Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Великий Карашин
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Карашин, Большой Карашин
1932 року колгоспник Гнат Кисленко заявив прилюдно, що коли їхня праця не оплачується, то й ходити в колгосп на роботу непотрібно[13]. 26 жовтня Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР вислала його на три роки за межі України[16]. Тієї самої осені в селі зʼявилися перші опухлі від голоду[15].
Село стоїть на правому підвищеному березі Здвижу, з трьох боків оточене річкою, з четвертого - струмком Карашинкою, і місцевість тут, пише Похилевич, зручна до оборони[8]. Здвиж під селом був межею двох повітів: правий берег Київського, лівий - Радомисльського[9].
Назва
Найдавніше пояснення назви записане до 1864 року: народний переказ приписував вали й рови «давньому татарському володарю околишніх сіл», спираючись на татарське звучання слова[8]. Краєзнавчий нарис 2006 року додає дві легенди з названими носіями: за Антоном Васильовичем Пампурою з Рожева, тут карали шинкарів, за Йосипом Павловичем Шулькевичем - татари на переправі кричали «кара-си», чорна вода[13]. Академічний словник гідронімів привʼязує назву Карашинки саме до цього села[22].
Назва жила вже в середині XVII століття: у Рожівській сотні козацького реєстру 1649 року під номером 42 стоїть Лесько Карашинський[13].
Кому належало
На початку XVI століття Карашин входив до маєтку Ласських, чий Демидівський ключ простягався «отъ Козаровичь до Карашина»[9]. Газетний цикл 2012 року називає напад Миколая Макаровича 1604 року[14]. 1636 року власником був Вацлав Жмієвський, ловчий київський, і того самого року в жовтні Жмійовські позивалися до пана Міхала Лозки, який наслав рожівських підданих на «ґрунти карашинські під річкою Здвиж»[9][14]. Далі село належало Макаревичам[9].
З початку XVIII століття маєтком володіють Сапєги, після них Харлінські, а 1808 року обидва Карашини, Красна Слобода, Коптіївка, Юрів та інші селища продано Павлу Сабанському[9][8].
1876 року спадкоємці продали всю успадковану в Карашині землю - 898 десятин польової і 536 лісової - дійсному статському раднику Василю Борисову[9]. 1900 року обидва села належали Никифору Трофимовичу Озеровському[10].
Скільки в кого було землі, вперше видно 1887 року: у Великому Карашині 230 ревізьких душ і 773 десятини надільної землі, а викупного платежу 458 карбованців 29 копійок[9].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 726 | обох статей у двох Карашинах разом: 705 православних, 14 римо-католиків, 7 євреїв[8] |
| 1887 | 950 | православних знову в двох селах разом; окремо ще 22 римо-католики і 11 євреїв[9] |
| 1900 | 1250 | тільки Великий Карашин: 135 дворів, 642 чоловіки і 607 жінок[10] |
| 1924 | 1088 | тільки Великий: 295 господарств, 521 чоловік і 567 жінок[18] |
| 1926 | 1282 | тільки Великий: 304 господарства, душ обох родів[19] |
| 1971 | 801 | жителі села, центру сільради[12] |
| 2000 | 834 | перепис 15 грудня: 458 будинків і 496 господарств[13] |
Далі ряд падає: між 1900 і 1971 роками село втратило понад третину людей[10][12].
Два Карашини, і другий досі стоїть
Малий Карашин - окреме село того самого району, за півверсти вище по Здвижу[8], і воно стоїть досі[21].
1900 року у Великому Карашині церковно-парафіяльна школа, у Малому - школа грамоти, нижчий тип[10]. 1932 року в Малому працює власний колгосп «12 років Жовтня», окремий від карашинського імені Чубаря[13]. Малим Карашином була й частка Конрада Сабанського, конфіскована 1874 року[9]. Пʼятеро репресованих із Малого Карашина - Бичок, Богданчук, Лопата, Романовський і Кадикало - у томі «Реабілітованих історією» стоять під своїм селом, і два розстріли 13 вересня 1937 року з них теж малокарашинські[16].
XX століття
У лютому 1911 року священник села Н. Ящинський написав губернським властям донос на вчителя народної школи Мощинського: нібито той есер, організував у селі бойову дружину й вчить її стріляти. Жандармське розслідування визнало донос неправдивим, учитель подав на священника до суду за наклеп, і суд дав Ящинському три тижні під арешт[5].
1920-ті роки в селі описували сільські дописувачі: під замітками стоять то «Ю. Л.», то «Карашинець», то повне «Ю. Л. Матвієнко», і з них видно, як заводилася кооперація[1][4][3]. Близько січня 1924 року почало роботу споживче товариство з бібліотекою й крамницею, де фунт гасу коштував 4 фунти жита проти приватних 10[1]. До літа крамниця лишилася без солі й гасу. Тієї ж осені дописувач за підписом «Карашинець» описав передвиборчі збори: зібралася «повна школа людей», і «соромливо збився в куточку чималий гурток жінок»[4]. Весною 1925 року правління завело при товаристві молочарню, і майже три чверті постачальників молока перейшли до неї від приватного крамаря[3]. Огляд 1926 року дає товариству обіг понад 3000 карбованців, 48 відсотків кооперованих господарств села й кооперативну криницю з журавлем[2].
