Шістдесят два відсотки по селу, чотири по району

Наприкінці грудня 1932 року макарівська районна газета друкує на першій шпальті табличку з заголовком «Села, які саботують хлібозаготівлі, зривають завершення в районі річного пляну». Вісім назв, і Небелиця в них із 62 відсотками: Наливайківка 40, Фасова 59, Небелиця 62, Людвинівка 63, Мотижин і Великий Карашин по 72, Макарів 74, Копилів 87.^[1] Це не рейтинг усіх сіл району, а перелік тих, кого газета називає відсталими; по району в цілому шапка тієї самої шпальти дає 94 відсотки.

Через сім місяців «Національна книга памʼяті» називає 4 відсотки - але вже не по селу, а по всій Макарівщині.^[4]

Числа по самому селу за серпень у нас немає.

Друге число не про село

Грудневу цифру ми прочитали на шпальті самі. Серпневу - ні. Її подає «Національна книга памʼяті», посилаючись на номер газети «За соцтемпи» від 6 серпня 1933 року: «Незважаючи на голод, на Макарівщині все ще виконували план хлібоздачі, хоча зерна в селян уже не було. І все-таки його нашкребли... аж 4 % до плану».^[4]

Підмет цього речення - Макарівщина. Речення стоїть усередині нарису про Небелицю, і саме тому чотири відсотки легко прочитати як сільські, - але книга їх такими не називає. Скільки здала сама Небелиця в серпні 1933 року, ми не знаємо, і кривої «62 у грудні - 4 у серпні» по цьому селу в нас немає.

Самого номера не бачив ніхто з нас, і в жодній оцифровці його немає. Але відомо, де він лежить: науковий каталог газетних фондів Національної бібліотеки імені Вернадського під записом 2421 перелічує все, що збереглося за 1933 рік, і № 70 стоїть усередині інтервалу 64-86.^[5] Тобто цифру можна перевірити замовленням у читальний зал.

Той самий каталог ставить дату під сумнів. За 1933 рік бібліотека знає 119 номерів на 352 дні, тобто один номер приблизно на три дні, - і за цим ритмом № 70 припадає радше на кінець липня, ніж на 6 серпня.^[5] Ритм газети рвався, і сам каталог позначає нумерацію як змінну, тому це не спростування. Але коли номер розгорнуть, дату варто брати з датника на шпальті.

Район напередодні

Друге районне число на ті самі дні дає обласна газета за день до того. 5 серпня 1933 року «Пролетарська правда» друкує зведення київської збиральної групи станом на 3 серпня, і Макарівський район стоїть у ньому другим із кінця серед восьми названих (усього районів у групі чотирнадцять, але шість газета не перелічує, тому ранг по всіх з неї не виводиться):

«На 3 серпня 14 районів київської групи скосили 38% загальної площі зернових культур. Перед веде Димерський район (скосив 56% площі зернових), В.-Дубечанський (43%) та Київська приміська смуга (49%). Поруч із цими передовиками є ряд районів, що ганебно відстають у косовиці: це Васильківський (23,5%). Макарівський (24,4%) та Обухівський (29%). Надто повільно розгортають косовицю і Брусилівський (36%), Бородянський (33%) та інші райони.»^[2]

Двадцять чотири й чотири десятих проти середніх тридцяти восьми.^[2] Причину газета називає сама, і вона не про людей: «Одною з найважливіших причин цього відставання є брак потрібної організації тягла. Зокрема, зовсім не використовують корів, які під час сівби відограли чималу ролю в збільшенні загального балансу тяглової сили».^[2]

Тягла бракувало на косовиці - це інша міра, ніж хлібоздача, і переносити причину з однієї на другу газета не дає підстав. Але два районні числа стоять поруч і показують те саме: район, який не встигав.

Що бачила газета в самому селі

Замітка з підзаголовком «Село Небелиця.» у номері від 28 грудня 1932 року говорить не про хліб, а про коней:

«У колгоспі ім. 13 річчя жовтня є 24 коней зовсім нездатних тепер до роботи. Управа колгоспу каже - „Нехай коні відпочивають". Одначе догляду за ними немає: коні залишаються голодними.»^[1]

Далі газета вимагає притягнути до суворої відповідальності старшого конюха Кузьму Шевченка, який по два місяці не заглядає до стайні, і конюха Миколу Дзюбу, «який не доглядає коней, а пиячить»; окремо названо Якова Гончаренка, що «геть загнав пару колгоспівських коней», їздивши до Києва.^[1] Це найраніші небелицькі імена, які ми маємо з преси тих років.

Артіль, у якій це відбувається, створено 1930 року й зветься вона «ім. 13 років Жовтня»; вона обʼєднувала «невеличку частину незаможників», решта селян лишалися одноосібниками.^[4] Газета 1932 року пише її назву трохи інакше - «ім. 13 річчя жовтня», - і це та сама артіль.^[1]

Тринадцять позицій, одинадцять імен

Мартиролог села в «Національній книзі памʼяті» має 13 позицій, надрукованих у три шпальти.^[4] Різних імен у них одинадцять: двоє записані просто «Проворний (син)» і «Гулак (дитина)», і кожне з цих двох стоїть двічі.

