Спершу забирали Мегедів, потім - за німецьким прізвищем

Марʼянівців судили трьома хвилями: 1930-1931, 1937-1938 і 1942-1946 років.

Перша хвиля, 1930-1931 роки: розкуркулення. У ці два роки в Марʼянівці розкуркулили пʼятьох Мегедів - рід, чиїм прізвищем звався хутір. Петра Микитовича (1869 року народження) і Якова Михайловича (1870) виселили на пʼять років, Павла Михайловича (1883) теж на пʼять, Олексія Микитовича (1880) на три.^[2] Степана Федоровича розкуркулили без виселення, і його стаття стоїть уже в іншій книзі тієї самої серії.^[3] Там-таки, поруч, - Сойка Вячеслав Олександрович, 1888 року народження, теж селянин-одноосібник. Ще двоє жили в Марʼянівці, а народилися в сусідніх селах, і статті про них стоять під тими селами: Москальчук Андрій Хомович із Вільного, виселений на пʼять років, і Хоменко Василь Пахомович із Грузького, 1891 року народження, який дістав десять.^[2]

У книгу репресованих не потрапила найбільша тутешня садиба. Мякішевські мали близько 50 гектарів поля й лісу, власну молотарку, десятеро коней, вісім корів і до десяти наймитів. У 1930 році родину розкуркулили й депортували до Сибіру; втекти вдалося самій лише дванадцятирічній Тамарі, яку взяв до себе житель хутора Василівка Кухарчук Ніл.^[5] На місці садиби згодом зробили інтернат для сиріт, потім кладовище, а копанка заросла й дістала назву, яка тримається досі, - болото Мякішевського.

Лейман Фрідріх Адольфович, 1907 року народження, уродженець села й робітник київського заводу «Арсенал», дістав виселення на три роки за межі України 15 квітня 1934 року - тобто між двома хвилями.^[2] Нарис 2006 року ставить його - разом із Лютером, Яблоником і Вінклером - серед заарештованих 1932 року за спротив колективізації, тоді як том дає Лейманові 1934 рік, а решті трьом 1942-й і мотиву не називає взагалі.^[6][2] Звести ці дві версії нема на чому.

Друга хвиля, від 1937 року: німецьке прізвище

За кілометр від Мегедів із 1870 року стояла прусська колонія Паулинівка, а 1935 року вона злилася з селом в один населений пункт. Але з колонією розстріляних цієї хвилі не звʼязує ніщо: Розе на час арешту жив в Ірпені, Шатт - у Садках-Строївці, а Лерх, навпаки, жив у Марʼянівці, а народився в німецькій колонії Старицьке на Житомирщині.^[2] Спільне в них не адреса, а німецьке прізвище й записана в томі Марʼянівка.

Скільки людей забрала ця хвиля, джерела не сходяться. Нарис 2006 року дає дванадцятьох заарештованих - девʼятьох німців і трьох українців;^[6] газетний нарис 2017-го - одинадцятьох, четверо з них розстріляні.^[4] У самій книзі репресованих на 1937-1938 роки припадає шість марʼянівських статей, і ще пʼятеро мешканців села проходять у ній за місцем народження, Грузьким: Хоменко Петро Пахомович і Опарієнко Роман Григорович (обидва 1937 року, по десять років), Чикая Кирило Семенович (грудень 1937-го, десять років), Головченко Михайло Григорович (жовтень 1938-го, вісім) і Машовець Павло Якович.^[2] Разом одинадцять; котрих саме рахували обидва нариси, з їхніх текстів не видно.

Розстріляли чотирьох:

• Розе Івана Людвіговича, 1912 року народження, водія київського таксомоторного комбінату, - вирок 18 грудня 1937 року, виконано 25 грудня;^[2]
• Шатта Івана Войцеховича, 1900 року народження, колгоспника, - вирок 30 вересня 1938 року, виконано 4 жовтня;^[2]
• Лерха Еріка Антоновича, 1906 року народження, бригадира колгоспу, - вирок 25 вересня 1938 року, виконано 2 жовтня;^[2]
• Машовця Павла Яковича, 1871 року народження, селянина-одноосібника, - вирок 8 грудня 1937 року, виконано 21-го.^[2]

Останній із чотирьох і зводить числа: нарис 2006 року називає трьох розстріляних, бо перелічує самих німців, а Машовець українець і в томі ведений за селом народження.^[6][4]

