люди названі просто «уповноважені».^[8]

Голову колгоспу газета називає на першій шпальті того самого номера від 28 грудня, під заголовком «Гулак Яків зриває хлібозаготівлі»: «В цьому їм активно допомагає Гулак Яків - кандидат партії, голова колгоспу, член президії сільради… Шкідникові Гулаку Якову не місце в партії, колгоспі та сільраді. Вимагаємо суворо покарати зривника хлібозаготівлі». Підписано «Селько», тобто сількором без імені.^[1]

Газета вимагає покарання, а про саме зняття з посади не пише. Що Гулака «як результат» зняли з посади, пише районка 2017 року, переказуючи останній номер газети за 1932 рік, тобто цей самий номер від 28 грудня.^[7][5] Інший номер тієї самої районки переказує з цієї шпальти постанову за підписом секретаря райпарткому Гетманця так, ніби вона зняла голів колгоспів у Людвинівці, Небелиці, Озірщині й Личанці й передала їхні справи до суду.^[6]

Сама постанова бюро райпарткому від 17 грудня, надрукована там-таки, у Небелиці знімає з роботи, виключає з партії й передає до суду не голову колгоспу, а людину від райпарткому («...РПК в с. Небелиці»), а людвинівського Лопату виводить зі складу пленуму РКК і виключає з партії, але лишає в селі й до суду не передає.^[1] Тож про Небелицю й Людвинівку переказ 2017 року помиляється. Прізвища небелицького посадовця цілим не прочитати: лівий край шпальти на знімку обрізаний рамкою, і від прізвища лишилося кілька останніх літер.

Чим лікували

Медпункт для села стояв у Рожеві й обслуговував заразом Рожів, Карашин, Червону Слободу, Копіївку, Юрів, Ситняки, Небелицю й Садки-Строївку.^[10] Що той пункт тоді міг, книжка каже в нарисі про сусідній Великий Карашин: «ніяких ліків не було».^[10] Про саму Небелицю там сказано рівно одне - вона стоїть рядком у переліку восьми сіл. Слова про ліки сказано про сам рожівський медпункт: хворі туди по допомогу не зверталися, «бо там ніяких ліків не було».^[10]

У серпні 1938 року, через пʼять років після тих чотирьох районних відсотків, село виконало план хлібоздачі на сто, «а на трудодень майже нічого колгоспники не отримали».^[8]

Наступного літа: суд за харчову допомогу

28 липня 1934 року «Пролетарська правда» друкує десять рядків:

«До макарівського райпаркому редакція переслала листа, в якому сповіщалося про розбазарювання харчової допомоги керівниками с. Небилиці. Після перевірки виявлено, що факти, наведені в листі, ствердились. Винних у розбазарюванні продуктів притягнуто до суду.»^[3]

Ідеться про харчову допомогу, але коли й кому її роздавали, замітка не каже.^[3] Прізвищ замітка не називає взагалі, тому хто саме постав перед судом і чим це скінчилося, з неї не дізнатися. Автор листа теж безіменний.

Село в цій замітці надруковано як Небилиці, через «и».^[3] Що ще ховалося за цим написанням, розказано окремо.