Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Плахтянка
село, Бучанський район, Київська область
У грудні 1926 року київський місячник надрукував статтю про українську кераміку, і в переліку майстрів там стоїть один рядок про Плахтянку: «Ганчар Остап Бондарчук з с. Плахтянки на Київщині ліпить цілі полки червоної армії, представників влади „комісарів", жертв війни „інвалідів" і славних будьоннівців верхи на конях».[7] А 1864 року Похилевич писав про людей цього села інакше: зібрані тут поміщицькі селяни «крайне бѣдны и получаютъ единственное пропитаніе отъ горшечнаго производства, коимъ занимаются въ свободные отъ барщины дни».[21]
Село лежить при шосе Макарів - Клавдієве, за 8 км від райцентру.[26] До 1917 року це Київський повіт, Макарівська волость; своєї церкви Плахтянка в XIX столітті не мала, а в паперах вона довго значилася не селом, а деревнею.
Назва
Найдавніша відома згадка - 1768 рік. Того року князь Антоній Любомирський виміняв Каетану Росцішевському, декану київської капітули, Макарівський ключ на Уладівку в Брацлавському, і в переліку сіл, що йшли разом із Макаровом, Плахтянка названа поіменно: «Naliwajkówkę, Zabujanie, Kodrę, Andrzejówkę, Płachciankę, Gawrońszczyznę…».[19] Той самий словник додає, що «у половині XVIII століття [Плахтянка] належала до маєтку Макарів»,[20] а газетна публікація 2012 року дає 1772 рік і 17 дворів.[33]
Про походження назви є дві версії - від грецького πλίνθος, цегли,[21] і від майстерні для виробництва плахти.[26] Обидві молодші за назву, яку вони пояснюють, і жодна не спирається на документ; чому саме так, розібрано окремо. Той самий том 2006 року у вступному розділі відносить Плахтянку до назв, «які переказують заняття людей», - разом із Фермою й Макарівською Будою.[30] Найранішу форму назви записано по-польськи як «Płachcianka».[19]
Кому належало
Від 1840-х років Плахтянка й Мотижин були одним маєтком, і Похилевич каже це прямо: «Земли въ Мотыжинѣ съ деревнею Плахтянкою, составляющими одно имѣніе, 7875 десятинъ».[21] Ланцюг власників такий: у XVIII столітті Макарівський ключ, з початку XIX - Іосиф Шимановський, далі Іуліана Сулимова, по другому чоловіку генеральша Ловцова, а по її смерті 1860 року маєток за заповітом дістався племінниці Марії Миколаївні Кандибі, по чоловіку генеральші Савицькій.[22] Заміж за генерала Савицького Марія Кандибова вийшла вже після того, як маєток до неї перейшов.[27]
Мотижин Сулимова купила окремо, 1840 року,[21][22] а Плахтянку раніше, окремою угодою.[21][20]
Найповніший документ про село - ревізька казка 1 жовтня 1850 року. Вона описує 12 родин, 67 душ чоловічої статі й 73 жіночої, і казка сама підсумовує: «Всего же наличныхъ мужескаго пола шестьдесятъ семь, женскаго семьдесятъ три».[1] Разом із казкою підшито довіреність, у якій власниця доручає своєму дворовому Григорію Єрмолайовичу Соломенку розписатися за неї в Ревізькій комісії, і називає маєток дослівно: «въ имѣнiи моемъ Кiевской губернiи и уѣзда въ мѣстечкѣ Мотыжинѣ и деревнѣ Плахтянкѣ».[1] Кріпак, якому пані довіряє підпис за себе, носить одне з тих прізвищ, що стоять у плахтянських метриках і через сто років стоятимуть на памʼятнику загиблим.[2][46]
Двоє чоловіків із дванадцятьох родин казка позначає як приписаних із Мотижина 1848 року: Максим Безсмертний, зять у шостій родині, і Осип Скибенко, записаний у дванадцятій.[1]
На 1900 рік село вже належить Андрію Владиславовичу Савицькому, «хозяйство въ имѣніи ведется самимъ владѣльцемъ», а земля розкладається так: усього 1842 десятини, з них 1735 поміщикові й 107 селянам.[23] Надільної землі Похилевич рахує 103 десятини на 72 ревізькі душі, а щорічний викупний платіж за неї 47 рублів 56 копійок.[22]
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1850 | 140 | 12 родин, 67 душ чоловічої статі й 73 жіночої за ревізькою казкою[1] |
| 1864 | 145 | обох статей[21] |
| 1887 | 200 | обох статей; ревізьких душ 72[22] |
| 1900 | 328 | у 65 дворах: 175 чоловіків і 153 жінки[23] |
| 1923 | 551 | 274 чоловіки й 277 жінок у 154 володіннях[24] |
| 1971 | 849 | жителів[25] |
| 2000 | 759 | у 367 будинках і 418 господарствах[31] |
Чим село жило
Після купівлі села Сулимовою тут, «по обилію здѣсь лѣса», поставили чотири заводи й два водяні млини,[21][20] а збиралися ставити ще й пʼятий, суконний.[21] Районний нарис 2006 року приписує їх самій Сулимовій;[26] докладно про них - в окремому записі.