Нарис книги памʼяті розповідає про Климчука Матвія, господаря приватної майстерні на хуторі Василівка, до якого їхали замовники з дальніх хуторів: «У 1937 році його і одного німецького столяра Лерха Ерика забрали до району і більше їх ніхто не бачив».^[5] Чим цей переказ розходиться з томом, розібрано на сторінці Лерха. Климчук народився на Рівненщині й у книзі проходить уродженцем чужого села, тож без цього переказу ми б його із селом не звʼязали.^[2]

У книзі шлюбів 1928 року, на аркуші 159, стоїть Климчук Матвій, коваль, двадцяти семи років, - тобто народжений 1900 або 1901 року, як і Климчук Матвій Олександрович тому.^[1][2] Імʼя, вік і село сходяться, і разом із переказом про майстерню це найбільше, що на нього є; доведеним ототожнення від цього не стає - тим паче що заняття том записує загальне, «колгоспник», а ковальство йде тільки від сусідської памʼяті.^[2][5] Хутір при цьому не сходиться: акт 1928 року записує коваля на колонії Павлинівці, а нарис книги памʼяті ставить його майстерню на Василівці.^[1][5] Через сім років обидва хутори звели в одне село, і котрий із двох текстів помиляється - чи не помиляється жоден, бо майстерня могла стояти не там, де хата, - з них не видно.

Третя хвиля, 1942-1946: за самою національністю

У 1942-1946 роках як «німецьких шпигунів» засудили девʼятьох уродженців села.^[4]

Жінкам давали однакове - «виселення на 5 років за межі України»: Мартин Ользі Вільямирівні (1907 року народження, інвалідці, яка жила в самій Марʼянівці), Губаревич Анеті Августівні (1923) і Герасименко Ніні Готлібівні (1922).^[2] Чоловікам давали строки: Лютеру Теодору Йосиповичу (1904) вісім років, Ялонику Фрідріху Вільгельмовичу (1892) десять, Вінклеру Евальду Фрідріховичу (1913) вісім, Гельману Евальду Карловичу (1916) пʼять. Лютер і Ялоник на час арешту колгоспники в самій Марʼянівці, Вінклер - робітник майстерень торфотресту в Ірпені.

Гельман у цьому ряду стоїть не за народженням. Місцем народження том ставить йому Київ, а Марʼянівку називає тим, де він жив і працював у колгоспі: до девʼятьох уродженців села з газетного нарису він не належить, хоч судили його разом з ними.^[2][4]

Той самий строк дістала й Штейнберг Ганна Іванівна (1903), але в цьому ряду вона стоїть окремо. Том записує її українкою й уродженкою села Дідова Гора Славутського району на Хмельниччині: у Марʼянівці вона жила й звідси її 24 червня 1944 року вислали, а до девʼятьох уродженців села й до німецького походження вона не належить ні за однією графою.^[2]

Один запис у цьому ряду кінчається інакше. Гельман Альберт Карлович, 1895 року народження, колгоспник у Марʼянівці, 17 березня 1939 року Київським обласним судом виправданий - єдиний виправданий серед усіх марʼянівських статей тому; реабілітованим він у ньому теж стоїть, 1991 роком.^[2]

Вироки йшли районними списками

19 січня 1938 року, 25 і 30 вересня, 5 жовтня - це дати, якими в тому самому макарівському розділі книги проходять відповідно девʼять, одинадцять, дванадцять і шість осіб з усього району.^[2] Марʼянівець у кожній із них один: 19 січня це Шульц Володимир Омелянович, 1904 року народження, уродженець села й робітник кооперативу у Ворзелі, якому дали десять років; далі Лерх, Шатт і вчитель Олександр Мегедь. Решта в тих самих списках - з сусідніх сіл. Село не судили окремим списком: воно потрапляло під районну операцію разом із сусідніми.

Одна жінка, чийого села ми не встановили

У тому самому розділі стоїть Будник Олена Омелянівна, 1920 року народження, колгоспниця, записана і вродженкою, і мешканкою Марʼянівки; 27 березня 1946 року їй дали чотири роки позбавлення волі, реабілітували 1989-го.^[2] Марʼянівок у Макарівському районі дві, і в цьому записі немає нічого, що розвело б їх: прізвище українське, посада загальна, сусіднього села не названо, в актах цивільного стану нашого села Будників немає. Ми залишаємо її тут під власним іменем, але котра з двох Марʼянівок її, з книги не видно.