Понад 120 вивезених і братська могила без списку

Той, хто шукає в Грузькому родича за 1941-1945 роки, має дві дати, кілька чисел і три імена. Числа походять із різних місць: одні порахували в архіві за паперами окупаційної адміністрації, другі записали зі слів самих жителів наприкінці 1990-х. Поіменного списку не дає жодне з них.

Книжка про село називає ще з десяток гружчан - партизанів, поліцаїв, старосту при німцях, - але називає їх у переказі чужих спогадів, без жодного посилання, і серед них є звинувачені люди. Тому цих імен тут немає. Хто шукає далі, має шукати саме там: розділ про війну, друковані сторінки 18-22.^[1]

Коли прийшли й коли пішли

Німці вийшли з Грузького 9 листопада 1943 року - тут обидва наші видання згодні. А от день, коли вони прийшли, кожне називає своє, і писав обидва той самий краєзнавець: книжка про село 2001 року каже 3 липня 1941 року,^[1] районний збірник нарисів 2006 року - 8 липня.^[4]

Третього джерела, яке б це перевірило, у нас немає. Але пізніша дата лягає в ряд, який той самий збірник 2006 року подає по сусідах: Козичанку зайняли 8 липня, Бишів 9-го, Макарів і Копилів 10-го.^[4] «3 липня» стоїть на пʼять-сім днів раніше за всіх сусідів, у тому числі за райцентр.

Тривалість окупації обидва видання теж називають - 858 днів у книжці 2001 року,^[1] 853 в нарисі 2006-го.^[4] Різниця між ними рівно пʼять днів, стільки ж, скільки між двома датами початку: кожне видання просто відняло свою дату від спільного кінця.

Але кінець у них виходить не той, який вони пишуть. Від 8 липня 1941 року 853 дні спливають 8 листопада 1943-го, а не 9-го; від 3 липня 858 днів - так само 8 листопада. Тобто обидва підрахунки вказують на день раніший за той, який обидва видання називають словами. І 8 листопада - саме та дата, яку той самий збірник ставить сусіднім селам: Козичанку й Завалівку в ньому визволено 8 листопада.^[4] Це дрібниця на одну добу, але вона важить для того, хто шукає в архіві бойові донесення: шукати їх треба за 8 листопада.

Влітку 1941-го чоловіків мобілізували, але частина лишилася в селі будувати військовий аеродром - на полі між Грузьким і Марʼянівкою, у формі літери «Г». Призначався він, за книжкою, «для посадки полонених літаків ворога». Коли фронт підійшов, колгоспи евакуювали на схід, а щойно збудований аеродром зруйнували самі.^[1]

Кого вивезли

Підрахунок за матеріалами Держархіву Київської області, надрукований 2017 року в районній газеті, дає по Грузькому 120 осіб, вивезених на роботи до Німеччини. Автор підрахунку сам каже, що цифра не остаточна, а по селах Бишівського району, до якого тоді належало Грузьке, дані неповні.^[2] Книжка про село, видана за шістнадцять років до того, дає число того самого порядку: «понад 120 чоловік» до Німеччини, Австрії та інших країн.^[1]

Смерть на примусових роботах укладачам підрахунку вдалося довести в 52 випадках на два райони. З Грузького в цьому списку стоїть одне імʼя - Дядюк Єфросинія Опанасівна.^[2] Це не список загиблих у Німеччині грузчан, а список тих, чию смерть підтвердив документ. Скільки людей повернулося, не знає ніхто: паперів, за якими це рахують, не збереглося.

Про двох інших відомо з книжки. Опарʼєнко Віра Тихонівна, 1922 року народження: батько був депутатом сільради, тож її мали вислати першою; два місяці ховалася по полях, поліцаї впіймали, 12 червня 1942 року її забрали до Німеччини, і додому вона повернулася аж у вересні 1946-го.^[1] Прізвище в селі не одиничне, але шукати його доведеться в двох написаннях: серед засуджених 11 жовтня 1937 року стоїть Опарієнко Роман Григорович, через «і». Під світлиною сімнадцятирічного хлопця на примусових роботах в Австрії книжка підписує ще одне імʼя - Форостовець Антон Григорович.^[1]

