Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Марʼянівка
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Мервинъ, Маріановка, Марьяновка, хутір Мегедів
На гербі села жінка в срібній сукні тримає в одній руці каплицю, у другій вітряк. Каплиця й вітряк стоять у довіднику 1900 року як усе, що на той час було в хуторі понад житлові двори.[11] У 1900 році вся земля до клаптика стояла в міщанській власності - за родиною Мегедів.[15]
Село лежить у Макарівській громаді Бучанського району.[27] Хутір числився за Бишівською волостю Київського повіту, а церковно тягнув до Великого Карашина.[8][11][10] У 1900 році від хутора рахували 59 верст до Києва і 34 до залізничної станції Мотовилівка; телеграф був у Фасовій, а земська пошта в Макарові.[11]
Назва
Найдавніша відома згадка дає хутору дві назви одразу, і друга з них Мервинъ. Так він стоїть у Похилевича 1887 року: «Маріановка, или Мервинъ хут., въ 5 вер. по дорогѣ въ с. Грузьку».[8] Польський «Słownik geograficzny» подає ту саму пару назв і ту саму приналежність: Maryanówka al. Merwin, chutor, pow. kijowski, gm. Byszów.[10]
Ще одна назва - хутір Мегедів, за прізвищем власників.[15] Марʼянівкою його назвали на честь Марʼяни Мегедь,[16] удови купця другої гільдії зі станції Мотовилівки, яка ці землі купила.[9] Разом із нею на власних ділянках осіли чотири васильківські міщани, брати Максим, Прокіп, Михайло і Лука Демидовичі Мегеді.
Кому належало
Марʼяна Мегедь купила 216 десятин.[15] До 1887 року на цих 216 десятинах жили самі власники, їхні родини й кілька робітників - разом сорок шість душ обох статей.[8] До 1900 року дворів стало девʼять, людей шістдесят чотири, з них тридцять шість чоловіків і двадцять вісім жінок; господарювали трипіллям, і вітряк об одному поставі належав міщанинові Микиті Прокофьевичу Мегеда.[11] Наприкінці століття власники змінилися чи додалися: 1893 року в Київському повіті завели дві справи про заставу хутора Марʼянівка при Бишеві - майна Андрієвських Ф. К. і Є. С.[21] і майна Мегедова І. Л.[22] Як купували цю землю, розказано в записі про заснування хутора.
Три хутори, а потім вісім
Поруч росли інші хутори, названі за прізвищами господарів. Нарис перед мартирологом Голодомору називає їх десять: Мегеді на вісімдесят дворів, Василівка приблизно на сто двадцять, а далі Машовців, Павлівка, Чмирів, Опарʼєнків, Миколаїв, Лізарів, Андріївських, Черненків.[19] Хроніка Грузького називає ще хутір Каратюкове і пише, що з нього разом із Мегедями й постала Марʼянівка.[16] У грудні 1917 року до Грузького прибули «Вільні козаки», і згодом, у новорічну ніч, на Марʼянівських хуторах розстріляли чотирьох братів Каратюків.[16]
Довідники рахували інакше, ніж люди. У 1924 році Марʼянівська сільрада Бишівського району складалася з трьох пунктів: хутір Марʼянівка - 26 володінь, хутір Василівка - 60, колонія Паулинівка - 23.[12] Через два роки в тій самій сільраді вже вісім: до тих трьох додалися урочища Князьке, Обірки, Побоїще й Тубанів та хутір Черемешань, і разом вийшло 119 господарств та 621 душа.[13]
Від 1935-го садиби з хуторів зводили в одне місце, нарізаючи під двір по пʼятдесят-шістдесят соток; переїхало сімдесят відсотків хуторян, решта виїхала зовсім, і після 1938 року на хуторах не лишилося нікого.[18] Як це відбувалося, розказано в записі про зселення хуторів.
Німці й чехи на Паулинівці
Поруч лежала окрема німецька колонія. Похилевич описує її не в статті про Марʼянівку, а в статті про Пашківку: «10 пруссаковъ еще въ 1870 г. купили въ собственность 160 десят. Нѣмецкая колонія названа Павлиновкою».[8] Довідник 1900 року дає їй 11 дворів і 47 людей на 169 десятинах, з яких 57 селянських, а решта - «мѣщанамъ изъ 6 иностранныхъ поселенцевъ».[11] Польський довідник підписує її коротко: kol. niem..[10] Куди її люди ходили молитися і чому сусідня колонія Старицьке, у якої кірха була, до Марʼянівки не має стосунку, розказано в записі про колонію.
