Марʼянівка
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Мервинъ, Маріановка, Марьяновка, хутір Мегедів
У 1900 році тут було девʼять дворів і шістдесят чотири душі, а вся земля до клаптика стояла в міщанській власності - за родиною Мегедів.[11] Сьогодні в Марʼянівському старостинському окрузі 762 людини.[24] Двох цих чисел підряд не читають: 1900 року рахували двори хутора, 2022-го - округ, і це різні одиниці обліку. Виросло село через переселення: у травні 1986 року сюди привезли людей з-під Чорнобиля.
Село лежить за сорок кілометрів на захід від Києва, у Макарівській громаді Бучанського району.[27] До революції воно не мало до Макарова жодного стосунку: хутір числився за Бишівською волостю Київського повіту, а церковно тягнув до Великого Карашина.[8][11][10] Бишівським здебільшого лишався й район: сільрада стояла в ньому від його утворення, з лютого 1931 до січня 1935 року числилася за Брусилівським, а потім повернулася й пробула бишівською до 1959-го.[18]
Не плутати. У тій самій Макарівській громаді є друге село Марʼянівка, і розводить їх тільки реєстровий код.[27][26] Друге стоїть за три кілометри від Колонщини, звалося колись Раковином і має в переліку памʼяток власну братську могилу з іншим номером. Плутанина не теоретична: більшість газетних згадок «Марʼянівки Макарівського району» за двадцяті й тридцяті роки належать саме йому, бо наше в ті роки було бишівське.
Назва
Найдавніша відома форма - Мервинъ. Під нею хутір стоїть у Похилевича 1887
року: «Маріановка, или Мервинъ хут., въ 5 вер. по дорогѣ въ с.
Грузьку».[8] Польський «Słownik geograficzny» подає ту саму пару назв і
ту саму приналежність: Maryanówka al. Merwin, chutor, pow. kijowski, gm. Byszów.[10] Звідки взявся Мервинь, не пояснює жодне з них.
Друга назва, і в селі вона жива досі, - хутір Мегедів, за прізвищем власників. Марʼянівкою його назвали на честь Марʼяни Мегедь, удови купця другої гільдії зі станції Мотовилівки, яка ці землі купила.[9] Разом із нею на власних ділянках осіли чотири васильківські міщани, брати Максим, Прокіп, Михайло і Лука Демидовичі Мегеді.
Її і зображує герб села: жінка в срібній сукні тримає в одній руці каплицю, у другій вітряк. Каплиця й вітряк стоять у довіднику 1900 року як усе, що на той час було в хуторі понад житлові двори.[11]
Кому належало
Марʼяна Мегедь купила 216 десятин. Це число повторюють усі джерела, а рік розходиться: хроніка сусіднього Грузького ставить 1846-й,[16] нарис про саме село - 1864-й,[15] а стаття про датування поселень району - 1863-й, і тільки вона називає, звідки взяла: рукопис спогадів місцевого мешканця про діда, одного з перших поселенців хутора.[9] Перші дві дати надруковані в одній і тій самій книжці, на сторінках 247 і 330.
До 1887 року на цих 216 десятинах жили самі власники, їхні родини й кілька робітників - разом сорок шість душ обох статей.[8] За тринадцять років земля приросла на дві десятини, дворів стало девʼять, людей шістдесят чотири, з них тридцять шість чоловіків і двадцять вісім жінок; господарювали трипіллям, і вітряк об одному поставі належав міщанинові Микиті Прокофьевичу Мегеда.[11] Наприкінці століття власники змінилися чи додалися: 1893 року в Київському повіті завели дві справи про заставу хутора Марʼянівка при Бишеві - майна Андрієвських Ф. К. і Є. С.[21] і майна Мегедова І. Л.[22] Обидві лежать в архіві неоцифрованими, і далі заголовків опису ніхто з нас не бачив.
Три хутори, а потім вісім
Поруч росли інші хутори, названі за прізвищами господарів. Нарис перед мартирологом Голодомору називає їх десять: Мегеді на вісімдесят дворів, Василівка на сто двадцять, а далі Машовців, Павлівка, Чмирів, Опарʼєнків, Миколаїв, Лізарів, Андріївських, Черненків.[19] Хроніка Грузького додає одинадцятий, Каратюкове: у новорічну ніч 1917 року «Вільні козаки» розстріляли на Марʼянівських хуторах чотирьох братів Каратюків.[16]
Довідники рахували інакше, ніж люди. У 1924 році Марʼянівська сільрада Бишівського району складалася з трьох пунктів: хутір Марʼянівка - 26 володінь, хутір Василівка - 60, колонія Паулинівка - 23.[12] Через два роки в тій самій сільраді вже вісім: до тих трьох додалися урочища Князьке, Обірки, Побоїще, Тубанів і Черемешань, і разом вийшло 119 господарств та 621 душа.[13]
Від 1935-го садиби з хуторів зводили в одне місце, нарізаючи під двір по пʼятдесят-шістдесят соток; переїхало сімдесят відсотків хуторян, решта виїхала зовсім, і після 1938 року на хуторах не лишилося нікого.[18] Слід цього видно просто в бланках: до 1928 року акти пишуть «х. Марʼянівка»,[2] а 1935-го вже «с. Марʼянівка».[3]
Німці й чехи на Паулинівці
За кілометр від Мегедів лежала окрема німецька колонія. Похилевич описує її не
в статті про Марʼянівку, а в статті про Пашківку: «10 пруссаковъ еще въ 1870 г.
