Плахтянка
село, Бучанський район, Київська область
У грудні 1926 року київський місячник надрукував статтю про українську кераміку, і в переліку майстрів там стоїть один рядок про наше село: «Ганчар Остап Бондарчук з с. Плахтянки на Київщині ліпить цілі полки червоної армії, представників влади „комісарів", жертв війни „інвалідів" і славних будьоннівців верхи на конях».[7] За шістдесят два роки до того Похилевич писав про тих самих людей інакше: зігнані сюди поміщицькі селяни «крайне бѣдны и получаютъ единственное пропитаніе отъ горшечнаго производства, коимъ занимаются въ свободные отъ барщины дни».[17]
Село лежить при шосе Макарів - Клавдієве, а от відстань до райцентру два наші довідники дають різну: районний нарис 2006 року - вісім кілометрів,[22] радянська «Історія міст і сіл» 1971 року - три.[21] Звести їх нічим, і ми лишаємо обидва числа так, як вони надруковані. До 1917 року це Київський повіт, Макарівська волость, і саме за цією адресою слід шукати його документи: своєї церкви Плахтянка не мала ніколи, а в паперах вона довго значилася не селом, а деревнею.
Назва
Найдавніша відома згадка - 1768 рік. Того року князь Антоній Любомирський виміняв Каетану Росцішевському, декану київської капітули, Макарівський ключ на Уладівку в Брацлавському, і в переліку сіл, що йшли разом із Макаровом, Плахтянка названа поіменно: «Naliwajkówkę, Zabujanie, Kodrę, Andrzejówkę, Płachciankę, Gawrońszczyznę…».[15] Той самий словник додає, що «у половині минулого століття [Плахтянка] належала до маєтку Макарів»,[16] а газетна публікація 2012 року дає 1772 рік і 17 дворів.[27] Три свідчення сходяться на одному десятилітті.
Про походження назви є дві версії - від грецького πλίνθος, цегли,[17] і від майстерні для виробництва плахти.[22] Обидві молодші за назву, яку вони пояснюють, і жодна не спирається на документ; чому саме так, розібрано окремо. Той самий том 2006 року у вступному розділі відносить Плахтянку до назв, «які переказують заняття людей», - разом із Фермою й Макарівською Будою.[22] Найранішу форму назви записано по-польськи як «Płachcianka».[15]
Кому належало
Від 1840-х років і до розпаду поміщицького землеволодіння - тобто близько вісімдесяти років - Плахтянка й Мотижин були одним маєтком, і Похилевич каже це прямо: «Земли въ Мотыжинѣ съ деревцею Плахтянкою, составляющими одно имѣніе, 7875 десятинъ».[17] Ланцюг власників такий: у XVIII столітті Макарівський ключ, з початку XIX - Іосиф Шимановський, далі Іуліана Сулимова, по другому чоловіку генеральша Ловцова, а по її смерті 1860 року маєток за заповітом дістався племінниці Марії Миколаївні Кандибі, по чоловіку генеральші Савицькій.[18] Рік смерті тут поправлений самим Похилевичем: у виданні 1864 року стояв 1859-й, а у виданні 1887-го він виправив на 1860-й і заразом звів Сулимову з Ловцовою в одну жінку.[17][18] Заміж за генерала Савицького Марія Кандибова вийшла вже після того, як маєток до неї перейшов.[23]
Коли саме Сулимова купила Плахтянку, джерела розходяться: Похилевич пише 1830 рік,[17] польський словник - 1839.[16] Мотижин при цьому куплено окремо й 1840 року, і тут обидва видання Похилевича згодні між собою.[18] Тобто угод було дві, а не одна.
Найповніший документ про село - ревізька казка 1 жовтня 1850 року. Вона описує 12 родин, 67 душ чоловічої статі й 73 жіночої, і це число стоїть у самому папері: «Всего же наличныхъ мужескаго пола шестьдесятъ семь, женскаго семьдесятъ три».[1] Разом із казкою підшито довіреність, у якій власниця доручає своєму дворовому Григорію Єрмолайовичу Соломенку розписатися за неї в Ревізькій комісії, і називає маєток дослівно: «въ имѣнiи моемъ Кiевской губернiи и уѣзда въ мѣстечкѣ Мотыжинѣ и деревнѣ Плахтянкѣ».[1] Кріпак, якому пані довіряє підпис за себе, носить одне з тих прізвищ, що стоять у плахтянських метриках і через сто років стоятимуть на памʼятнику загиблим.
