Андріївка
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Andrzejewski, Andrejowka, Andrejewka, Андріевка
1609 року Криштоф Макарович Івашенцевич відвіз забране з митрополичого ґрунту при Бабинці «do dworu swojego Andrzejewskiego»[1], і це найдавніша документована дата, яку має Андріївка. Через чотири роки його батько Микола ділить маєтки між синами, лишає собі саме містечко Воронин, зване Макаровом, і двір із синовим імʼям стає окремим володінням: 1613 року він уже «wieś Andrejowka», і з нього тікають до Бобровиці піддані[1]. Село відділилося від містечка за життя одного покоління, а 1618 року Криштоф зветься «dziedzic wsi Andrejewka»[1].
Стоїть воно на лівому березі Здвижа, за пʼять верст від Липівки[4] і за десять верст вище Бородянки[6]; по реєстрових координатах до Макарова звідси 9,9 кілометра[41]. Документи про андріївців шукають за історичною адресою, а вона до 1917 року така: Київська губернія, Київський повіт, Макарівська волость[21]. Похилевич уважав цю приналежність неправильною по суті й пропонував перевести весь лівобережний кущ, від Макарова до Андріївки, до Радомисльського повіту[6]. З 2020 року село в Макарівській селищній громаді Бучанського району й саме є центром старостинського округу, до якого входить ще Червона Гірка[23][40].
Назва
Найдавніша форма назви прикметникова й польська: 1609 року це «dwór Andrzejewski»[1]. Далі вона осідає: «wieś Andrejowka» 1613 року, «wsi Andrejewka» 1618-го[1], «Андріевка» в Похилевича[4] і теперішня Андріївка.
Імʼя в основі належить Андрієві, синові Макара Івашенцевича: за польським словником, Макар оселився у Вороніні, який назвав Макаровом, а син Анджей перший почав писатися Макаревичем[9]. Букет 2012 року пише, що двір саме цього Андрія, заснований «близько 1590 року», згодом і назвали Андріївкою[33]. Документи такого не кажуть. Андрій Макарович Івашенцевич у томі гродських регестів є, і маєтки його названі: «dobra Koziatycze zw. Bórodianka i Zabołocie» та двір у Загальцях, що дістався спадкоємцеві по його смерті, до 23 травня 1618 року[1]. Андріївка в тому самому томі від 1609 року стоїть за Криштофом.
Не плутати. У чинному кодифікаторі 74 населені пункти з назвою «Андріївка», у Київській області пʼять, у Макарівській громаді один[23]. Розрізняє їх адміністративна привʼязка в самому документі й сусіди в тому самому реченні: Липівка, Красногорка, Нова Гребля, Плахтянка, Мотижин і річка Здвиж.
Кому належало
Похилевич пише, що ще в XVI столітті в Андріївці був монастир, залежний від київського Кирилівського, і що йому початково належало саме село; згодом обитель перенесли за річку, в урочище Красногорку[4]. Документа під цим він не називає. На початку XVIII століття Андріївку причислено до Макарівського маєтку; по смерті кафедрального декана київського Каетана Росцішевського вона перейшла до його родича Соколовського, 1830 року той продав село Йосипу Сорочинському, а з 1858-го воно за заповітом його вдови належить Олені Пашковській. Останнього власника називає польський словник: 1876 року Пашковська продала село баронові Максиміліану Еренбургу, і двірської землі при тому 1244 десятини, з них 509 лісу[7].
Викупний договір 1863 року дав селянам 813 десятин за 23 470 рублів[4]; через тридцять сім років у селі 1872 десятини землі, з яких поміщикові 645, церквам 40, селянам 1187[14].
Межу з батьковим Макаровом 1619 року списали словами, і чотири річки того опису стоять у словнику гідронімів і сьогодні - Здвиж, Почепин, Вабля, Кодра[8]. А 1768 року через село пройшов загін Коліївщини, і те, що тут сталося, відоме зі зізнання його ж учасника[2].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1783 | 571 | жителів обох статей[4] |
| 1864 | 567 | жителів обох статей при 2415 десятинах землі[4] |
| 1887 | 934 | 892 православні, 20 римо-католиків, 22 євреї[6] |
| 1887 | 940 | той самий зріз у польському словнику, при 84 дворах[7] |
| 1900 | 1006 | у 189 дворах: 489 чоловіків і 517 жінок[14] |
| 1923 | 869 | саме село, 336 володінь; по сільраді з хуторами 1297[21] |
| 1971 | 1640 | довідник «Історія міст і сіл»[15] |
| 1974 | ≈ 2000 | «майже з двохтисячним населенням», газетна оцінка[37] |
| 1989 | 1252 | перепис: 539 чоловіків і 713 жінок[42] |
| 2001 | 1080 | перепис населення[42] |
Між 1864 і 1900 роками село виросло майже вдвічі[4][14]. Вершина припадає на початок 1970-х[15], а далі йде спад, який за тридцять років зняв третину[42]. Порівнювати числа треба обережно: третя колонка показує, що рахували щоразу інше.