Гончарство при цьому нікуди не ділося: 1887 року Похилевич і далі пише, що жителі займаються горщиковим виробництвом.[22]
За довідником 1900 року, промислових закладів у селі вже не було.[23] Є школа грамоти, громадський хлібний магазин і пожежна частина з двох бочок, пʼятьох багрів і чотирьох драбин. Панський комплекс згас цілком.
1914 року в селі знову ставлять ґуральню, а 1924 року з неї робиться спиртзавод.[26] 1932-го київська газета мимохідь згадує ґуральню: у фейлетоні про безгосподарність сказано, що два тижні тому «проти воріт плахтянської гуральні» лежав труп коня.[9] 1940 року макет заводу займає піввімнати на районній сільськогосподарській виставці в Макарові.[13] А наприкінці 1950-х на тій самій базі стає завод кормових антибіотиків: районний нарис датує це 1958 роком.[26] Радянський довідник назве завод «одним з найбільших на Україні».[25]
У липні 1925 року київська газета надрукувала побутовий нарис про базар у Клавдієві, і плахтянці там мають прізвисько - «дьохтяні чоботи».[8]
XX століття
8 листопада 1905 року селяни Плахтянки напали на драгунський патруль; наступного року судова палата присудила Ісаака Сімораза, «по лишеніи всѣхъ особыхъ правъ и преимуществъ, къ заключенію въ тюрьмѣ на 8 мѣсяцевъ».[3] Про решту нападників замітка каже тільки «совместно съ другими крестьянами». Через кілька років горів панський ліс: архівна хроніка датує підпали 1908 і 1909 роками.[37]
10 травня 1908 року плахтянці й гавронщинці, що працювали в полі, зловили каторжанина-втікача з Мотижина Антона Кривенка «і тут же на місці й вбили».[4]
На початку листопада 1924 року газети повідомили, що в селі вбили голову сільради, комуніста Зарицького - пострілом з обріза через вікно. Убивць знайшли по сліду службовим собакою; це були Биньковський і Беленчук, обидва з банди, яку раніше ліквідували за участю самого вбитого.[5] Про це написали газети Харкова й Сталіного.[6]
1930 року в Плахтянці розкуркулили трьох одноосібників: Мукшиленка Олександра Герасимовича, Сімороза Василя Гавриловича і Сімороза Данила Івановича.[40] Того самого року в селі вже діяв невеличкий колгосп «13-річчя Жовтня»,[26] і 1939 року районна газета називає тутешнього діда колгоспником цієї артілі.[11]
У листопаді 1932 року, за зведенням ДПУ про хлібозаготівлю, голова сільради Кузьменко затримав «спекулянта» Кравченка з пʼятнадцятьма пудами хліба, а потім, домовившись із секретарем партосередку Кирпачем, сім пудів повернув і до відповідальності не притяг.[38]
Районний нарис пише про голод так: «Скільки померло від голоду, - невідомо, бо вивчення цього питання було під забороною партії більшовиків».[26]
Навесні 1934 року київська газета надрукувала велику статтю про Плахтянку. З неї відомо, що в селі було сім селькорів, а найактивнішого з них, Пісковця О. І., завідувача школи й секретаря комсомольського осередку, у березні виключили з комсомолу за «розвал комсомольської роботи» - хоч перевірка того, у чому його звинувачували, не підтвердила.[12]
У жовтні 1939 року Плахтянська сільрада ввійшла до Макарівського другого виборчого округу № 9 разом із шістнадцятьма іншими,[10] а в грудні на місцевих виборах у селі працювала дільниця № 6 на 880 виборців.[11]
