Понад 120 вивезених, братська могила без списку і дві дати, між якими все це вмістилося

Той, хто шукає в Грузькому родича за 1941-1945 роки, має дві дати, кілька чисел і три імена. Числа походять із різних місць: одні порахували в архіві за паперами окупаційної адміністрації, другі записали зі слів самих жителів наприкінці 1990-х. Поіменного списку не дає жодне з них - ні вивезених, ні загиблих, ні похованих.

Імена на цій сторінці не всі, які є. Книжка про село називає ще з десяток гружчан - партизанів, поліцаїв, старосту при німцях, - але називає їх у переказі чужих спогадів, без жодного посилання, і серед них є звинувачені люди. Такий шар потребує рамки, сильнішої за ту, що ми можемо поставити зараз, тож він лишається в книжці, а не тут. Хто шукає далі, має шукати саме в ній: розділ про війну, друковані сторінки 18-22.^[1]

Дві дати

3 липня 1941 року село зайняли німецькі війська, а вийшли вони звідси 9 листопада 1943 року; книжка рахує цей проміжок у 858 днів.^[1]

До того встигло статися ще одне. Влітку 1941-го чоловіків мобілізували, але частина лишилася в селі будувати військовий аеродром - на полі між Грузьким і Марʼянівкою, у формі літери «Г». Призначався він, за книжкою, «для посадки полонених літаків ворога». Коли фронт підійшов, колгоспи евакуювали на схід, а щойно збудований аеродром зруйнували самі.^[1]

Кого вивезли

Підрахунок за матеріалами Держархіву Київської області, надрукований 2017 року в районній газеті, дає по Грузькому 120 осіб, вивезених на роботи до Німеччини. Автор підрахунку сам каже, що цифра не остаточна, а по селах Бишівського району, до якого тоді належало Грузьке, дані неповні.^[2] Книжка про село, видана за шістнадцять років до того, дає число того самого порядку: «понад 120 чоловік» до Німеччини, Австрії та інших країн.^[1]

Смерть на примусових роботах укладачам підрахунку вдалося довести в 52 випадках на два райони. З Грузького в цьому списку стоїть одне імʼя - Дядюк Єфросинія Опанасівна.^[2] Це не список загиблих у Німеччині грузчан, а список тих, чию смерть підтвердив документ. Скільки людей повернулося, не знає ніхто: паперів, за якими це рахують, не збереглося.^[2]

Про двох інших відомо з книжки, і обидва рядки стануть у пригоді тому, хто шукає свого. Опарʼєнко Віра Тихонівна, 1922 року народження: батько був депутатом сільради, тож її мали вислати першою; два місяці ховалася по полях, поліцаї впіймали, 12 червня 1942 року її забрали до Німеччини, і додому вона повернулася аж у вересні 1946-го.^[1] Прізвище в селі не одиничне, але шукати його доведеться в двох написаннях: серед засуджених 11 жовтня 1937 року стоїть Опарієнко Роман Григорович, через «і». Під світлиною сімнадцятирічного хлопця на примусових роботах в Австрії книжка підписує ще одне імʼя - Форостовець Антон Григорович.^[1]

Що з села зникло за ці два роки

Книжка називає 12 чоловік мирного населення, які загинули за час окупації, - але зводить у це число дві різні причини одразу, розстріляних і померлих на роботах у Німеччині, і розділити їх уже не дає.^[1]

Крім людей, село втратило понад 50 хат: так книжка підсумовує збитки окупації, називаючи поруч спалену школу, розграбовану бібліотеку, зруйнований піонерський клуб і колгоспні будівлі.^[1] Те саме число вона подає ще раз і зовсім інакше - як епізод листопада 1943 року: «Німець, що сидів там, спалив біля 50 хат, поки фашисти відступали».^[1] Чи це та сама пожежа, порахована двічі, чи дві різні, книжка не зводить.

У шкільному приміщенні стояла комендатура. Комендантом був мадяр на прізвисько «Соняшник», і під його рукою було не тільки Грузьке, а весь «Грузецький кущ»: Соснівка, Весела Слобода, Марʼянівка, Козичанка, Юрівка, Вільне. Прізвисько запамʼятали всі, а от звідки воно - той самий автор пояснює по-різному: у книжці про Грузьке «за жовту форму», у книжці про Козичанку «за руде волосся»^[1]. Підпорядковувалася комендатура Брусилівській жандармерії, яку очолював німець Гофман, і життя його «було заштраховане на 350 чоловік місцевого населення» - тобто за його вбивство мали розстріляти 350 місцевих. Цього не сталося: Гофмана вбили в бою, і, за тією самою книжкою, «штраховку Гофмана виконано не було, бо його вбивство трапилося не на території жодного з населених пунктів».^[1] Кому потрібні папери окупаційної доби, шукати їх варто по всіх селах куща одразу: управа кожного з них дивилася на ту саму комендатуру.

Кінець 1943 року і братська могила

Село зайняли не за один раз. Радянські частини підійшли 8 листопада, передовий загін, що ввійшов на Брусилівську вулицю, розстріляли з кулемета, і село взяли тільки вночі; 9 листопада 1943 року німці з Грузького вийшли.^[1] Але фронт не пішов: німці «міцно засіли в Ястребеньці», і до 25 грудня фронт проходив там, за кілька кілометрів. Село кілька разів переходило з рук у руки, а людей, за книжкою, «спочатку евакуювали в Пашківку, тоді в Ясногородку».^[1]

Того, хто шукатиме військові документи, цікавитиме назва частини, і брати її треба повністю: книжка каже, що село брала 32-га гвардійська Тернопільська Червонознаменна ордена Кутузова мінометна бригада 1-го Українського фронту.^[1] Почесні найменування книжка подає в повній формі, і саме за ними бригада шукається в документах.

У боях за Грузьке й сусідню Веселу Слободу, за тією самою книжкою, загинуло 97 солдатів, з них 87 поховано в Грузькому і десятеро у Веселій Слободі. Поруч, тим-таки абзацом, вона наводить друге число - «біля 150 чоловік», яких звозили в цю могилу з усіх навколишніх полів. Імен не подає ні те, ні те.^[1]

І останнє число, яке теж лишилося без імен: війна забрала з села понад 200 чоловік.^[1] Поіменного списку загиблих односельців у наших джерелах немає - його треба читати на самому обеліску в селі.

Є, утім, і число тих, хто вижив і повернувся з нагородами: радянський том 1971 року пише, що орденами й медалями відзначено 208 жителів Грузького.^[3] Імен він теж не подає, і це єдиний слід, який лишили на папері ті з гружчан, хто з війни повернувся.