купили въ собственность 160 десят. Нѣмецкая колонія названа
Павлиновкою».[8] Довідник 1900 року дає їй 11 дворів і 47 людей на 169
десятинах, з яких 57 селянських, а решта - «мѣщанамъ изъ 6 иностранныхъ
поселенцевъ».[11] Польський довідник підписує її коротко: kol. niem..[10]
Кірхи, молитовного дому чи власної школи в Паулинівці не називає жодне з трьох джерел: на одинадцять дворів своєї культової споруди колонія не мала. Куди її люди ходили молитися і чому сусідня колонія Старицьке, у якої кірха була, до Марʼянівки не має стосунку, розказано в записі про колонію.
Хто саме там жив, каже книга народжень 1927 року. На аркушах 160-179 діти записані підряд: у Ляїв, Шпрінерів і Фрейліхів на Павлинівці, у Машовців на Василівці, у чотирьох родинах Мегедів на самому хуторі.[1] А книга шлюбів 1935 року показує, що колонія була не німецька, а мішана: Шульц бере Обет, а обидві Ворачек записані в графі національності чешками.[3]
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1887 | 46 | власники, їхні родини й наймані робітники на хуторі[8] |
| 1900 | 64 | у девʼятьох дворах хутора; окремо 47 душ у колонії Паулинівці[11] |
| 1926 | 621 | уся сільрада, вісім пунктів, 119 господарств[13] |
| 1965 | 390 | село після зселення хуторів[18] |
| 1971 | 331 | село, центр сільради[17] |
| 2000 | 842 | у 431 будинку й 388 господарствах[15] |
| 2022 | 762 | наявне населення старостинського округу[24] |
Ряд цей суцільним не читається, і насамперед через одиниці обліку. Число 621 рахує всю сільраду з вісьмома урочищами, а не село: у самій Марʼянівці того самого 1926 року було 27 господарств і 149 душ.[13] Тобто в ряду є один чужий рядок, і зіставляти між собою можна решту - село проти села.
Між 1971 і 2000 роком Марʼянівка більшає у два з половиною рази, чого не робить більше жодне село Макарівщини.
XX століття
Голод 1932-1933 років забрав на сільраді чотирнадцять життів - стільки імен у мартиролозі, і те саме число називає газетний нарис.[19][18] Ще двоє, брати Петро й Микола Кожедуби з Василівки, названі в самому нарисі й до таблиці не потрапили, тож відомих імен шістнадцять.[19] Сам нарис називає це невеликою смертністю проти сусідніх хуторів, і поруч для порівняння ставить Ястребеньки, де померло близько тридцяти, половина з них діти. Але серед чотирнадцятьох стоять чотири рядки з одним прізвищем «Степанчук» без імен - родина з чотирьох душ, що приїхала із Західної України, свого господарства не мала й вимерла цілком.[19]
Репресії пройшли селом двома різними хвилями. Перша, 1930-1931 років, забрала Мегедів: Петра і Якова виселили на пʼять років, Павла теж на пʼять, Олексія на три, Степана розкуркулили.[20] Друга, від 1937 року, була спрямована на німців: із дванадцятьох заарештованих того й наступного року девʼятеро були німці.[15] Івана Розе, Івана Шатта й Еріка Лерха розстріляли.[20] Четвертим був Павло Якович Машовець, 1871 року народження: він народився в Грузькому, а жив у Марʼянівці; вирок дістав 8 грудня 1937 року, виконали його 21-го. Через нього числа й розходяться - нарис 2006 року називає трьох розстріляних, нарис 2017-го чотирьох.[15][18] Далі, у 1942-1946 роках, девʼятьох уродженців села засудили як «німецьких шпигунів», а чотирьох жінок вислали «за межі України» на пʼять років кожну.[18][20] Троє з чотирьох мають німецький слід у самому записі - прізвище або по батькові Готлібівна й Августівна; четверту, Ганну Іванівну Штейнберг, том називає українкою й уродженкою Хмельниччини, і в Марʼянівці вона тільки жила.