Війна. Улітку 1941 року на рубежі, до якого входила й Плахтянка, тримала оборону 171-ша стрілецька дивізія: нарис про сусідню Красногірку датує це 15-30 липня,[29] а нарис про саме село каже про півтора місяця боїв на його полях.[26] Село визволили 1943 року, і братська могила воїнів, які загинули за нього, стоїть у центрі села - залізобетонна скульптура воїна на цегляному постаменті.[42] Районний перелік памʼяток називає памʼятник на честь 82 воїнів-односельців,[32] а нарис про село пише, що загинули 120 чоловіків;[26] повний розбір чисел і те, що показує сам камінь, - у записі про війну. У фонді окупаційної Плахтянської сільської управи 1941-1943 років є списки населення села на 1942 рік і жителів, відправлених на роботу до Німеччини, акти про народження 1941-1942 і про смерть 1941 року.[41]
Уже після відступу фронту, 29 червня 1944 року, військовий трибунал засудив до пʼятнадцяти років колгоспника Петра Никифоровича Петренка, 1904 року народження. Він вийшов живим - через одинадцять років, по амністії.[39]
1986 року село прийняло 283 переселенців із зони відчуження; сто нових хат для них звели будівельники з Чернігівщини.[26]
Церква і школа
Своєї церкви в Плахтянці в XIX столітті не було. Парафія її була в сусідній Андріївці, при Вознесенській церкві.[20][36]
У 1840-1850-х роках плахтянців записували в андріївській метричній книзі як «Деревни Плахтянки крестьянинъ», а хрестив їхніх дітей у 1846-1852 роках андріївський священник Константинъ Величковскій.[2] У січні 1851 року на всю парафію припало вісім народжень, і щонайменше двоє з них були плахтянські.
На 1900 рік тут працює одна школа грамоти - найнижчий тип початкової.[23] Початкову відкрили 1923 року.[26] У лютому 1944-го красногірську пʼятирічку перетворили на семирічку, і в ній навчалися діти Красногірки, Андріївки й Плахтянки; на осінь того року в школі було девʼять учителів і 140 учнів.[28] На початок 1970-х у самій Плахтянці це вже восьмирічка з клубом і бібліотекою, а при них дільнична лікарня на 25 ліжок.[25] Нове шкільне приміщення поставили 1976 року.[26] Сьогодні тут гімназія з дошкільним відділенням.[45]
Що збереглося
Колишній завод кормових антибіотиків, з 1961 року біохімзавод, 1993 року перейшов на ветеринарні препарати.[26] Стоїть гімназія,[45] стоїть братська могила зі скульптурою воїна,[42] а окремо від неї - стіна з іменами односельців, які не повернулися з війни.[46]
Тепер село в Макарівській селищній громаді.[44]
Для пошуку. Метрики плахтянців шукайте не під назвою села, а за Вознесенською церквою села Андріївка, фонд 127 ЦДІАК. Прізвища, які повторюються в цих книгах найчастіше, - Соломенко (він же Соломка), Касапчук (він же Касапченко), Варига, Онищук, Бондарчук; писар пише те саме прізвище по-різному навіть у сусідніх роках, тому шукати варто за основою. Записи Червоної Гірки 1946 року шукайте під Плахтянською сільрадою,[34] а на 1987 рік вона вже в Андріївській.[35] Документи окупаційної сільської управи - окремий фонд ДАКО, вісім справ.[41]