Хто саме там жив, каже книга народжень 1927 року. Діти в ній записані підряд: у Ляїв, Шпрінерів і Фрейліхів на Павлинівці, у Машовців на Василівці, у чотирьох родинах Мегедів на самому хуторі.[1] Колонія була не суто німецька: 1927 року там записано українців Ткаченків, а в книзі шлюбів сільради 1935 року Шульц бере Обет, а обидві Ворачек записані в графі національності чешками.[3] У книзі шлюбів 1928 року стоять вісім марʼянівських пар, і в пʼяти з них наречений - Мегедь; двоє з цих Мегедів узяли наречених із тим самим прізвищем.[2] Що ще записано по хуторах у ці роки, зібрано в записі про акти 1927-1928 років.
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1887 | 46 | власники, їхні родини й наймані робітники на хуторі[8] |
| 1900 | 64 | у девʼятьох дворах хутора; окремо 47 душ у колонії Паулинівці[11] |
| 1926 | 621 | уся сільрада, вісім пунктів, 119 господарств; у самій Марʼянівці 27 господарств і 149 душ[13] |
| 1965 | 390 | село після зселення хуторів[18] |
| 1971 | 331 | село, центр сільради[17] |
| 2000 | 842 | у 431 будинку й 388 господарствах[15] |
Виросло село через переселення: у травні 1986 року сюди привезли людей з-під Чорнобиля.[18]
XX століття
Голод 1932-1933 років забрав на сільраді чотирнадцять життів - стільки імен у мартиролозі, і те саме число називає газетний нарис.[19][18] Ще двоє, брати Петро й Микола Кожедуби з Василівки, названі в самому нарисі й до таблиці не потрапили.[19] Сам нарис називає це невеликою смертністю проти сусідніх хуторів, і поруч для порівняння ставить Ястребеньки, де померло близько тридцяти, половина з них діти. Але серед чотирнадцятьох стоять чотири рядки з одним прізвищем «Степанчук» без імен - родина з чотирьох душ, що приїхала із Західної України, свого господарства не мала й вимерла цілком.[19][18]
У 1930-1931 роках репресії забрали Мегедів: Петра і Якова виселили на пʼять років, Павла теж на пʼять, Олексія на три, Степана розкуркулили.[20][18] 1932 року, коли створювали колгосп імені Мічуріна, за спротив колективізації заарештували Т. Й. Лютера, Ф. В. Яблоника, Е. Ф. Вінклера, Ф. А. Леймана та інших.[15] У 1937-1938 роках заарештували дванадцятьох, із них девʼятеро німців. Газетний нарис 2017 року рахує серед мешканців і уродженців села одинадцять жертв репресій 1937-1938 років, із них чотирьох розстріляних.[18] Івана Розе, Івана Шатта й Еріка Лерха розстріляли.[20] Четвертим був Павло Якович Машовець, 1871 року народження: він народився в Грузькому, а жив у Марʼянівці; вирок дістав 8 грудня 1937 року, виконали його 21-го. Далі, у 1942-1946 роках, девʼятьох уродженців села засудили як «німецьких шпигунів», а чотирьох жінок вислали «за межі України» на пʼять років кожну.[18][20] Троє з чотирьох мають німецький слід у самому записі - прізвище або по батькові Готлібівна й Августівна; четверту, Ганну Іванівну Штейнберг, том називає українкою й уродженкою Хмельниччини, і в Марʼянівці вона тільки жила.