Війна пройшла тут двічі. 10 липня 1941 року німці підійшли до села, і на полі між Грузьким і Марʼянівкою чоловіки добудовували військовий аеродром у формі літери «Г»; наступного дня в бою біля нього загинуло пʼятеро мешканців.[18] В окупацію село входило до підрайону «Грузьке», яким управляв комендант-мадяр, прозваний у селах «Соняшником» за жовту форму.[16] Визволення 8 листопада 1943 року кінцем боїв не стало: після німецького контрудару в селі стояли штаби двох стрілецьких дивізій і механізованого корпусу, один - у хаті Ілька Машовця.[18] Учасниками війни були 114 жителів, з них 88 полягло. Орденами й медалями нагороджено 87.[17] Два числа полеглих між собою не сходяться: на памʼятнику 1968 року стоїть 63 імені односельців, а нарис 2017 року каже про 88, і жодне джерело цієї різниці не пояснює.[23][18]
Після війни в селі працював колгосп імені Мічуріна; 1971 року його приєднали до великокарашинського «Комунара», і від села лишилася комплексна бригада на 1500 гектарів угідь, що вирощувала картоплю й льон.[17][15] А 1952 року «Радянський спорт» писав, що в Бишівському районі збори товариства «Колгоспник» «проходили мляво», і поставив село поруч із Грузьким, Пашківкою та Бишевом.[7]
Церква і школа
Своєї церкви хутір не мав ніколи. У 1887 році він числився за карашинською парафією,[8] до 1900-го обзавівся каплицею,[11] а храмове свято тут справляли на Симона.[16] Церква зʼявилася в селі аж 1992 року, і то в приміщенні старої школи; нову будували й не добудували.[15]
На початку 1920-х Олександр Мегедь закінчив учительські курси й відкрив у хуторі лікнеп; охочих виявилося більше, ніж вміщала хата.[18][19] Тоді зібрали гроші з кожного двору, купили в Радомишльському районі великий будинок, перевезли й переробили на школу - чотири класи, з 1925 року.[18] До 1937-го вона стала семирічкою й підпорядковувалася Бишівському районному відділу освіти. Далі дітей меншало, і 17 вересня 1973 року школу закрили: марʼянівські діти шістнадцять років їздили вчитися до Грузького, Великого Карашина й Макарова. Нову двоповерхову відкрили 1989 року: нарис Гедза датує це 17 серпня, а нарис 2006 року - 1 вересня.[15] Вона працює досі - тепер це гімназія на 54 учні, де з іноземних мов учать англійську та німецьку.[18][25]
1986: село, збудоване вдруге
3 травня 1986 року з-під Чорнобиля почали вивозити Старошепелицьку сільраду. Люди зі Старих Шепеличів, Бенівки й Нових Шепеличів - 780 осіб - приїхали сюди, і для них поставили нові будинки: за нарисом 2006 року їх було 315, за нарисом 2017-го - 350.[15][18] Будувала Львівська область, і слід цього лишився в назві вулиці: Дрогобицька, якої немає в жодному іншому селі району.[15] Разом із людьми сюди перенесли й сільраду, і колгосп: 1992 року на базі евакуйованого сюди колгоспу імені Калініна створили господарство, назване «Шепелицьке» - на памʼять про село, до якого вже ніхто не повернеться.[15]
За три роки в селі відкрили фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок на 50 місць, клуб на 210 і нову школу.[18] Саме тому число жителів тут не падало, а росло.
Що збереглося
Братська могила в центрі села. Перелік памʼяток подає в ній 28 радянських воїнів, полеглих у листопаді-грудні 1943 року, і памʼятник 63 воїнам-односельцям.[23] Рішення обласної ради, яке цей обʼєкт охороняє, самих чисел не дає: у ньому стоять сільрада, село, дати 1956 і 1968 та охоронний номер 1661.[6] Нарис 2017 року дає третє число полеглих, 29, і розкладає його на трьох офіцерів і двадцять шість рядових.[18] На знімках 2021 року видно, що імена на плитах таки є, і серед них шість разів повторюється прізвище Мегедь. Докладніше - у записі про визволення села.
На землях колишньої сільради лежать дві курганні групи, вісім і шість насипів, датовані широко - від III тисячоліття до нашої ери до I тисячоліття нашої. Хто й коли їх обстежив, у переліку не написано: обидві графи порожні.[23]
Для пошуку. Документи цього села до 1959 року лежать не в макарівських справах, а в бишівських, і це головна причина, чому його важко знайти. Акти цивільного стану Марʼянівської сільради йдуть у фонді ДАКО Р-5634 разом із Грузьким, Козичанкою, Лишнею, Мостищем, Новосілками, Пашківкою, Соснівкою, Чорногородкою та Ясногородкою.[1][2] Метрики XIX століття шукати треба в книгах Троїцької церкви Великого Карашина, а не за назвою власного села.[8] А в документі при назві може стояти будь-який із трьох районів: Бишівський ліквідували 1959-го,[4] 4 січня 1965 року сільраду віддали Фастівському, а 5 лютого повернули Макарівському.[5]