Село звільнили, а штаби трьох зʼєднань стояли тут до Нового року
8 листопада 1943 року частини Червоної армії вигнали з Марʼянівки німецькі війська.[3] За чотири дні звільнили Житомир - і втратили його знову: після німецького контрудару фронт відкотився назад, до межі Житомирської й Київської областей, і бої повернулися під саме село.
Наступні пʼятдесят днів Марʼянівка була не тилом, а штабним селом. Тут стояли штаби 211-ї стрілецької дивізії (командир генерал-майор Віктор Махліновський) і 237-ї стрілецької дивізії (генерал-майор Федір Пархоменко) 38-ї армії, а також штаб 9-го механізованого корпусу 3-ї гвардійської танкової армії, яким командував генерал-майор танкових військ Костянтин Малигін.[3] Один штаб розмістили в хаті Ілька Машовця, другий - у хаті Л. Машовця; у шкільному приміщенні влаштували санчастину, і частину його зруйнував снаряд. 24 грудня війська пішли в наступ, і на кінець року штаби село залишили.
Скільки хат згоріло за цей час, не рахувало жодне джерело.
Двадцять девʼять чи двадцять вісім
У боях по вигнанню окупантів загинуло 29 військовослужбовців - троє офіцерів і двадцять шість рядових, і поховали їх у двох братських могилах у центрі села.[3] Перелік памʼяток каже інше: у могилі 28 радянських воїнів, полеглих у листопаді-грудні 1943 року, і при ній памʼятник 63 воїнам-односельцям; дати обʼєктів - 1956 і 1968 роки, охоронний номер 1661.[4]
Обидві версії ми лишаємо як є: одне число рахує полеглих у боях, друге - похованих у могилі, і це не обовʼязково ті самі люди.
Сама плита не підтверджує жодного з двох чисел. Під іменним переліком на ній стоїть окремий рядок: «ДЖЕЛУБАЄВ-ДЖЕЛКАВАЄВ та шістнадцять воїв невідомих».[2] Іменних рядків над ним помітно менше за дванадцять-тринадцять, яких бракувало б до 28 чи до 29 разом із цими шістнадцятьма.
Що номер 1661 належить саме цьому селу, доводить первинний текст переліку: позиція 657 стоїть під заголовком «Марʼянівська сільська рада, с. Марʼянівка».[1] Однойменна колонщинська Марʼянівка проходить у тому самому документі окремо й з іншим номером.
Полеглі односельці
Учасниками війни були 114 жителів Марʼянівки, з них 88 полягло на полі бою, а 87 нагороджено орденами й медалями.[3] Числа надруковані саме так, поруч, в одному реченні; звідки їх узято, нарис не каже, а радянський том 1971 року підтверджує з них тільки нагороджених.[5]
І тут числа розходяться сильніше, ніж 28 із 29. Памʼятник, поставлений 1968 року, називає 63 воїнів-односельців,[4] а нарис - 88 полеглих.[3] Різниця в двадцять пʼять людей, і жодне з двох джерел не каже, кого саме рахувало: у переліку стоїть сама цифра, а 88 надруковані в нарисі без покликання. Обидва числа ми називаємо, бо звести їх нема чим.
Це видно й на камені. Біля скульптури воїна стоять дві плити з іменними табличками, і права відкривається шістьма рядками поспіль з одним прізвищем - Мегедь.[2] Далі йдуть Машовці, Петрусенки, Ткаченки, Опарʼєнки - прізвища, якими звалися хутори. Хто приїде шукати свій рід, має прочитати обидві плити.