Пʼятнадцять убитих у новорічну ніч і два пояснення, чому

На переломі 1917 і 1918 року в Грузькому загинуло пʼятнадцять людей. Про це є два тексти, і вони описують ту саму ніч так, що з одного виходить бій, а з другого - страта за списком.

Що написала газета

12 січня 1918 року київська «Нова Рада» надрукувала в рубриці «Вісти з краю» замітку під назвою «Боротьба з розбишаками». За нею, веселослобідське вільне козацтво напало на озброєний загін, який засів «у селі Грузькому Бишівської волости Київського повіту». У бою загинуло пʼятнадцять осіб, козаки забрали два кулемети, ручні бомби, рушниці й порох. У другій сутичці семеро оборонялися з кулеметом в одному будинку; козаки підпалили будинок, і ті здалися. Народний суд над затриманими мав відбутися 3 січня, але, як пише газета, «якимсь чином злодіїв випустили».^[1]

Хто були ті пʼятнадцять, замітка не каже. Вона називає їх розбишаками.

Що написала хроніка села

Через вісімдесят вісім років та сама ніч виглядає інакше. У грудні 1917 року до Грузького прибули Вільні козаки Центральної Ради. На загальних зборах селян вони дістали перелік людей, які заважають нормальному життю в селі. І далі: «у новорічну ніч було розстріляно 15 чоловік у Грузькому та чотирьох братів Каратюків на Марʼянівських хуторах».^[2]

Число, дата й село в обох текстах збігаються: пʼятнадцять, переміна року, Грузьке. Але за газетою це загиблі в бою чужі озброєні люди, а за хронікою - свої, вбиті за списком, який дав сільський сход. І хроніка додає ще чотирьох, про яких газета мовчить: братів Каратюків із сусідніх хуторів.

Чому це важливо для тих, хто шукає рідню

Різниця не в оцінці, а в тому, кого шукати. Якщо праві газета - убиті були прийшлі, і прізвищ їхніх у грузецьких метриках немає. Якщо права хроніка - це девʼятнадцять місцевих людей, чиї родини лишилися жити в тому самому селі, і чотирьох із них навіть названо на прізвище.

Відповідь була б у записі про смерть. Сільради на початку 1918 року в селі ще не було - революційний комітет очолив того року Кирило Васильович Лобань, а сільраду утворили аж наприкінці року, і першим її головою став Іван Сергійович Петрусь.^[2] Отже смерті початку січня мали б потрапити до метричної книги Михайлівської церкви, а її за цей рік ще ніхто не читав.

Прізвище Лобань у Грузькому давнє: волосним старшиною тут у 1860-х був Іван Лобань, а 1925 року в селі вбили першого комсомольця, теж Івана Лобаня.^[2]

Наступний рік був такий самий

1919 року до Грузького зайшли денікінці й під загрозою розстрілу звеліли зібрати двісті пʼятдесят пудів вівса. Пилип Петрович Голубовський показав червоним шлях, яким відступали білі; ті через кілька днів повернулися й за зраду порубали на цвинтарі голову сільської ради та самого Голубовського.^[2]

За півтора року в селі змінилися чотири влади. Комітет незаможних селян утворили аж у травні 1921 року; очолив його спершу Свирид Антонович Новик, невдовзі - Назар Панасович Новохатній.^[2] Чим скінчилося головування Новохатнього, видно з іншої історії.