780 людей із зони, 315 будинків і вулиця Дрогобицька

3 травня 1986 року, на сьомий день після аварії, до Марʼянівки почали привозити людей із Чорнобильського району. Приїхали мешканці Старих Шепеличів, Бенівки й Нових Шепеличів - 780 осіб.^[1] У селі, де довідник 1971 року рахував 331 жителя,^[5] приїжджих виявилося більше, ніж своїх.

Арифметика, яка не сходиться

Напередодні аварії в Старих Шепеличах жило 689 людей у 255 дворах,^[3] у Бенівці - 254 людини у 131 дворі.^[4] Сюди переїхало 780, і будинків для них поставили 315.^[2]

Відняти одне від одного не можна, і причин дві. Приїхали люди трьох сіл, а довоєнної людності третього, Нових Шепеличів, не дає жодне з цих джерел. І двір, з якого вивозили, - не те саме, що новий будинок, який поставили: це різні одиниці різних обліків. Числа 689 і 254 узяті з чорнобильського боку і рахують тих, кого вивозили; 780 узяте з макарівського й рахує тих, кого прийняли.

Скільки саме будинків збудували, джерела теж розходяться. Нарис 2006 року дає 315, нарис 2017-го - 350.^[2][1] Число людей в обох те саме, 780, і жоден із двох не називає, звідки взяв своє число будинків.

Львівська область у назві вулиці

Будувало Львівське обласне управління лісового господарства і лісозаготівель, а обʼєкти соціального призначення - Бродівське ПМК-1 «Львівагробуду».^[1] Броди й Дрогобич стоять за пʼятсот кілометрів звідси, а в селі є вулиця Дрогобицька, і в жодному іншому селі Макарівщини такої назви немає.^[2]

Разом із людьми переїхали сільрада й колгосп

Сільську раду перенесли сюди слідом за її мешканцями.^[3] Називають її по-різному: чорнобильські переліки - Старошепелицькою, а макарівський нарис - Новошепелицькою.^[1] Нові Шепеличі були центром району, і обидві ради існували одночасно.

9 вересня 1986 року до Марʼянівки евакуювали колгосп імені Калініна; головою поновленого господарства став Олексій Мягкий.^[1] У 1992 році на його базі створили КСП «Шепелицьке» - на памʼять про село, з якого приїхали люди. Господарство стало СТОВ 2000 року і було ліквідоване 2002-го.^[2] Старі Шепеличі зняли з обліку 1999 року,^[3] тобто підприємство пережило село, чиє імʼя носило, на три роки.

Що поставили за три роки

Одночасно з будинками почали зводити те, чого в селі не було: фельдшерсько-акушерський пункт із завідувачкою Валентиною Ільницькою, дитячий садок на 50 місць, клуб на 210 місць, їдальню, магазин, лазню й контору, у якій розмістилися пошта, сільрада та відділення ощадного банку.^[1] Садок відкрили 30 вересня 1987 року, клуб - 3 травня 1988-го, рівно за два роки від дня приїзду.

17 серпня 1989 року в центрі села відкрили двоповерхову школу.^[1] Нарис 2006 року датує це відкриття 1 вересня; котра з двох дат правильна, з них не видно.^[2] Свою школу Марʼянівка втратила 17 вересня 1973 року, і шістнадцять років діти їздили вчитися до Грузького, Великого Карашина й Макарова.^[1] Перший клас для переселенських дітей відкрили ще 1986 року, в одному з нових будинків.

Цех, який шив брезенти

З 1986 по 1990 рік у селі працював цех пошиву брезентів для військових машин. Начальником був Микола Плевако, у колективі - чотири швачки.^[1] Коли замовлення виконали, цех перенесли в колгоспну комору й перевели на спецодяг для працівників господарства.

До 15 грудня 2000 року в селі рахували 842 особи в 431 будинку.^[2] Проти 331 жителя 1971 року це в два з половиною раза більше. Але 331 і 780 разом дають тисячу сто одинадцять - тобто через чотирнадцять років у селі рахували майже на чверть менше. Куди поділася ця різниця, документи, які ми бачили, не кажуть.