Грузьке

село, Фастівський район, Київська область. Стара назва Грузька, Грузьская, Грузская

У 1900 році в Грузькій було 2449 жителів.^[3] За два місяці 1933 року сільрада зареєструвала 52 смерті, і всі 52 записані поіменно в книзі, яка лежить в обласному архіві досі.^[1] Ще через сімдесят пʼять років, коли в селі збирали спогади про голод, на імʼя згадали шістьох.^[5]

Село стоїть за сім верст на захід від Бишева, у низині при струмку тієї самої назви, що впадає в Ірпінь.^[2] Історично це Київський повіт Київської губернії, спершу Грузецька волость, а після 1880 року Бишівська - і саме за цією адресою, а не за сучасним районом, шукаються всі його документи. Церковні справи лежать у фонді Київської духовної консисторії, землевпорядні - в обласному архіві.

Назва

Найдавніша відома форма - Грузька, і вона жіночого роду: так село називають і документи XVII століття, і Похилевич 1864 року, і губернський список 1900-го, де воно записане як «Грузьская».^[2][3] Форма «Грузьке» усталюється лише в 1920-х. Прикметник від назви й досі неочікуваний для приїжджого: сільрада, школа й старостинський округ - Гружчанські, а не «грузьківські».

Назва походить від того самого кореня, що й «грузький», і місцевість це підтверджує: село лежить у низині. Прикметно, що вода тут отримала імʼя раніше за людей. У розмежуванні земель 1574 року згадані Загрузні озера, а 1 червня 1578 року - урочище Грузькі Руди між Бишевом і Брусиловом; саме поселення зʼявляється в документах пізніше.^[7] Це різні обʼєкти, і плутати їх із заснуванням села не варто.

Перша письмова згадка про поселення - 30 липня 1604 року, коли слобода Грузька числиться за шляхтичами Харлінськими.^[7] Радянська «Історія міст і сіл» подавала натомість 1609 рік^[4], і ця дата довго ходила по районних виданнях - але підтвердження їй ніхто не наводить. Натомість 1604-й «Національна книга памʼяті» виводить із польського збірника документів «Źródła dziejowe» (т. XXI, Варшава, 1894).^[5][7]

Церква і школа

Деревʼяну церкву Архістратига Михаїла збудував 1755 року поміщик Діонісій Харлінський; вона була пʼятого класу й мала 47 десятин землі. Церква на цьому місці стояла й раніше - попередницю описано у візиті Хвастівського деканату 1746 року.^[2] Парафія була більша за саме село: до 1780 року до неї належали й жителі сусідньої Козичанки.^[2]

Саме через церкву село й документоване найкраще: її метричні книги й справи консисторії - головне, що лишилося від дореволюційного Грузького. Самої будівлі немає: її зруйнували 1937 року, в окупацію правити відновили, а 1954-го приміщення забрали під клуб і невдовзі знесли.^[8]

Школа відкрилася 1857 року як церковно-приходська, з 1882-го - в окремому будинку; першим учителем був дяк Іван Семенович Ковальченко.^[8] На 1900 рік у селі одна однокласна приходська школа.^[3]

Є ще одна річ, яку варто назвати саме тому, що вона не доведена. Краєзнавча стаття 2024 року стверджує, що 1896 року вчителем церковно-парафіяльної школи в Грузькій був Олександр Кошиць - той, що згодом повезе українську хорову музику світом.^[12] Самої статті ми не читали й іншого підтвердження не знайшли, тож поки це слід, а не факт; перевірити його могли б спогади самого Кошиця.

Скільки людей і чим жили

Похилевич 1864 року рахує в Грузькій разом із Веселою Слободою 1016 православних і 15 римо-католиків.^[2] До 1900 року - 2449 жителів обох статей, 1233 чоловіки й 1216 жінок.^[3] У 1920-х село сягає піку: 767 дворів і 3314 осіб.^[5] На початку 1970-х лишається 1554.^[4] Тобто між 1920-ми й 1970-ми село втратило більше половини людей.

Земля 1900 року ділилася так: усього 4976 десятин, з них поміщикам 2654, церквам 53, селянам 2269.^[3] Село на той час уже не тільки хліборобське: тут працює винокурний завод із вісьмома робітниками, паровий млин, водяний млин на два постави й три селянські вітряки - Михайла Машовця, Василя Іванченка та Ємельяна Мирончука. Є пʼять торгових лавок, винна й пивна. Частина жителів ходить на заробітки до Києва в домашню прислугу.^[3]

Власники мінялися так: Харлінські, від 1840 року Дарина Францівна з Харлінських Фрейганг^[2], а на 1900 рік маєток за Ольгою Вікторівною Бетулінською, і господарство веде Генріх Сидорович Мольський.^[3] Це прізвище ще зʼявиться в історії села.

Коліївщина

Найгучніше, що памʼятає про себе Грузька, сталося влітку 1768 року. Ватажок гайдамацького загону, кріпак із цього села, привів сюди своїх людей, два тижні вони розʼїжджали по околиці, а скінчилося все стратою в Чорнобилі.^[2][9] Що ватага справді стояла в Грузькому, відомо не з переказу, а з виказів його спільника перед кодненським судом того самого року.^[9]

Одне варто назвати одразу, бо воно збиває з пантелику тих, хто шукає цю історію в літературі: у краєзнавчій літературі ватажок зветься двома іменами. Похилевич, який 1864 року записав спогади села, назвав його Семеном Бондаренком^[2]; у судових актах 1768 року, найранішому джерелі з усіх, він Іван.^[9]

Двоє, про кого відомо замало

«Історія міст і сіл» називає уродженцями Грузького генерал-майора М. Г. Павленка й віце-адмірала М. Д. Машовця.^[4] Обидва рядки варто переказати обережно, бо перевірити їх виявилося неможливо.

