Гавронщина
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Hawrońszczyzna, Gawrońszczyzna
1848 року шестеро гавронщинців закликали односельців на панщину не ходити, і краєзнавчий нарис називає всіх шістьох на імʼя.[19] У доносах київського земського справника Гавронщина стоїть першою серед пʼятьох сіл, де селяни «вийшли з покори».[19] Імена й хід заворушення восьми сіл - на окремій сторінці; справа - ЦДІАК, фонд 442.[38]
Село лежить на обох берегах Здвижу, за три версти нижче Макарова.[20] До 1917 року його адреса - Київський повіт, Макарівська волость.[21][22] Від 1924 року й до 2020-го село було центром власної Гавронщинської сільради (у списках 1924, 1926 і 1947 років під нею немає жодного іншого пункту), а тепер належить до Макарівської селищної громади Бучанського району.[31][32][2][33]
Назва
Назву виводять від прізвища осадчого. Едвард Руліковський пише, що 1635 року в добрах Макаревичів «Колонський осаджує Колонщину, а Гавронський - Гавронщину».[18] Це одне речення на два села; розібрано його на сторінці осадження Колонщини. Краєзнавчий нарис 2006 року натомість пише, що час виникнення села невідомий, «але приблизно в кінці XVII століття», і опори не називає.[19]
1635 рік у картці - це дата осадження, а не письмової згадки. Стоїть вона на переказі 1913 року, і самого документа ніхто не бачив.[18] Найдавніша дата, під якою назва села стоїть у самому тексті джерела, - 1768 рік, у переліку обміну маєтків; але й той перелік надруковано через сто з гаком років після події.
Написання, за якими шукати. У польських довідниках це Gawrońszczyzna,
але гасло Słownik geograficzny надруковане в томі-доповненні під літерою H, як
Hawrońszczyzna.[22][24] «Гавронцина» й «Гаврончина», які
ходять по чужих переказах, - привиди розпізнавання: у друку Похилевича 1887 року
стоїть «Гавронщина», і в покажчику до книги смертей 1924 року
теж.[21][16]
Кому належало
1768 року князь Антоній Любомирський віддав Макарів із приписаними селами, Гавронщиною включно, ксьондзові Каетану Росцішевському, а взяв Уладівку в Брацлавщині.[24][19] Село змінило власника, лишившись у тому самому макарівському ключі, шостим у переліку девʼятнадцяти сіл.[20][22]
1816 року Людвіка Росцішевська вийшла заміж «під впливом прикметних обставин» за князя Трубецького й дістала Гавронщину та Майданівку в посаг.[20][21][19] Її чоловік Олександр Петрович був братом декабриста Сергія Петровича й після 1825 року жив у селі майже постійно.
Наприкінці 1880-х маєток уже за Єлизаветою Іванівною Трубецькою. Похилевич і польський словник називають її дочкою Людвіки, але по батькові вона «Іванівна» у двох виданнях із розривом у тринадцять років, і титул при ній «княгиня», а не «княжна», - тобто радше це дружина Петра Олександровича, а Людвіці невістка; розрізнить їх метричний запис шлюбу, див. посаг. Господарство вона вела сама й володіла селом ще 1900 року, через сім років після смерті князя Петра Олександровича.[1]
Землі при маєтку 1887 року було 42 десятини незручної, 431 зручної й 263 лісу, та ще в хуторі Рак 22 зручної і 579 лісу.[21] Разом це 1337 десятин, з них 842 лісу, і рівно ці два числа стоять у польському словнику.[22]
Не плутати. Хуторів Рак у Київському повіті два, і обидва Трубецьких: гавронщинський стояв у Бородянській волості й мав 29 жителів, а другий, він же Людвинівка, лежав біля Майданівки в забуянській парафії.[23]
Для пошуку. Гавронщинських селян названо на імʼя в девʼятьох справах ДАКО, фонд 25, - «про визнання чиншових прав» у маєтку княгині Трубецької за 1888-1890 роки: Афанасій Українець, Теофіл Луба, Олександра Сусєка, Міна Лаговський, Павло Ковальський, Іван Гадзинський, Андрій Чумак, Франц Лаговський, Мартин Рожнятовський, Василь Свеч.[11] Ревізькі казки з гавронщинськими рядками - фонд 280, опис 2, справи 16, 260, 334, 588, 590, 610 і 620.[12]
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 504 | жителі обох статей при 2020 десятинах землі[20] |
| 1880-ті | 643 | жителі; 70 дворів і 832 десятини надільної землі[22] |
| 1887 | 646 | жителі обох статей; ревізьких душ 209[21] |
| 1900 | 932 | у 154 дворах: 487 чоловіків і 445 жінок[1] |
| 1926 | 1584 | село в списку своєї сільради, 316 дворів[32] |
| 1971 | 1053 | село[25] |
| 2000 | 1021 | на 15 грудня, у 541 будинку й 563 господарствах[19] |
| 2001 | 1006 | перепис; число подає стаття Вікіпедії, виноски при ньому немає[35] |
| 2022 | 713 | наявне населення старостинського округу[34] |
643 і 646 - це не суперечність, а два роки обліку.
