Гайдамацький загін Бондаренка стояв табором у Грузькій

Улітку 1768 року, у розпал жнив, до Грузької прийшов гайдамацький загін. Привів його уродженець самого села, кріпак тутешнього дідича Харлінського, що служив сторожем при панській кухні.^[3] Те, що ватага справді була в Грузькому й що ватажок зупинився тут надовше, стоїть у виказах його спільника Корнія Москаленка перед кодненським судом того самого 1768 року - тобто це не сільський переказ, а свідчення зі слідства.

Тепер цей вказ можна прочитати не через переказ. Коденська книга судових справ, надрукована 1931 року, подає слова Москаленка прямо: пограбувавши містечко, гайдамаки «poszli do Hruzkiey y tam porabowawszy stali u popa gospodą przez niemały czas» - тобто стояли на попівському обійсті довгенько, курили горілку в дворових винницях і ночували там, - «a z Hruzkiey poszli do Byszowa», де вбили сімох євреїв, трьох шляхтичів і ксьондза.^[1] Отже подробиця, яку Похилевич записав як сільський переказ - що ватажок квартирував у священника, - у протоколі слідства таки стоїть.

Місцева памʼять додає до цього подробиці, яких у судових актах немає: загін став табором у Гусаковому яру, а сам ватажок квартирував у священника Андрія Робинського. Два тижні гайдамаки розʼїжджали по околишніх селах, грабували панські та єврейські доми, і здобич звозили до отамана.^[4] Той яр краєзнавча стаття 2006 року розміщує точніше - неподалік Панського горбка, серед боліт між Грузькою й Пашківкою, - а осавула Якименка, за нею, гайдамаки впіймали в лісі Обідному.^[7]

А от імені священника більше немає. Похилевич називав його Андрієм Робинським, і за ним це повторювали всі. Клірова відомість, на яку посилається стаття 2006 року, каже інше: Андрій Семенович Робинський, 1761 року народження, прийшов у Грузьку від київського митрополита Самуїла аж 1775 року - і був він дяком, а не священником.^[7] Улітку 1768-го цьому чоловікові було сім років. Отже господар обійстя, на якому стояв загін, у джерелах не названий: протокол каже «у попа», а імені не подає.

Ще кілька подробиць тієї самої статті ніде більше не стоять. У панському домі на той час лишалися ключник Ярош і ключниця Марися, а малолітній син власника перебув усе в баби Царихи. Гусари, що прийшли на село, спалили один-єдиний будинок і відступили в бік Макарова, а Бондаренко звелів зруйнувати грузецький замок.^[7] Бишів після того гайдамаки зайняли без бою: надвірні козаки самі переказали, що пан утік, і пообіцяли віддати фортецю, гармати, порох і шість тисяч золотих.

Скінчилося це не в бою. Ватажка взяли хитрістю в Макарові, і зробив це Щербина - за Похилевичем «козак Проскуринського», за Шульгином сотник із корнинських маєтків Проскурів, тобто обидва кажуть про ту саму людину.^[4][3] Далі був суд і страта в Чорнобилі.

Район, у якому діяв загін, окреслюють ті самі назви, що й досі стоять поруч на карті: Брусилів, Грузьке, Бишів, Андріївка, Рожів, Макарів.^[3]

Стаття про Бишів у тій самій «Історії міст і сіл» описує ту саму літню дорогу з протилежного кінця: до Бишева Бондаренко прибув, надвірні козаки Харлінського пристали до нього, а далі загін «рушив на Рожів, Андріївку, а потім на Макарів».^[6] Дві статті одного тому писали різні автори про різні села, а маршрут у них той самий.

Хто цей переказ записав

Найдавніший запис місцевої памʼяті про Бондаренка - «Сказание о Бондаренке по народным преданиям», яке 7 січня 1867 року написав Іван Лобань; у березні 1882-го його надрукувала «Киевская старина».^[7] Це той самий Лобань, що був волосним старшиною Грузького і якого звільнили з посади 1864 року після двох років протистояння зі становим приставом. Тобто переказ записав не безіменний старожил, а сільський посадовець, що сам щойно пройшов селянські заворушення.

Одну пісню про Бондаренка записав Тарас Шевченко в Межигірʼї 13 червня 1843 року: «Не захотів Бондаренко на Вкраїні жити, / Да приїхав до Бишева жидів й ляхів бити». Другу, «У селі Грузькому жила вдова Бондариха», записано 1935 року в Бишеві.^[7]

Радянська «Історія міст і сіл» переказала все це одним реченням, назвавши Бондаренка кріпаком із села й учасником Коліївщини.^[5] Розбіжність в імені ватажка - Семен у переказі, який записав Похилевич, і Іван у самій Коденській книзі, де в тілі протоколу стоїть «z wataszką Iwanem Bondarękiem w Makarowie»^[2], - розібрана на його власній сторінці.