За М. Г. Павленком стоїть упізнавана постать: Микола Григорович Павленко (1909-1997), військовий історик, з 1959 року головний редактор «Военно-исторического журнала», згодом генерал-лейтенант. Радянське видання 1971 року називає його генерал-майором просто тому, що вище звання він дістав пізніше. Але місце народження в джерелах розходиться: «Історія міст і сіл» і місцевий краєзнавець кажуть Грузьке, російські довідники - Київ.^[4] Розсудити могла б метрика парафії або особова справа.

За М. Д. Машовцем не стоїть нічого, крім місцевого переказу. Повне імʼя - Микола Дорофійович - подає лише краєзнавча книжка, що вийшла в самому селі.^[8] Людини з таким прізвищем немає ні в списках адміралів радянського флоту, ні в доступних нам довідниках. Це не означає, що її не було; це означає, що поки її немає де перевірити.

Повстання 1904 року

Про заворушення після реформи 1861 року й про повстання 1904-го проти місцевого поміщика пише «Історія міст і сіл»; повстання очолив житель села В. М. Машовець.^[4] Радянське видання на цьому й спиняється, а місцевий краєзнавець додає подробиці: почалося з того, що селянин зажадав рубля за день роботи, далі близько десяти осіб рубали панський ліс і палили скирти, побили урядника й знищили бібліотеку. Приборкувати село керуючий Мольський викликав пʼятдесят черкесів на конях.^[8]

1933 рік

Про голод у селі є два свідчення, і між ними прірва. «Національна книга памʼяті» подає цифру 300 померлих і мартиролог, у якому названо на імʼя шістьох; укладено його аж 2008 року за спогадами пʼятьох жителів.^[5]

А в обласному архіві лежить книга, якої досі ніхто не читав: у справі, названій реєстром народжень, підшито реєстр смертей Гружської сільради - 52 акти за червень і липень 1933 року, і всі з іменами.^[1] Нумерація тих актів починається зі сто першого, а не з першого: якщо вона річна, то за сім місяців 1933 року набирається щонайменше 152 зареєстровані смерті, а аркуші з першою сотнею лежать десь окремо.

Що з цієї книги видно найкраще - це прізвища, і вони йдуть гніздами: семеро Казаків, шестеро Мацьовців, четверо Яремчуків, четверо Хуланів, троє Ткаченків. Чого вона не каже - ні віку померлих, ні причини смерті: обидві графи порожні в усіх пʼятдесяти двох актах.

Репресії

У другій книзі «Реабілітованих історією» - двадцять чотири статті про уродженців і жителів Грузького.^[6] Найраніші вироки припадають на 1930-1931 роки, пік - на 1937-1938, і серед розстріляних тоді Валерʼян Олександрович Гас, Павло Якович Машовець, Федір Сидорович Машовець, Микита Самійлович Новик, Михайло Федорович Соколовський, Іван Степанович Цируль-Машовець і Василь Іванович Яремчук.^[6]

Книга при цьому не бездоганна, і це видно без архіву. Федору Сидоровичу Машовцю вона датує вирок 31 серпня 1938 року, а розстріл - 7 вересня 1937-го, тобто на рік раніше за власний вирок; одна з двох дат хибна.^[6] Окремо стоять Павло Якович Машовець і Павло Якович Мошовець - те саме імʼя, те саме по батькові, той самий 1871 рік народження, різні органи й різні дати. Чи це одна людина, записана двічі, чи двоє, з книги не встановити.

Прізвище Машовець тримається в селі щонайменше від 1900 року, коли Михайло Машовець мав вітряк^[3], і до 1950-х, коли Гружчанську школу очолювали спершу Павло, а потім Марія Машовці, а Віра Машовець у ній учителювала.^[10] У реєстрі смертей 1933 року стоїть шестеро Мацьовців. Чи це те саме гніздо, записане на слух іншим писарем, покажуть тільки метричні книги парафії.

Війна

В окупацію село стало центром власного підрайону, до якого входили Соснівка, Весела Слобідка, Козичанка, Юрівка та Вільне; на полі між Грузьким і Марʼянівкою 1941 року збудували аеродром.^[10] «Історія міст і сіл» пише, що 208 жителів села нагороджено орденами й медалями.^[4]

Не всі втрати цієї війни закінчилися разом із нею. Федір Артемович Лукаш, 1898 року народження, червоноармієць, у жовтні 1943-го отримав від військового трибуналу десять років і помер в увʼязненні 6 червня 1945 року - через місяць після перемоги.^[6]

Далі

За одне століття село кілька разів переїжджало між районами: Бишівський, з лютого 1931 до січня 1935 - Брусилівський, потім Макарівський, а з 2020-го Фастівський район, Бишівська громада.^[14] Це не канцелярська дрібниця, а вказівка для пошуку: акти сільради за 1933 рік підписані «Брусилівського району», і той, хто шукатиме їх серед макарівських справ, не знайде нічого.

На 2013 рік у Грузькому лишалося 862 жителі^[13] - приблизно чверть від того, що було в 1920-х.

6 жовтня 1966 року в Грузькому народився Олександр Давидчук. Він служив розвідником батальйону «Айдар» і загинув на війні; орденом «За мужність» III ступеня його нагороджено посмертно указом від 28 червня 2015 року.^[11]