Оборона, окупація і два памʼятники, 1941-1945

З 15 по 30 липня 1941 року 171-ша стрілецька дивізія тримала оборону Києва на рубежі, у переліку якого стоять Дружня, Вабля, Козинці, Андріївка, Микуличі, Плахтянка, Загальці, Неброди, Липівка, Королівка й Майданівка. Літопис району, з якого ці дати взято, додає до переліку одне речення: «Бої були надзвичайно жорстокими».^[4]

Той самий том, уже в нарисі про саме село, міряє ці бої інакше: радянські воїни вели їх на полях Плахтянки «протягом півтора місяці».^[5] Ні початку, ні кінця, ні документа під цим рядком немає.

22 серпня 1941 року село потрапило в зведення Радянського Інформбюро. «В селах Плахтянка, Озерщина і Кролівка німці увели частину», - друкує того дня «Пролетарська правда» на першій шпальті.^[1] Наш уривок обривається на цьому слові, і самої шпальти ми не читали, тому що там сказано далі - «увели частину» людей чи ввели частину військ, - лишається невідомим. Скільки тривали бої перед тим, з цього рядка не видно.

Молоко й патрони

Через Плахтянку возили патрони. П. Г. Багачук із сусідньої Красногірки влаштувався робітником на молочний пункт і дістав документ на право їздити вночі до Плахтянки, куди з Красногірки направляли молоко; у бідони вантажили патрони, підвода завертала в ліс, і там їх приймали Микола Ярошенко та Марія Леонова, секретар підпільного Бородянського райкому комсомолу, - для партизанського загону.^[4]

Підпільні групи Макарівського району працювали разом із групами в селах Хмільна, Красногірка, Плахтянка, Мотижин, Копилів, Фасова, Борівка, Шнурів Ліс, Кодри, Макарів і Ніжиловичі.^[6] Скільки людей було в плахтянській групі й хто до неї входив, книжка не каже.

1943 року село визволили.^[2]

У центрі села стоять два памʼятники, а не один

Їх розділяє кілька метрів.

Перший - братська могила. Рішення виконкому Київської обласної ради від 23 листопада 1970 року описує її під наскрізною позицією 589: «Братська могила воїнів Радянської Армії, які загинули в 1943 році за визволення села Плахтянка… На могилі скульптура воїна з залізобетону, постамент цегляний».^[2] Скульптура несе овальний вінок із написом російською: «ВЕЧНАЯ СЛАВА ГЕРОЯМ, ПАВШИМ В БОЯХ ЗА СВОБОДУ И НЕЗАВИСИМОСТЬ НАШЕЙ ВЕЛИКОЙ РОДИНЫ». Жодного імені на ній немає.^[3]

Другий - стіна з іменами. Напис на ній український: «ВІЧНА СЛАВА ВОЇНАМ ОДНОСЕЛЬЧАНАМ, ЯКІ ВІДДАЛИ СВОЄ ЖИТТЯ ЗА СВОБОДУ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ НАШОЇ БАТЬКІВЩИНИ 1941-1945 РР.», і під ним ідуть іменні плити.^[3] Рішення 1970 року його не описує.

Обидва обʼєкти зведено в один запис пізніше. Районний перелік памʼяток подає позицію 69: «Братська могила воїнів Рад. армії та памʼятник на честь 82 воїнів-односельців», дати 1954 і 1967, охоронний № 539.^[7] Те саме формулювання, до коми, стоїть в облікових даних під охоронним номером 32-227-0269.^[3]

82, 120 і те, що на камені

Ми порахували позиції по колонках самі, з фотографії. Мармур розходиться з реєстром на пʼять рядків, і це звичайна для реєстру похибка. А от дві темні металеві плити реєстрове формулювання не знає взагалі: інший матеріал, інший спосіб різьблення, власний окремий алфавіт від А до Ю. Це пізніший додаток, і тридцять одне імʼя з нього не могло потрапити в число 82 ні за яких обставин.

Тобто менше число описує стіну, якою вона була на час обліку. Більше, з нарису, майже сходиться з тим, що стоїть на камені сьогодні.

Числа нагороджених нарис не рахував сам. «76 жителів нагороджені орденами і медалями Союзу РСР» він переписав з книжки 1971 року, де цей рядок стоїть дослівно так само.^[8][5] Звідти ж і решта: 150 жителів воювали на фронтах і в восьми партизанських загонах.

Мармур замінили гранітом

Між 2011 і 2020 роками стіну переоблицювали чорним гранітом, і імена перерізали наново.^[3]

Заголовок і дати лишилися ті самі, слово в слово. Змінився спосіб запису імені: на мармурі стояло Г.Ю. БІДЕНКО, великими літерами, з ініціалами попереду, на граніті - Біденко Г.Ю.. Колонок стало сім замість шести. Обидві темні плити зникли, а їхні прізвища влилися в загальний алфавіт: у 2020 році колонка 3 це пʼять Кривенків поспіль, а в 2011 всі вони стояли не на мармурі, а збоку.^[3]

Перелік при цьому зберігся: верхівки колонок 2020 року збігаються з мармуром 2011-го.^[3] Але камінь, з якого переписано наведені нижче імена, розібрано.

Чого на камені не видно

Тринадцять позицій закриває штучний вінок, і закриває на всіх наявних кадрах, обох років.^[3] Шість із них у пʼятій колонці мармуру: прізвище там читається - Сімороз, - а ініціали ні, і ці шість у переліку нижче стоять. Решта сім не читається зовсім.

На камені 118 позицій, прізвище прочитано в 106, тобто перелік неповний на дванадцять. Сім із цих дванадцяти пояснює вінок, а звідки взялися ще пʼять, ми не знаємо: жодна з наявних фотографій цього місця не показує.

Прізвища на камені повторюються густо. У прочитаних 106 рядках Сімороз стоїть пʼятнадцять разів, Онищук девʼять, Кривенок вісім.^[3] Скільки Сіморозів серед семи позицій, які не читаються зовсім, невідомо. Ті самі прізвища стоять у селі й за сто років перед тим: Соломенко, Онищук, Гончаренко й Мукименко записані в ревізькій казці 1850 року, а Скибенко й Безсмертний приписані до Плахтянки 1848-го. Родинного звʼязку між конкретними людьми ми не стверджуємо: це збіг прізвищ у селі, де вони найпоширеніші.

Ми переписали плити двічі, незалежно, і з кадрів різних років. Розбіжність між двома переписами склала вісім рядків зі ста трьох, а порядок рядків збігся у всіх восьми ділянках стіни.^[3]

Тринадцяти закритих імен не добере жодна фотографія. Шукати їх треба в книзі обліку безповоротних втрат Макарівського райвійськкомату, куди сільради подавали списки після визволення, - звідти ж можна дізнатися, звідки взялося число 120.