1900 року в селі 489 чоловіків проти 517 жінок[14], 1923 року вже 397 проти 472[21]: за двадцять три роки перевага жінок виросла з шести відсотків до девʼятнадцяти, і між цими переписами стоять Перша світова, війни 1918-1920 років і мобілізації.
Млин, сім вітряків і крам на 185 карбованців
Млин на Здвижі старший за всі описи села: у поділі 1619 року Криштоф Макарович записує його собі «вічними часами»[8]. Через 280 років водяний млин належить баронові Еренбургу й має одного робітника; вітряків семеро, усі селянські, і теж по одному робітнику на кожен[14].
На початок 1926 року в селі три кооперативи: сільськогосподарське товариство, про ліквідацію якого вже є постанова, споживчий кооператив, що за один грудень набрав на сорок відсотків більше членів, і скотарсько-молочарське товариство, яке «в останні дні заклалося»[39]. Увесь крам першого ревізком описав на 185 карбованців 67 копійок: смердюча й солона бобля, керченські оселедці, тарань самими лише головками, сірники, «решта - голки, пряники, цукерки»[39].
Городище є, а імені його ніхто не знає
Вал і рів у селі справді стоять: «Въ селѣ есть городище, обнесенное валомъ и рвомъ», - записав Володимир Антонович, який складав археологічну карту губернії[19]. Він же перелічив кургани, і один із них, у лісі, розкопав 1881 року сам: у ньому нічого не знайдено[20]. Із знахідок у нього монета Фаустини Старшої 1882 року, понад пʼятдесят монет Сигізмунда III 1889-го й камʼяний молот-сокира з поля.
Імен цьому городищу довідники дають два, і жодне не тримається. Народний переказ, записаний до 1864 року, каже про город Андреєв із багатьма церквами й монастирем[4]. Друге імʼя, літописний Воздвиженськ, починається з обережного «есть мнѣніе» самого Похилевича[4], який у тому самому томі назвав другим кандидатом село Містечко Радомисльського повіту[5]. Польський словник ще в 1890-х кваліфікував це як здогад однієї людини: «podług przypuszczenia Pochilewicza … miasto istniejące niegdyś na miejscu dzisiejszej wsi Andryjewka»[10]. Числа переказу, «2 kościoły i 19 cerkwi», той самий словник підпер шифром літопису, а на тій сторінці стоїть зовсім інший текст, і сам літописний Здвижень лежить деінде[11][13]. Антонович, який тут копав, жодної з двох легенд не називає взагалі[19].
На цьому ж місці видно, як зроблено районний нарис 2006 року: його перше речення про археологію збігається з довідником 1971 року слово в слово, і додано лише хеджування «як стверджують окремі історики»[16][15]. Так само зібрано решту нарису, з Похилевича, «Списку населенных мест» і Антоновича, і апарату посилань під ним немає жодного[16].
XX століття
15 липня 1917 року андріївці захопили 200 гектарів поміщицької землі, і виступ придушили[15]. 1924 року Андріївська сільрада це пʼять поселень: саме село, хутір Довга Нивка на 171 особу, хутір Новарів на 108 і два безіменні хутори при селі[21]. Влітку 1939 року в районі почали зселяти хутірські господарства, і Андріївка стоїть у газетній замітці єдиним колгоспом, де це пішло: тринадцять господарств уже переїхали в село, тоді як по району з 821 хутірського господарства зселено сімдесят[36]. А в довіднику адміністративного поділу станом на 1 вересня 1946 року в Андріївській сільраді один пункт, і хуторів немає взагалі[22].
Голод 1932-1933 років видно двома величинами, які не сходяться. Мартиролог «Національної книги памʼяті» називає 158 померлих і обіцяє поіменно 165, а прочитати з нього вдалося 157 позицій; складено його 1992 року за свідченнями пʼятьох очевидців, без жодного архівного шифру[24]. У книзі актів про смерть ДАКО за 1933 рік прочитано поки один андріївський акт: Тищенко Оксент Семенович, 84 роки, причина смерті «по старості»[3].
