Двох Прибитьків з одним по батькові розстріляли з різницею в шість тижнів

Прибитька Едуарда Карловича, 1891 року народження, уродженця Гавронщини, Комісія при НКВС СРСР і Прокуратурі СРСР засудила до розстрілу 11 грудня 1937 року. Вирок виконали 17 грудня. Місце поховання невідоме; реабілітований він 1959 року.^[5]

Прибитька Василя Карловича, 1883 року народження, уродженця тієї самої Гавронщини, та сама комісія засудила до розстрілу 16 січня 1938 року. Вирок виконали 1 лютого. Реабілітований 1989 року.^[5]

Між двома розстрілами - сорок шість днів.

Шість тижнів і тридцять років

Обидва до 1937 року в селі вже не жили. Едуард Карлович стояв на обліку в смт Клавдієво-Тарасове Бородянського району й тимчасово не працював; Василь Карлович був колгоспником у селі Савенки Вишгородського району.^[5] У довіднику вони стоять під Гавронщиною тому, що тут народилися, - за місцем проживання їх не знайшов би ніхто.

Різниця між їхніми справами видно з дат реабілітації. Едуарда Карловича реабілітували 1959 року, за першої хвилі перегляду; Василя Карловича - 1989-го, через тридцять років після першого й через півстоліття після власного розстрілу.^[5] Двоє людей з одного села, з одним по батькові й від однієї комісії пройшли назад через дві різні епохи. Що вони брати, ми не доводимо: те саме прізвище й те саме по батькові доказом родини не є.

Колгоспник у нарисі, одноосібник у томі

Третій розстріляний, Сікорський Федір Петрович, 1897 року народження, з Гавронщини й не виїжджав. Трійка при УНКВС по Київській області засудила його до розстрілу 25 вересня 1938 року, вирок виконали 2 жовтня; реабілітований 1958-го.^[5]

Про заняття його джерела кажуть різне. Довідник: «Проживав у с. Гавронщина, працював у власному господарстві». Краєзнавчий нарис: «розстріляні колгоспники В. К. Прибитько, Ф. П. Сікорський та тимчасово непрацюючий Е. К. Прибитько».^[7] Одноосібник у 1938 році - це інша стаття обвинувачення, ніж колгоспник, і різниця тут не термінологічна.

Нарис при цьому повторює формулу «тимчасово непрацюючий» слово в слово з довідника, тобто двома незалежними свідченнями ці два джерела не є.

Двоє, кого нарис не назвав

Шевчук Варвара Павлівна, 1905 року народження, уродженка й жителька Гавронщини, домогосподарка. Військовий трибунал військ НКВС Київської області засудив її 6 серпня 1941 року до пʼяти років позбавлення волі - через шість тижнів після початку війни. Реабілітована 1989 року.^[5]

Герасименко Ніна Готлібівна, 1922 року народження, уродженка Марʼянівки, жителька Гавронщини, домогосподарка. Особлива нарада при НКВС СРСР 20 травня 1944 року виселила її на пʼять років за межі України; реабілітована 1989-го.^[5] У переліку імен унизу цієї сторінки її немає: том числить її за Марʼянівкою, де вона народилася, і рядок належить тому селу.

Січень 1933: газета кличе прокуратуру в колгосп

За чотири з половиною роки до перших розстрілів обласна газета надрукувала лист із Гавронщини за підписом колгоспника-комсомольця Новика Грицька. Лист називає пʼятьох односельців: голову колгоспу «Червоний плугатар» Мʼякшила Андрія, його заступника Новика Пилипа, комірника Новика Петра, бригадира Саченка Павла й члена колгоспу Мудряка Івана.^[1] Ревізійна комісія, пише автор, виявила ніде не записаних 68 пудів жита та 28 пудів вівса, а 2 грудня 1932 року з села вивезли до Києва воза вівса, схованого під сіном. Хто з колгоспників протестує, «то знаходять причину, щоб потім штрафувати його та відпроваджувати в міліцію».^[1]

Під листом стоїть приписка: «ВІД РЕДАКЦІЇ. Вимагаємо від макарівської прокуратури негайно це розслідувати і вжити заходів».^[1] Чи було слідство, газета не каже, і далі цього наші відомості не сягають. Дата всередині листа важить тут окремо: грудень 1932 року - розпал хлібозаготівель, і звинувачення в розкраданні колгоспного зерна саме тоді важило не те, що важило б роком раніше.

Заразом цей лист називає найраніший відомий нам колгосп села. Далі їх стає більше. У серпні 1934 року в Гавронщині працює колгосп імені Шевченка з головою Шевчуком.^[2] У серпні 1938-го газета згадує обидва разом, «Червоний плугатар» і імені Шевченка, при кожному своя політшкола комсомольців.^[3] А на жнивах 1940 року в Гавронщинській сільраді господарств уже три.^[4] Тобто три колгоспи, які, за краєзнавчим нарисом, звели в артіль імені Калініна ще 1929-1930 років, усі 1930-ті стояли в селі нарізно.^[7]

Не плутати. Новики цього листа - Пилип, Петро й Грицько - записані через «и», а призовник 1940 року з того самого села записаний Новаком. Чи це один рід, преса не каже.

Вісім розкуркулених до того, як дійшло до розстрілів

Третя книга того самого видання веде окремий мартиролог - довідки про тих, кого розкуркулили рішенням місцевої влади. Гавронщинців у ньому вісім, і всі вони селяни-одноосібники:^[6]

Реабілітували всіх вісьмох одного 1991 року.^[6] Вироку тут немає й суду теж: розкуркулення - це рішення сільської чи районної влади, і документа про нього довідник не називає.

Чому вісім і пʼять - це нижні межі

Ніна Готлібівна показує це найкраще: вона прожила в Гавронщині життя, а стоїть у довіднику під Марʼянівкою. Двоє Прибитьків - той самий випадок навпаки: село народження гавронщинське, життя минуло в чужих районах.

Для пошуку. Отже гавронщинця, який народився поза Макарівщиною, у цьому розділі не буде взагалі, хоч би скільки років він тут прожив. Шукати таких доводиться прізвищем по всій області, а не селом.