Що з села зникло за ці два роки

Книжка називає 12 чоловік мирного населення, які загинули за час окупації, - але зводить у це число дві різні причини одразу, розстріляних і померлих на роботах у Німеччині, і розділити їх уже не дає.^[1]

Крім людей, село втратило понад 50 хат: так книжка підсумовує збитки окупації, називаючи поруч спалену школу, розграбовану бібліотеку, зруйнований піонерський клуб і колгоспні будівлі.^[1] Те саме число вона подає ще раз і зовсім інакше - як епізод листопада 1943 року: «Німець, що сидів там, спалив біля 50 хат, поки фашисти відступали».^[1] Чи це та сама пожежа, порахована двічі, чи дві різні, книжка не зводить.

У шкільному приміщенні стояла комендатура. Комендантом був мадяр на прізвисько «Соняшник», і під його рукою було не тільки Грузьке, а весь «Грузецький кущ»: Соснівка, Весела Слобода, Марʼянівка, Козичанка, Юрівка, Вільне. Прізвисько запамʼятали всі, а от звідки воно - той самий автор пояснює по-різному: у книжці про Грузьке «за жовту форму», у книжці про Козичанку «за руде волосся»^[1]. Підпорядковувалася комендатура Брусилівській жандармерії, яку очолював німець Гофман, і життя його «було заштраховане на 350 чоловік місцевого населення» - тобто за його вбивство мали розстріляти 350 місцевих. Цього не сталося: Гофмана вбили в бою, і, за тією самою книжкою, «штраховку Гофмана виконано не було, бо його вбивство трапилося не на території жодного з населених пунктів».^[1] Кому потрібні папери окупаційної доби, шукати їх варто по всіх селах куща одразу: усі вони підпорядковувалися тій самій комендатурі.

Кінець 1943 року і братська могила

Село зайняли не за один раз. Радянські частини підійшли 8 листопада, передовий загін, що ввійшов на Брусилівську вулицю, розстріляли з кулемета, і село взяли тільки вночі; 9 листопада 1943 року німці з Грузького вийшли.^[1] Але фронт не пішов: німці «міцно засіли в Ястребеньці», і до 25 грудня фронт проходив там, за кілька кілометрів. Село кілька разів переходило з рук у руки, а людей, за книжкою, «спочатку евакуювали в Пашківку, тоді в Ясногородку».^[1]

Того, хто шукатиме військові документи, цікавитиме назва частини, і брати її треба повністю: книжка каже, що село брала 32-га гвардійська Тернопільська Червонознаменна ордена Кутузова мінометна бригада 1-го Українського фронту.^[1] Почесні найменування книжка подає в повній формі, і саме за ними бригада шукається в документах.

У боях за Грузьке й сусідню Веселу Слободу, за книжкою 2001 року, загинуло 97 солдатів, з них 87 поховано в Грузькому і десятеро у Веселій Слободі.^[1] Нарис 2006 року називає для могили зовсім інше число: 175 радянських воїнів, із них ідентифіковано 87.^[4]

97 і 175 виглядають суперечкою, але міряють різне. Перше число це бойові втрати за два села, друге - вміст могили, і між собою вони не сперечаються. Сперечаються інші два: «біля 150 чоловік», яких, за тією самою книжкою 2001 року, звозили в цю могилу з усіх навколишніх полів,^[1] і 175 нарису 2006-го.^[4] Двадцять пʼять осіб різниці в числі, яке обидва рази подано без жодного імені.

Цифра 87 теж значить у двох виданнях різне: 2001 року це «поховано в Грузькому» з тих девʼяноста семи, 2006-го - «ідентифіковано». Збіг тут нічого не підтверджує: підписи під числом різні.

І останнє число, яке теж лишилося без імен: війна забрала з села понад 200 чоловік.^[1] Поіменного списку загиблих односельців у наших джерелах немає - його треба читати на самому обеліску в селі.

Є, утім, і число тих, хто вижив і повернувся з нагородами: радянський том 1971 року пише, що орденами й медалями відзначено 208 жителів Грузького.^[3] Імен він теж не подає, і це єдиний слід, який лишили на папері ті з гружчан, хто з війни повернувся.