1930 року в селі організовано колгосп імені Чубаря, згодом перейменований на «Комунар»[13][15]. Серед розкуркулених четверо одноосібників, реабілітованих 1991 року[17]. У серпні 1932 року голова колгоспу Тужик довів колгоспникам, що при виконанні плану контрактації господарство лишиться без посівного фонду, а люди не отримають нічого на трудодень[13]. За тиждень районна газета написала, що голова колгоспу Великого Карашина «пропиває врожай»[13].
Мартиролог голоду надруковано на 69 позицій, а нарис про село перед ним каже, що померлих 65 за даними сільради і 68 за свідченнями очевидців[15]. Прізвища в ньому тримаються гніздами: Орлюк тринадцять разів, Корнієнко чотирнадцять, Медвідь пʼять, Богдан і Кирик по чотири.
Наприкінці червня 1936 року райвиконком затвердив по Великому Карашину уповноважених з реалізації позики[13]. Через рік трійка при УНКВС засудила Івана Григоровича Богдана до розстрілу, а Євдокію Тимофіївну Оксененко - до десяти років[16].
Після 22 червня 1941 року на війну пішло понад двісті карашинців, у перших числах липня село окупували, і колгосп «Комунар» окупанти зберегли: у ньому працювали ті самі люди й нічого не отримували[13]. До Німеччини вивезено 38 молодих людей. 17 листопада 1943 року, через девʼять днів після визволення, усі чоловіки від 16 до 60 років мали зʼявитися на призовний пункт на території того самого колгоспу з харчами на три доби; після переклички більшість опинилася в окопах першої лінії, у своєму одязі. 151 полеглий у нарисі, 146 позицій на плитах памʼятника[7], 198 жителів нагороджено орденами й медалями[13][12].
На перших жнивах після визволення 65-річний Мегедь Петро викошував 90-95 соток при нормі 50[13]. 1957 року «Літературна газета», пишучи про клубне будівництво в Макарівському районі, назвала й Великий Карашин[31]; наступного року в селі збудували будинок культури[13].
1986 року у селі збудували житлові будинки для переселенців із Чорнобильської зони, 295 за нарисом, і прийняли людей із Новошепеличів, а заразом село дістало магазин, дитсадок «Калинка» і добудову школи[13].
Церква і школа
Троїцька церква тут стояла щонайменше з 1730-х: памʼяткою попередниці служило куплене 1733 року євангеліє, а нинішню деревʼяну збудовано 1748 року «на місце давнішої»[8]. До приходу були приписані Красна Слобода нижче по річці, казенна деревня Жмурівка Радомисльського повіту з протилежного берега й хутір Марʼянівка, він же «Мервинъ»[9][8].
Консисторські справи за 1801-1837 роки називають тутешніх священників поіменно - Федора Петкевича, Василія Собкевича, дячка Івана Суського[27]. У вибірці 152 записів поіменного індексу метричних книг села за 1756-1852 роки найчастіші прізвища - Заверуха або Завируха, Шелест, Петровский[29].
1848 року, коли запроваджували інвентарні правила, Карашин був серед восьми сіл, що виступили: рожівський священник Діонісій Борзаківський проповідував і в карашинській церкві Святої Трійці, а каральний загін пішов сюди в складі 30 рядових з офіцером, тоді як в інші села - по десять[13]. Донос київському справнику написав карашинський священник. Церкву зруйнували 1935 року; на знімках 2011 року в селі вже стоїть нова Свято-Троїцька з дзвіницею[7].
1900 року в селі була церковно-парафіяльна школа[10]. Краєзнавчий нарис першим учителем початкової школи називає Дмитра Степановича Замкового; 1950 року в селі була семирічна школа, з 1961 восьмирічна, а 1976-го збудували нову будівлю[13].
Що збереглося
Вал і рів навколо колишньої церковної садиби стояли ще 1864 року, і Похилевич називає їх укріпленнями «в давні часи»[8]; археологічна карта губернії 1895 року повторює, що вал і рів збереглися[23]. На тому самому місці наприкінці 1970-х або на початку 1980-х учитель історії Савелій Васильович Янчук з учнями знайшов камʼяну шліфовану сокиру й камʼяний шліфований молоток[13].
Братська могила полеглих за визволення села стоїть у державному переліку памʼяток 1970 року[24]; таблиця памʼяток району дає їй разом із памʼятником односельцям охоронний номер 496 і дату 9 травня 1968 року[13]. На тому памʼятнику вісім колонок прізвищ під написом «Вічна слава загинувшим героям», без років народження й загибелі[7].
Церква-капличка коло яру «Пересипанка» стояла на карашинській землі, і тому знищити її райком зобовʼязав карашинських більшовиків[13].
Не плутати. Карашин Канівського повіту, про який говорить «Коденська книга» у справі 1768 року про вбивство уніатського священника, стоїть над Россю[11][6].
Для пошуку. Історична адреса для пошуку: Макарівська волость Київського повіту, з 1924 року Велико-Карашинська сільрада Макарівського району[18][20]. Метричні книги цієї парафії каталогізовані за церквою, і саме посвята - Пресвятої Трійці - відрізняє наше село від канівського однойменця[29]. Книги за 1883-1910 роки лежать у ЦДІАК, ф. 127 оп. 1078[28]. Ревізькі казки обох сіл - ДАКО, ф. 280 оп. 2[26]; плани селянських ділянок - ф. 1542 оп. 1[25]. Акти цивільного стану сільради - ДАКО, ф. Р-5634[30].