Село їде посагом до Трубецьких і лишається в роду сто років

До 1816 року Гавронщина числилася при Макарівському маєтку.^[3] Того року старша дочка колишнього київського губернського маршала Казимира Росцішевського Людвіка вийшла заміж за князя Трубецького і дістала в посаг Гавронщину та Майданівку Бородянського району.^[6] Похилевич додає, що сталося це «подъ вліяніемъ замѣчательныхъ обстоятельствъ», а що то були за обставини, не пояснює ні він, ні хтось після нього.^[3] Польський географічний словник переказує те саме коротше: маєток перейшов до князя Трубецького «drogą wiana za Ludwiką Rościszewską».^[5]

З того шлюбу почалися сто років, які село прожило під одним родом.

Після 1825 року він майже не виїжджав із села

Чоловіком Людвіки був Олександр Петрович Трубецькой, народжений 18 серпня 1792 року, член масонської ложі «Обʼєднаних словʼян» і рідний брат декабриста Сергія Петровича.^[6] Дітей у подружжя було четверо: сини Володимир і Петро, дочки Дарина й Марія. Дарина вийшла за Розеслава Рильського й стала прабабкою Максима Рильського.

1825 року Олександр Петрович спалив у Гавронщині документи братів Сергія і Петра, які ті переховували тут; після арешту братів він не поїхав до Петербурга, бо при дворі йому натякнули.^[6] Відтоді, за нарисом, він жив у селі майже постійно.

У 1856 році Сергій Петрович Трубецькой, повернувшись із заслання, навідав у Гавронщині племінників.^[6] Це єдиний його приїзд, який нарис датує; про роки до арешту той самий нарис каже, що брати «до того неодноразово приїжджали в Гавронщину».^[6]

Маєток тим часом виглядав так, як описав його Похилевич 1864 року: дім поміщиці, запасний хлібний магазин, мідний завод - уже скасований - і три водяні млини, з них одна крупчатка.^[4]

Камінь суперечить книжці на чотири роки

Гавронщина перейшла у спадок Петрові Олександровичу Трубецькому, камер-юнкерові двору, який служив при київському, волинському й подільському генерал-губернаторі.^[6] Похований він тут-таки, при церкві. Напис нарис переказує - не фотографією й не факсиміле, а сучасним набором: «На постаменті написано "Князь Петр Олександрович Трубецкой - камеръ-юнкеръ двора его императорского величества род. 1833 г. Скон. 26 января 1893 г."»^[6] Половина слів у ньому вже переведена на теперішній правопис, тобто це переказ каменя, а не його копія.

На самому камені, за знімками 2011 року, читається інше: рік кінчається трійкою, а третю цифру затуляє суха стеблина.^[2]

Рік народження в того самого нарису подвійний. У тексті стоїть 1829, а в наведеному через два абзаци написі - 1833.^[6] Знімок каменя проти 1829 теж: остання цифра там трійка.^[2] Розсудити це може лише новий знімок при боковому світлі або метричний запис.

За кілька метрів лежить друга плита

Крім обеліска, на тому самому місці стоїть сучасна плита з написом «НА ЦЬОМУ МІСЦІ ПОХОВАНІ РОДИЧІ ДЕКАБРИСТА СЕРГІЯ ПЕТРОВИЧА ТРУБЕЦЬКОГО».^[2] Хто й коли її поклав, зі знімка не видно, а в переліку памʼяток району могили Трубецьких немає взагалі.

Внук став лікарем і не брав із селян грошей

Внук Олександра Петровича, Володимир Петрович, вивчився на лікаря й відкрив у селі безплатну лікарню; до неї йшли з Плахтянки, Липівки, Андріївки й інших сіл, і лікував він сам.^[6] Маєтком до революції 1917 року керували родичі Мадейські - у друку прізвище стоїть як «Модейські», - а Марія Олександрівна Трубецька була дружиною Леонарда Мадейського, маршалка шляхти Київської губернії.^[6]

Про виїзд нарис каже так: «Як його родичі Модейські, що управляли помістям до революції 1917 року, Володимир Петрович не виїхав за кордон, а залишився в Україні».^[6] Найприродніше це читається як порівняння: не виїхали ні Мадейські, ні він. Помер він 1932 року й похований в Ірпені. Його дочка Марія, народжена 1897 року й померла 1975-го в Києві, була останньою княжною цієї лінії.

Для пошуку. Слово «безплатну» в розпізнаному тексті тому читається як «платну», і в чужих переказах ходить саме воно. Зі скану видно перше.

Дочка чи невістка: чия Гавронщина після 1887 року

Похилевич 1887 року пише, що маєток належить «дочері її Єлизаветі Іванівні», і розкладає землю по десятинах: 42 незручної, 431 зручної, 263 лісу, а в хуторі Рак ще 22 зручної і 579 лісу.^[3] Ці пʼять чисел дають у сумі 1337 десятин, з них 842 лісу, - рівно ті два підсумки, які на ті самі роки друкує польський словник.^[5]

Через тринадцять років офіційний «Список населенных мест» 1900 року називає власницею княгиню Єлизавету Іванівну Трубецьку й додає, що «господарство веде сама власниця».^[1] Тобто вона тримає Гавронщину й через сім років після смерті Петра Олександровича.

Ким вона доводилася Людвіці, з цих джерел не виходить, а версій дві.

Дочка - так кажуть Похилевич і польський словник, прямо.^[3][5]

Невістка - так виходить із її власного імені: по батькові «Іванівна» стоїть у двох виданнях незалежно, а титул при ній княжий, а не дівочий, тобто це не народжена Трубецька, а дружина Трубецького - найпевніше Петра Олександровича, з яким вона й ділила Гавронщину.^[3][1] Тоді Людвіці вона невістка, а не дочка.

Другу версію підпирає ще одне: того самого 1900 року в Радомисльському повіті землі цього ж роду записані за княгинею Ольгою Іванівною Трубецькою.^[1] Дві Іванівни поряд - це або дві сестри, що вийшли за Трубецьких, або збіг, якого ми не пояснимо.

Розрізнить їх метричний запис - шлюбу Петра Олександровича або народження Володимира Петровича в книзі гавронщинської церкви.

Могилу розкопали в голодні роки

1932 і 1933 року селяни зруйнували могилу Петра Олександровича, шукаючи цінності, які можна було виміняти на хліб; згодом її відреставрували.^[6] Про самі ті роки в Гавронщині - і про те, чому жодного імені померлих у них ми не знаємо, - розказано окремо.