Війна пройшла тут двічі. 10 липня 1941 року німці підійшли до села, і на полі між Грузьким і Марʼянівкою чоловіки будували військовий аеродром у формі літери «Г»; наступного дня в бою біля нього загинуло пʼятеро мешканців.[18] В окупацію село входило до підрайону «Грузьке»,[18] яким управляв комендант-мадяр, прозваний у селах «Соняшником» за жовту форму.[16] За роки окупації шістнадцятьох вивезли на примусові роботи, трьох розстріляли.[18] Визволення 8 листопада 1943 року кінцем боїв не стало: після німецького контрудару в селі стояли штаби двох стрілецьких дивізій і механізованого корпусу, один - у хаті Ілька Машовця. Учасниками війни були 114 жителів, з них 88 полягло. Орденами й медалями нагороджено 87.[17] Памʼятник 1968 року поставлено на честь 63 односельців.[23][18]
Після війни в селі працював колгосп імені Мічуріна; 1971 року його приєднали до великокарашинського «Комунара», і від села лишилася комплексна бригада на 1500 гектарів угідь, що вирощувала картоплю й льон.[17][15] 1972 року й сільраду обʼєднали з Карашинською, а 21 грудня 1987 року знову відновили окремо.[18] А 1952 року «Радянський спорт» писав, що в Бишівському районі збори товариства «Колгоспник» «проходили мляво», і поставив село поруч із Грузьким, Пашківкою та Бишевом.[7]
Церква і школа
Своєї церкви хутір не мав ніколи. У 1887 році він числився за карашинською парафією,[8] до 1900-го обзавівся каплицею,[11] а храмове свято тут, за хронікою Грузького, справляли на Симона.[16] Церква зʼявилася в селі аж 1992 року, і то в приміщенні старої школи; нову будували й не добудували.[15]
На початку 1920-х Олександр Мегедь закінчив учительські курси й відкрив у хуторі лікнеп; охочих учитися було багато.[18][19] Тоді зібрали гроші з кожного двору, 1925 року купили в Радомишльському районі великий будинок і переробили на школу на чотири класи.[18] 1937 року вона була семирічкою й підпорядковувалася Бишівському районному відділу освіти; директором тоді був Кирило Музиченко. Далі дітей меншало, і 17 вересня 1973 року школу закрили: марʼянівські діти вчилися в школах Грузького, Великого Карашина й Макарова. У 1986 році в одному з будинків для переселенців відкрили початкову школу. Нову двоповерхову відкрили 1989 року.[15] Вона працює досі - тепер це гімназія, де з іноземних мов учать англійську та німецьку.[18][25]
1986: село, збудоване вдруге
3 травня 1986 року у село почали переселяти людей із зони відчуження. Люди зі Старих Шепеличів, Бенівки й Нових Шепеличів - 780 осіб - приїхали сюди, і для них поставили нові будинки: за нарисом 2006 року їх було 315, за нарисом 2017-го - 350.[15][18] Будувала Львівська область. У селі є вулиця Дрогобицька.[15] Сюди ж евакуювали колгосп імені Калініна,[18] і 1992 року на його базі створили господарство, назване «Шепелицьке» - за назвою покинутого села.[15]
За три роки в селі відкрили фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок на 50 місць, клуб на 210 і нову школу.[18] Садок відкрили 30 вересня 1987 року, клуб 3 травня 1988-го; ще 1986 року почали будувати їдальню, магазин, лазню й контору, де розмістилися пошта, сільська рада й відділення ощадного банку. Докладніше - у записі про переселення 1986 року.
Що збереглося
Братська могила в центрі села. Перелік памʼяток подає в ній 28 радянських воїнів, полеглих у листопаді-грудні 1943 року, і памʼятник 63 воїнам-односельцям.[23] Нарис 2017 року дає третє число полеглих, 29, і розкладає його на трьох офіцерів і двадцять шість рядових.[18] На знімках 2020 і 2021 років видно, що на двох плитах памʼятника стоять іменні таблички, і на правій плиті шість разів повторюється прізвище Мегедь.[24] Докладніше - у записі про визволення села.
На землях колишньої сільради лежать дві курганні групи, вісім і шість насипів, датовані широко - від III тисячоліття до нашої ери до I тисячоліття нашої.[23]
Не плутати. У тій самій Макарівській громаді є друге село Марʼянівка, і розводить їх тільки реєстровий код.[27][26]
Для пошуку. Документи цього села до 1959 року лежать не в макарівських справах, а в бишівських, а з лютого 1931 до січня 1935 року - у брусилівських.[18][4] Акти цивільного стану Марʼянівської сільради йдуть у фонді ДАКО Р-5634.[1] Метрики XIX століття шукати треба в книгах карашинської парафії.[8] З 1972 до 1987 року записи села шукають під Карашинською сільрадою.[18]