Між 1926 і 1971 роком у таблиці дірка завширшки в сорок пʼять років, і саме на неї припадають розкуркулення, голод, терор і війна. До рівня 1926 року село вже не вертається, а скільки в цьому важить вселення 1986 року, з наших джерел не видно: відомо тільки, що на 2003 рік переселенців було 411 із 1021.[19]
Чим тут заробляли
Мідний завод у селі був і зник до 1864 року: Похилевич перелічує його вже як «упраздненный».[20] За нарисом, з 1845 року він давав продукції на 390 карбованців; поруч працювала круподерня, а винокурний завод збудував князь Трубецький.[19] Довше за все трималася вода: три водяні млини, з них одна крупчатка, стоять і в 1864, і в 1887 роках, а у 1880-х до них додаються два вітряки.[20][21][22]
Найповніше описує село реєстр 1900 року: землі 1586 десятин, з них 657 поміщицьких і 929 селянських; вальцева водяна млинарня на десять робітників і цегельня на пʼять, обидві господині; запасний хлібний магазин, де на 1 січня лежало 209 чвертей озимого й 104 чверті 4 чверики ярового; пожежна частина з чотирьох бочок, двох багрів і шести драбин.[1]
Торфодільницю, «завод по видобутку і переробці торфу», відкрито 1934 року, а на 1967-й підприємство давало 16 тисяч тонн торфоаміачних добрив і 20 тисяч торфокришки.[19] Поклади торфу біля села згадує й том 1971 року, поруч із 560 гектарами хвойних лісів на пісках та ярах.[25] На 2006 рік підприємство ще працювало.[19]
Колективне господарство почалося 12 вересня 1922 року з невеликого «Сельсоюзкульту», зареєстрованого як артіль «Сільгоспкульт».[19][13] Артілі імені Калініна, у яку, за нарисом, 1929-1930 років звели три колгоспи, обласна газета в 1930-х не знає.[19] У січні 1933 року в селі працює «Червоний плугатар», голова Мʼякшило Андрій.[5] У серпні 1934-го газета називає колгосп імені Шевченка й голову Шевчука,[6] 1938 року - обидва разом,[7] а на жнивах 1940-го господарств уже три: «Червоний плутатар», імені Шевченка й «Більшовик».[8] 29 грудня 1950 року до артілі імені Калініна долучили маковищенський колгосп «1 Серпня», лишивши центр у Гавронщині.[30] Далі назви мінялися частіше за господарство: 1979 року артіль стала «Прогресом», 1986-го, за нарисом, «Комунаром», 1991-го - КСП «Товстоліське», а 2001-го з нього вийшло ТОВ «Агро-Здвиж».[19] Дві з цих назв, «Комунар» і «Товстоліське», носив і колгосп переселенців із Товстого Лісу: перейменування це чи переїзд цілого господарства, з переліку не видно.[19][14]
XX століття
27 серпня 1901 року девʼятеро гавронщинців везли підводами пшеницю з Дружні на гавронщинську вальцеву млинарню, спинилися коло винної лавки в Андріївці й понапивалися. Там двадцятирічний Григорій Шлюк забив кілком з чужого плоту Ореста Новика, батька родини; присяжні визнали побої тяжкими, а смерть від них - ні, і суд дав два роки арештантського відділення.[3] Із девʼятьох газета називає шістьох. 10 травня 1908 року плахтянці й гавронщинці зловили в полі під Плахтянкою каторжанина-втікача з Мотижина Антона Кривенка «і тут же на місці й вбили» - обидва села замітка називає рівноправно.[4]
Радянську владу в селі встановлювали двічі: 1918 року ненадовго, бо через село поперемінно проходили петлюрівські, австро-німецькі, денікінські й польські війська, і остаточно в серпні 1920-го, коли головою комнезаму обрали О. Е. Чумака.[19]
Уродженець села Іван Захарович Галай-Голокопитенко улітку 1921 року дістав під команду повстанський загін, а 26 лютого 1922-го його розстріляли за постановою колегії Київської губЧК.[29]
Розкуркулених мартиролог називає вісьмох, і це нижня межа: довідки в ньому розкладено за місцем народження.[28]
Про голод Національна книга памʼяті пише, що в селі померло 15 осіб і що поіменно встановлено сімох, - і не подає жодного імені.[26]
Терор 1937-1938 років дав три розстріли: обох Прибитьків, Едуарда й Василя Карловичів, і Федора Петровича Сікорського; ще двох гавронщинців засудили пізніше, 1941 і 1944 року.[27][19]
У селі діяла підпільна організація на чолі з Петром Івановичем Зименком і Панасом Свиридовичем Новиком: 42 людини, з них 11 комуністів і 15 комсомольців; у травні 1943 року вона влилася в партизанський загін Петра Іоновича Перевертуна.[25][19] Коли вона постала, імена сімох найактивніших підпільників і три несумісні версії ролі Володимира Вікторовича Єлісєєва - на сторінці про війну.[25] Того ж травня партизани під керівництвом комарівця Івана Федотовича Борука підірвали мости в Макарові й у Гавронщині.[19]
Не плутати. Панас Свиридович Новик, який керував підпіллям, і Микола Петрович Новик, який загинув 1944 року на фронті, - двоє різних людей.