Пʼятеро з тринадцяти - Проворні: батько, мати, дочка і двоє синів. Далі троє Зайченків (Ваня, Катя і батько), двоє Гулаків, Степан Захарчук із дочкою і син Новиченків.^[4] Разом це чотири родини й один хлопець.

Том прямо визнає, що числа немає: «Встановити, скільки загинуло в цей лихий період людей в с. Небелиця, уже неможливо».^[4]

Мартиролог «укладений за свідченням очевидця Новиченко М.М., 1913 р.н., записаними у 2008 р. Гулак Н.А., вчителем історії Небелицької ЗОШ І-ІІ ступенів».^[4] Один свідок, якому в голодний рік було девʼятнадцять, і сімдесят пʼять років між подією та записом.

Свідчення

Друге, що є в нарисі, - переказ свідчення жительки села Анастасії Чорної. Прямої мови книга не дає, слова в ній укладачеві: «За свідченням жительки села Анастасії Чорної голодна смерть лютувала особливо навесні. Прямо на дорогах, на вулицях лежали мертві. Ніхто їх не підбирав по кілька днів».^[4]

Книга памʼяті друкує їх без адреси, а районний збірник 2006 року адресу дає: уперше це свідчення надруковано в «Макарівських вістях» 18 вересня 1993 року, у номері 100.^[7] Тобто між Анастасією Чорною і сторінкою тому лежить районна газета, а не запис із перших рук.

Активісти

Далі в нарисі йде речення: «Люди голодні, опухлі, а уповноважені сільські активісти Яків Булах, Яків Дзюба, Ф.Ю. Гулак, Борис Тура, Свиридовський П.Я. ходили по хатах і „качали" гроші на позику».^[4] Джерела під цими пʼятьма іменами том не називає; найпевніше вони прийшли з того самого свідчення 2008 року, що й мартиролог.

Голову колгоспу газета називає на першій шпальті того самого номера від 28 грудня, під заголовком «Гулак Яків зриває хлібозаготівлі»: «В цьому їм активно допомагає Гулак Яків - кандидат партії, голова колгоспу, член президії сільради… Шкідникові Гулаку Якову не місце в партії, колгоспі, сільраді. Вимагаємо суворо покарати зривника хлібозаготівлі». Підписано «Селько», тобто сількором без імені.^[1]

Газета вимагає покарання, а про саме зняття з посади не пише. Що Гулака таки зняли, каже вже районка 2017 року, переказуючи грудневі номери 1932-го; там само наведено слова секретаря райпарткому Гетманця, що голів колгоспів у Людвинівці, Небелиці, Озірщині й Личанці знято, а їхні справи передано до суду.^[6] Самого переказаного номера ми не читали.

Постанова бюро райпарткому від 17 грудня, надрукована там-таки, знімає з роботи й передає до суду уповноваженого райпарткому в Небелиці, а не голову колгоспу, - і так само в Людвинівці.^[1] Прізвища небелицького уповноваженого прочитати не вдалося: лівий край шпальти на нашому знімку обрізаний рамкою.

Чим лікували

Медпункту в селі не було. Найближчий стояв у Рожеві й обслуговував заразом Рожів, Карашин, Червону Слободу, Копіївку, Юрів, Ситняки, Небелицю й Садки-Строївку.^[8] Що той пункт тоді міг, книжка каже в нарисі про сусідній Великий Карашин: «ніяких ліків не було».^[8] Про саму Небелицю там сказано рівно одне - вона стоїть рядком у переліку восьми сіл. Тож слова про ліки описують Карашин, і ми переносимо їх сюди лише як опис спільного на всіх медпункту.

У серпні 1938 року, через пʼять років після тих чотирьох районних відсотків, село виконало план хлібоздачі на сто, «а на трудодень майже нічого колгоспники не отримали».^[7]

Наступного літа: суд за харчову допомогу

28 липня 1934 року «Пролетарська правда» друкує десять рядків:

«До макарівського райпаркому редакція переслала листа, в якому сповіщалося про розбазарювання харчової допомоги керівниками с. Небилиці. Після перевірки виявлено, що факти, наведені в листі, ствердились. Винних у розбазарюванні продуктів притягнуто до суду.»^[3]

Ідеться про допомогу, яку роздавали селу після голоду. Прізвищ замітка не називає взагалі, тому хто саме постав перед судом і чим це скінчилося, з неї не дізнатися. Автор листа теж безіменний.^[3]

Пошук за звичною формою цієї замітки не знаходить: село в ній написане Небилиці, через «и».^[3] Що ще ховалося за цим написанням, розказано окремо.