Терор 1937-1938 років том «Реабілітованих історією» дає девʼятьма іменами, тоді як районний нарис пише про пʼятьох[25][16]. Борис Порфирійович Левитський, керівник хору при бібліотеці Академії наук, розстріляний 23 листопада 1937 року; Василь Омелянович Дубровін-Решетниченко, арбітр Київського держарбітражу, помер в увʼязненні 5 грудня 1942 року; Василь Андрійович Цимбалюк, учитель неповної середньої школи, дістав пʼять років заслання[25]. А колгоспника Степана Петрушенка, розстріляного 13 вересня 1937 року, ми півроку не могли знайти: у книзі надруковано «с. Андріїка»[25].
Про війну джерела дають три різні дати визволення й чотири пари чисел утрат. Районний нарис датує визволення 7 листопада 1943 року[16], сільрада 9 листопада силами 30-го стрілецького корпусу генерала Лазнюка[28], реєстр памʼяток 1970 року 17 листопада[26]. Загиблих реєстр памʼяток рахує як 77 і 170[27], сільрада як 86 і 166 при 445, що пішли на фронт[28], нарис 2006 року як 78[16], а сторінка районної адміністрації як 445 і 241[29]. На примусові роботи до Німеччини вивезли 89 осіб за одним підрахунком і 99 за іншим[16][30]. Андрій Архипович Петриченко, уродженець села, загинув 30 березня 1945 року й дістав звання Героя Радянського Союзу посмертно[15][16].
На початок 1970-х в Андріївці центральна садиба колгоспу імені Леніна з 3900 гектарами землі, середня школа, два клуби, бібліотека й будинок культури, при якому народний хор, лауреат кількох республіканських конкурсів[15]. У червні 1986 року в селі розселили евакуйованих із Чорнобильського району, і при них працювала тимчасова лікарняна амбулаторія[38]. Уродженець Андріївки Петро Кузьмович Германчук був міністром фінансів України в 1994-1996 роках[31].
Церква і школа
Вознесенська церква, деревʼяна, шостого класу, з сорока десятинами землі, збудована 1801 року колишнім посесором Александром Пясецьким; попередню ставили ще базиліани, а 1762 року поміщик Антоній Любомірський наділив її угіддями[4].
Парафія була ширша за село. 1864 року андріївський прихід складали Нова Гребля й Красногорка[4], 1887-го в церковній громаді лишилася сама Красногорка[6], а польський словник називає андріївську парафію ще й у гаслі Нової Греблі[12]. Метрична книга 1841 року веде в тих самих аркушах жителів Плахтянки й Красногірки, а Мотижин стоїть у ній селом восприємників[35]. 1935 року церкву закрили під клуб, а в 1960-1963 роках з матеріалів розібраної будівлі спорудили шкільне приміщення[18].
1900 року в селі одна церковно-приходська школа[14]; у ній навчалося 36 дітей, пʼята частина дітей шкільного віку, і навчання велося російською[17]. Радянська школа це вже інший заклад: її відкрито 1920 року, 1933-го вона стала семирічкою, 1955-го десятирічкою[16]. Нове шкільне приміщення на 192 учні нарис датує 1987 роком, а районна газета - 30 червня 1988-го[32].
Для пошуку. Назву цього села в друці калічать, і пошук за правильним написанням дає порожньо там, де матеріал є: у довіднику 1946 року стоїть «Андріївна»[22], у другій книзі «Реабілітованих історією» «Андріїка»[25], в описі ЦДІАК ф. 127 оп. 1078 «Андріівка» через «і»[34]. Шукайте за основою «ндрі» й за назвою райцентру в усіх відмінках. Метрики шукайте за Вознесенською церквою: опис 1078 ЦДІАК ф. 127 дає двадцять справ за 1875-1910 роки, шість із них тільки по Андріївці[34], а дублікати за 1840-1852 роки проіндексовано поіменно на плівках FamilySearch[35]. Акти цивільного стану за 1933 рік лежать під Озірщанською сільрадою, бо своєї село тоді не мало[3].
Що збереглося
Памʼятних обʼєктів у селі два, і числа при них могли через це не зійтися: братська могила з іменними гранітними плитами й окремо бюст Андрія Петриченка на «Полі памʼяті»[29]. Фотографії немає в жодного: у реєстрі памʼяток на місці знімка обʼєкта 32-227-0208 стоїть заглушка з проханням завантажити фотографію[27]. Памʼятний знак жертвам Голодомору, поставлений біля сільради 2007 року, знято якраз багато разів[42][43].
З урочищ Похилевич називає Маковичі, де за переказом був чернечий майдан або залізний завод, і Низове зі слідами давнього мосту; біля церкви він бачив руїни монастирських погребів і два камʼяні хрести, один зі словʼянським написом, нечитним від давності[4].
Село займає 4,056 квадратного кілометра; у ньому будинок культури, школа-садок і Свято-Вознесенська церква[40], а герб і прапор його в суспільному надбанні[43].