Будинок Трубецьких, у якому до війни працювала семирічна школа, спалили німці; року нарис не подає, а межі окупації - з липня 1941-го до листопада 1943-го.[19] Село звільнили в листопаді 1943 року.[37] Нарис пише, що 155 гавронщинців загинули «смертю хоробрих», а памʼятник поставлено на честь 160 - тих, «що не повернулися з фронтів війни»; ці числа лічать різне.[19][37] Єдине воєнне число з двома незалежними джерелами - 73 нагороджені орденами й медалями.[25][19]
Товстий Ліс переїхав у Гавронщину
1986 року будівельники Миколаївської області звели в селі 190 будинків для переселенців із Чорнобильської зони - жителів Товстого Лісу, Річиці та Буди; того ж року тут зʼявилися фельдшерсько-акушерський пункт і будівля з поштою та сільрадою.[19] На 2003 рік переселенців було 411, з них 215 пенсійного віку.
Разом із людьми приїхала друга сільська рада - товстоліська, з гавронщинською адресою: фонд Р-254, 63 справи за 1984-1993 роки.[14] Тому документ про жителя Гавронщини після 1986 року може законно нести чорнобильський район, а про товстоліщанина - гавронщинський. Переїхали й обряди: 2004 року фольклористи надрукували записані тут «Дзєди» і «Проводи русалок», звичаї переселенців із Річиці.[39] Як це робилося - на сторінці про переселення.
Церква і школа
Своєї церкви в селі довго не було: 1864 року Гавронщина числиться в Макарівській православній парафії поруч із Фасовкою.[20] У виданні 1887-го при поміщицькому домі вже стоїть «небольшая домовая православная церковь во имя Рождества Пресвятыя Богородицы».[21]
Для пошуку. Метрики гавронщинської церкви Різдва Пресвятої Богородиці лежать у ЦДІАК, фонд 127, опис 1078: церква стоїть у переліку девʼятьох справ за 1896-1910 роки.[9] За старіші роки шукати за назвою села марно: до появи власної церкви гавронщинці записані під Іллінською церквою містечка Макарів. Найраніший документ про конкретну людину із села - справа 1805 року за проханням гавронщинки Меланії Бабиченкової, у дівоцтві Єфименкової.[10] Акти цивільного стану 1923-1949 років збереглися майже суцільно: понад сорок справ фонду ДАКО Р-5634.[15][16]
Школа в селі була вже у 1880-х: польський словник називає при церкві
szkółka.[22] На 1967 рік у Гавронщині були восьмирічна школа, клуб,
бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячі ясла, відділення звʼязку й
ощадна каса.[19][25] На 2003 рік у школі вчилося 74 учні.[19]
Що збереглося
При церкві похований князь Петро Олександрович Трубецькой, камер-юнкер двору, померлий 26 січня 1893 року. Могилу зруйнували в голодні 1932-1933 роки, коли селяни шукали в ній цінності на обмін на хліб, і згодом відновили.[19] Рік народження на камені досі не прочитано: у тексті нарису стоїть 1829, у наведеному там написі 1833, а на камені видно лише, що рік кінчається на трійку.[17] За кілька метрів лежить друга, сучасна плита: «На цьому місці поховані родичі декабриста Сергія Петровича Трубецького».[17]
На державному обліку по селу дві позиції: стоянка доби мезоліту й неоліту на пʼятиметровій боровій терасі за 300 метрів на північ від села, виявлена 1979 року, і братська могила семи воїнів разом із памʼятником односельцям, поставлена 1953 року за реєстром і 1954-го за нарисом.[37][19] На двох цегляних крилах памʼятника стоять плити з іменами полеглих. Окремо стоїть обеліск Героєві Радянського Союзу Миколі Новику, відкритий 1979 року; у переліку памʼяток немає ні його, ні памʼятного знака жертвам Голодомору на кладовищі.[37]
У переліку Володимира Антоновича 1895 року при Гавронщині стоїть пʼять курганів, слідом за сімома колонщинськими; число він переніс від Похилевича, а не лічив сам.[36] Герб і прапор затверджено рішенням сільради 19 червня 2003 року, а 21 вересня 2009-го в центрі поставили скульптуру «Мати Божа із чотирма янголятами».[35]