Двоє чоловіків із дванадцятьох родин казка позначає як приписаних із Мотижина 1848 року, тобто на час перепису вони прожили в селі два роки: Максим Безсмертний, зять у шостій родині, і Осип Скибенко, голова дванадцятої.[1]
На 1900 рік село вже належить Андрію Владиславовичу Савицькому, «хозяйство въ имѣніи ведется самимъ владѣльцемъ», а земля розкладається так: усього 1842 десятини, з них 1735 поміщикові й 107 селянам.[19] Надільної землі Похилевич рахує 103 десятини на 72 ревізькі душі - менш як півтори десятини на душу, - а щорічний викупний платіж за неї 47 рублів 56 копійок.[18]
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1850 | 140 | 12 родин, 67 душ чоловічої статі й 73 жіночої за ревізькою казкою[1] |
| 1864 | 145 | обох статей[17] |
| 1887 | 200 | обох статей; ревізьких душ 72[18] |
| 1900 | 328 | у 65 дворах: 175 чоловіків і 153 жінки[19] |
| 1923 | 551 | 274 чоловіки й 277 жінок у 154 володіннях[20] |
| 1971 | 849 | жителів[21] |
| 2000 | 759 | у 367 будинках і 418 господарствах[22] |
Ряд іде рівно й без провалів, і навіть тридцяті роки в ньому не видно - між 1923 і 1971 роком у нас просто немає жодного числа. Порівнювати ці сім рядків треба обережно: перші два рахують душі, четвертий двори, пʼятий володіння за одним переписом і господарства за іншим.
Чим село жило
Купивши село, Сулимова поставила тут, «по обилію здѣсь лѣса», чотири заводи й два водяні млини, а збиралася ставити ще й пʼятий, суконний.[17] Той самий кущ незалежно перелічує польський словник,[16] а докладно про нього - в окремому записі.
Довідник 1900 року перелічує промислові заклади в кожному селі окремим абзацом - і в Плахтянки такого абзаца немає взагалі. Є школа грамоти, громадський хлібний магазин і пожежна частина з двох бочок, пʼятьох багрів і чотирьох драбин.[19] Панський комплекс згас цілком.
Через чотирнадцять років у селі знову ставлять ґуральню, а 1924 року з неї робиться спиртзавод.[22] Чи стала ґуральня 1914 року на панському фундаменті, не каже жодне джерело: відомо тільки, що промисел у селі згас до 1900 року й відновився 1914-го. 1932-го київська газета мимохідь підтверджує, що виробництво працює: у фейлетоні про безгосподарність сказано, що «проти воріт плахтянської гуральні» два тижні лежав труп коня.[9] 1940 року макет заводу займає піввімнати на районній сільськогосподарській виставці в Макарові.[13] А наприкінці 1950-х на тій самій базі стає завод кормових антибіотиків: районний нарис датує це 1958 роком,[22] описи самого підприємства - 1959-1960-ми. Радянський довідник назве завод «одним з найбільших на Україні».[21]
Гончарство при цьому нікуди не ділося й тримало людей ще довго після скасування кріпацтва. Останній слід ремесла в документах - той самий Остап Бондарчук 1926 року.[7]
У липні 1925 року київська газета надрукувала побутовий нарис про базар у Клавдієві, і плахтянці там мають прізвисько - «дьохтяні чоботи».[8]
XX століття
8 листопада 1905 року селяни Плахтянки напали на драгунський патруль; наступного року судова палата присудила Ісаака Сімораза, «по лишеніи всѣхъ особыхъ правъ и преимуществъ, къ заключенію въ тюрьмѣ на 8 мѣсяцевъ».[3] Про решту нападників замітка каже тільки «совместно съ другими крестьянами». Тими самими роками горів панський ліс: архівна хроніка датує підпали 1908 і 1909 роками.[31]
10 травня 1908 року плахтянці й гавронщинці, що працювали в полі, зловили каторжанина-втікача з Мотижина Антона Кривенка «і тут же на місці й вбили».[4]
У листопаді 1924 року в селі вбили голову сільради, комуніста Зарицького - пострілом з обріза через вікно. Убивць знайшли по сліду службовим собакою; це були Биньковський і Беленчук, обидва з банди, яку раніше ліквідували за участю самого вбитого.[5] Про це написали газети Харкова й Сталіного, тобто телеграма пішла на всю республіку.[6]
1930 року в Плахтянці розкуркулили трьох одноосібників: Мукшиленка Олександра Герасимовича, Сімороза Василя Гавриловича і Сімороза Данила Івановича.[34] Того самого року завели колгосп «13-річчя Жовтня» - і що артіль саме плахтянська, ми знаємо з єдиного місця: районна газета 1939 року наводить пряму мову тутешнього діда, який називає її своєю.[11] Така сама артіль була і в сусідній Небелиці.
