Три дати визволення і чотири різні підрахунки утрат
Про перші місяці війни Віталій Гедз і районний нарис 2006 року пишуть по-різному. Гедз каже, що німці зайняли село 12 липня 1941 року, а остаточно захопили його після боїв 22-23 липня.[3] Нарис відносить бої в районі села до серпня 1941-го й каже, що Андріївку обороняли воїни 27 стрілецького корпусу.[2] Школу в селі спалили.
Вивезені до Німеччини: 89 чи 99
«Хронологічні довідки» дають по Андріївці 89 вивезених на примусові роботи, і це число переказує районний нарис 2006 року.[2] Підрахунок на матеріалах ДАКО, надрукований у районній газеті 2017 року, дає 99, і автор цього підрахунку сам називає розбіжність із довідками й застерігає, що його цифра не остаточна.[5]
Поіменно з цих людей відомі троє, і всі троє - ті, хто з робіт не повернувся: Іщенко Степан Карпович, Кузьменко Григорій Миколайович і Олексієнко Олена Іванівна.[5]
Дата визволення: 7, 9 чи 17 листопада
| Дата | Хто її подає | Що ще стоїть у цьому джерелі |
|---|---|---|
| 7 листопада 1943 | районний нарис 2006 року | більше нічого: ні частини, ні напрямку удару[2] |
| 9 листопада 1943 | Віталій Гедз, кандидат історичних наук | єдине джерело, яке називає частину, - 30-й стрілецький корпус генерал-майора Г. С. Лазнюка[3] |
| 17 листопада | рішення облвиконкому № 806 1970 року | року при числі не названо взагалі, стоїть саме «17 листопада»[1] |
Перевірити ці три версії поки нема за чим: бойового документа 30-го стрілецького корпусу ми не відкривали. Укладач рішення 1970 року числа розрізняв: на тому самому аркуші про сусіднє Вільне він написав «7 листопада 1943 року», тобто сімка й сімнадцять стоять в одному документі поруч.[1] Це аргумент, а не доказ: описка в одному знакові лишається можливою.
Утрати: чотири різні підрахунки
| Числа | Що саме порахували | Хто це каже |
|---|---|---|
| 77 і 170 | 77 похованих у братській могилі - за оборону червня 1941 і визволення листопада 1943 разом; 170 воїнів-односельців, що не повернулися з фронтів | реєстр памʼяток, охоронний № 487[4] |
| 86 і 166 | 86 воїнів, полеглих тільки в листопадових боях 1943 року й похованих у двох могилах; 166 односельців із 445, що пішли на фронт | Віталій Гедз[3] |
| 78 | скільки односельців «загинуло на фронтах» | районний нарис 2006 року[2] |
| 445 і 241 | 445 селян Андріївки і Красногірки, що билися на фронтах; 241 не повернувся додому | сторінка районного сайту, знята в архів 2017 року[6] |
Числа 445 повторюються у двох джерелах, а число тих, хто не повернувся, розходиться між ними майже вдвічі - 166 і 241.[3][6] Пояснення може бути просте: реєстр памʼяток лічить одну могилу й зводить у неї два різні роки, Гедз лічить дві могили й говорить тільки про листопад 1943-го, а сторінка 2017 року рахує два села разом.[4][3][6]
Памʼятних обʼєктів у селі два
Архівна копія сторінки районного сайту від 28 лютого 2017 року називає два: братську могилу, «де на гранітних плитах викарбувані імена полеглих односельчан», і окремо «Поле памʼяті» з бюстом А. А. Петриченка.[6] Це змінює й читання чисел вище: 77 і 86 могли рахувати похованих, а 166, 170 і 241 - імена на плитах, тобто різні сукупності.
Перевірити це можна знімком впритул до кожної плити. Фотографії немає жодної: у зведеному переліку памʼяток району в клітинці «Фото» стоїть заглушка з посиланням на завантаження, а обліковий номер памʼятки - 32-227-0208.[4] Тобто за весь час дії конкурсу, з якого цей перелік зведено, знімка сюди ніхто не подав. Переписати імена з каменю ми не можемо, поки хтось не приїде й не зніме обидва обʼєкти.
Підпілля і Герой
Про підпільну групу в селі кажуть два незалежні джерела, обидва однією фразою. Обласний том 1971 року пише, що в роки окупації в селі діяла підпільна група.[7] «Спортивна газета» повторює це в номері за 8 січня 1974 року.[8] Ані складу групи, ані того, що вона робила, жоден із двох не розкриває; імена звʼязкових і загиблого в гестапо називає лише районний нарис 2006 року.[2]
Уродженець села Андрій Архипович Петриченко - гвардії старший сержант, командир гармати 17-ї гвардійської механізованої бригади; він загинув 30 березня 1945 року, і звання Героя Радянського Союзу йому присвоєно посмертно.[7][8]
Обидва радянські видання тенденційні за побудовою: у них немає ні репресій, ні голоду, ні вивезених на роботи, а те, що є, названо словами свого часу.