Два роки без панщини: як Грузька опиралася уставній грамоті
Уставна грамота - документ, у якому поміщик і громада записували, скільки землі дістають селяни і скільки вони за неї винні, - мала бути підписана уповноваженими від села. Грузька не підписувала її два роки.
Корчма замість сходу
6 січня 1862 року в сільській корчмі, де на той час було до сорока чоловіків, рекрут із Києва Кирило Семенович Семенов умовляв не ставити підписів. Сільський десяцький Федір Антонович Моголівець його затримав - і знайшов при ньому рекомендаційний білет, виписаний на імʼя грузецького волосного старшини Івана Лобаня. Зупинявся Семенов на квартирі в Тимоша Івановича Безпосюка (Беньховського), чий брат Федір служив разом із ним.[1]
Того ж місяця те саме казав із амвона священник грузецької церкви Григорій Ільницький: якщо підпишете, то «загублять себе, дітей, онуків та правнуків». Селянинові Петру Зозулі він доручив рознести це по Грузькій і по Слободі Гімовці. 9 лютого 1862 року Ільницького звільнили зі служби, а Лобань подав прохання про відставку - його не задовольнили.[1]
8 березня 1862 року в тій самій корчмі те саме радив пруський підданий Йоганн Шихтер, проїздом: не підписувати нічого. Слухали його Вакула Букет, Олександр Петрусь, Михайло Макошевський, Григорій Герман і Григорій Батюк. Лобань затримав Шихтера з дружиною й відвіз їх до Бишева.[1]
Грамоту з поміщиком Василем Васильовичем Фрейгангом усе-таки підписали.[1]
Великдень 1862 року
10 квітня, на Великдень, у корчмі зібралося до ста чоловік. Антон Самотуга з синами Василем і Григорієм узявся бити тих, хто підписав, а громада кричала їм: «Бий краще, минули вже часи арештів та різок!» Селянин Данило Букет підбіг із порожньою діжечкою й розбив нею ліву скроню старості Йосипу Петрусю.[1]
Становий пристав Федір Петрусь звелів привести винних до управи. Тоді вийшов Антон Ткаченко і сказав приставу: «Якщо брати, то брати всю громаду!» Ткаченка закували в кайдани.[1]
Що з цього зрозуміла влада, видно з рапорту мирового посередника першої дільниці Київського повіту: переконання, що воля має вийти «из среды самой громады», з кожним днем міцніє, і «громадою они чувствуют себя сильными и уверенными».[1]
Пристав, який назвав село своїм
На початку 1864 року той-таки становий пристав, Федір Аврамович Петрусь, погрожував на зборах: хто піде на панщину - хоч задарма, хоч за гроші, - дістане двадцять пʼять ударів різок. І додав: «Ви всі - мої козаки, а я ваш начальник, і якщо навіть прийде генерал із хрестами, то все одно нікого не слухайте, окрім мене!»[1]
Громаду на той час тримали свої: сільський староста Йосип Петрусь, волосний старшина Іван Лобань, соцький Іван Форостовець, десяцькі Василь Цируль, Федось Машовець і Василь Машовець. Цируля книжка далі називає Цилюром - написання в ній двоїться, і це одна людина, а не дві. Павло Бородюк та Йосип Деркач їздили за настановою пристава до Києва; до тих, хто не виходив на роботу, пристали Федір Дмитрович Міщенко та брати Іван і Сидір Яковичі Форостовці.[1]
Петрусів тут двоє: сільський староста Йосип Петрусь і становий пристав Федір Петрусь. Чи були вони рідня, нарис не каже, а метрики парафії могли б.
22 лютого 1864 року
Того дня Івана Лобаня звільнили. Новим старшиною призначили Івана Борисюка, і він одразу наказав побити різками найактивніших: Йосипа Захарченка, Зиновія Мельника, Назара Сердюка, Григорія Мишака, Андрія Карана, Зиновія Корнійчука, Павла Петрусенка, Василя Цилюра й Вакулу Букета, який від побоїв помер.[1]
Вакула Букет - той самий, що два роки перед тим слухав у корчмі проїжджого пруссака.
23 лютого до управи надійшов лист за підписами десятьох свідків, 24 лютого - прохання від громади за підписами пʼятдесяти восьми мешканців.[1] Що з тих прохань вийшло, стаття не договорює.
Куди це веде далі
7 січня 1867 року Іван Лобань - той самий звільнений волосний старшина - написав «Сказание о Бондаренке по народным преданиям». У березні 1882 року його надрукувала «Киевская старина».[1]
Це найдавніший записаний переказ про гайдамацького ватажка з Грузького, і досі він читався як голос безіменного старожила. Тепер видно, чия це рука: сільського посадовця, який щойно пройшов два роки протистояння з приставом і втратив за них посаду. Що з того переказу виросло - окремо.
Чого ми не знаємо
Стаття, з якої взято все вище, називає пʼять архівних справ - дві в обласному архіві й три в Центральному державному історичному, - але жодне окреме речення до конкретної справи не привʼязане, і самих справ ми не відкривали. Похилевич, який описував Грузьку саме в ці роки, про заворушення не пише нічого.[2] Тому імена вище варто читати як список, з якого починають пошук, а не як витяг із протоколу.