Про голод 1932-1933 років у Плахтянці не лишилося жодного імені. Мартиролога по селу київський том книги памʼяті не має; є лише зведення листопада 1932 року, у якому голова сільради Кузьменко затримав «спекулянта» Кравченка з пʼятнадцятьма пудами хліба, а потім, домовившись із секретарем партосередку Кирпачем, сім пудів повернув і до відповідальності не притяг.[32] Актів про смерть Плахтянської сільради за ці два роки теж немає: ми прочитали зміст усіх пʼятьох книг, і села немає в жодній.[36] Це не окрема біда Плахтянки - акти 1932-1933 років збереглися лише по семи сільрадах району.
Районний нарис пише про це так: «Скільки померло від голоду, - невідомо, бо вивчення цього питання було під забороною».[22]
Навесні 1934 року київська газета надрукувала велику статтю про Плахтянку. З неї відомо, що в селі було сім селькорів, а найактивнішого з них, Пісковця О. І., завідувача школи й секретаря комсомольського осередку, у березні виключили з комсомолу за «розвал комсомольської роботи» - хоч перевірка того, у чому його звинувачували, не підтвердила.[12]
У жовтні 1939 року Плахтянська сільрада ввійшла до Макарівського другого виборчого округу № 9 разом із шістнадцятьма іншими,[10] а в грудні на місцевих виборах у селі працювала дільниця № 6 на 880 виборців.[11]
Війна. Улітку 1941 року на рубежі, до якого входила й Плахтянка, тримала оборону 171-ша стрілецька дивізія: районний літопис датує це 15-30 липня,[25] а нарис про саме село каже про півтора місяця боїв на його полях.[22] Село визволили 1943 року, і братська могила воїнів, які загинули за нього, стоїть у центрі - залізобетонна скульптура воїна на цегляному постаменті.[35] Скільки односельців не повернулося, джерела кажуть по-різному - від 82 до 120;[26][22] повний розбір чисел і те, що показує сам камінь, - у записі про війну.
Останній за часом вирок, який дістав плахтянець, датовано вже після відступу фронту: Петренка Петра Никифоровича, 1904 року народження, колгоспника, 29 червня 1944 року військовий трибунал засудив до пʼятнадцяти років. Він вийшов живим - через одинадцять років, по амністії.[33]
1986 року село прийняло 283 переселенців із зони відчуження; сто нових хат для них звели будівельники з Чернігівщини.[22] Числа населення на той рік у нас немає: найближчі відомі - 849 людей на початок 1970-х[21] і 759 на кінець 2000-го.[22]
Церква і школа
Своєї церкви в Плахтянці не було ніколи. Парафія її була в сусідній Андріївці, при Вознесенській церкві, і це кажуть незалежно польський словник[16] і картка географічного покажчика архіву.[30]
Підтверджує це й сама метрична книга. У записах 1841, 1846, 1851 і 1852 років стоїть «Деревни Плахтянки крестьянинъ», а вінчав і хрестив тих людей андріївський священник Константинъ Величковскій.[2] У січні 1851 року на всю парафію припало вісім народжень, і двоє з них були плахтянські.
Для пошуку. Метрики плахтянців лежать не під назвою села, а під назвою парафії: шукати їх треба за Вознесенською церквою села Андріївка, фонд 127 Центрального державного історичного архіву. За назвою самої Плахтянки в іменних покажчиках не знайдеться нічого. Прізвища, які повторюються в цих книгах найчастіше, - Соломенко (він же Соломка), Касапчук (він же Касапченко), Варига, Онищук, Бондарчук; писар пише те саме прізвище по-різному навіть у сусідніх роках, тому шукати варто за основою.
Школи в селі довго не було зовсім. На 1900 рік тут працює одна школа грамоти - найнижчий тип початкової.[19] Початкову відкрили 1923 року.[22] У лютому 1944-го красногірську пʼятирічку перетворили на семирічку, і в ній навчалися діти Красногірки, Андріївки й Плахтянки; на осінь того року в школі було девʼять учителів і 140 учнів.[24] На початок 1970-х у самій Плахтянці це вже восьмирічка з клубом і бібліотекою, а при них дільнична лікарня на 25 ліжок.[21] Нове шкільне приміщення поставили 1976 року.[22] Сьогодні тут гімназія з дошкільним відділенням.[38]
Що збереглося
Завод, з якого село жило сто років, працює й досі - тепер він робить ветеринарні препарати.[22] Стоїть гімназія, стоїть братська могила зі скульптурою воїна, а поруч із нею - окрема стіна з іменами односельців, які не повернулися з війни. Стіну між 2011 і 2020 роками переоблицювали чорним гранітом, і мармур, з якого ми читали імена, лишився тільки на фотографіях.[14]
Плахтянська сільрада проіснувала з 1923 по 2020 рік. У 1946-му до неї входила ще й сусідня Червона Гірка,[28] а до 1987-го рада стала односільною, бо Червона Гірка перейшла до Андріївської.[29] Тепер село в Макарівській селищній громаді, і Плахтянка в Україні одна: перевірено по всьому чинному переліку населених пунктів.[37]