Великий Карашин
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Карашин, Большой Карашин
На зборах 1932 року колгоспник Гнат Кисленко сказав уголос, що коли їхня праця не оплачується, то й ходити в колгосп на роботу непотрібно[13]. 26 жовтня Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР вислала його на три роки за межі України[16]. Тієї самої осені в селі почали помирати з голоду, і мартиролог Великого Карашина має шістдесят девʼять позицій[15].
Село стоїть на правому підвищеному березі Здвижу, з трьох боків оточене річкою, з четвертого - струмком Карашинкою, і місцевість тут, пише Похилевич, зручна до оборони[8]. Здвиж під селом був межею двох повітів: правий берег Київського, лівий - Радомисльського[9]. Історична адреса для пошуку: Макарівська волость Київського повіту, з 1924 року Велико-Карашинська сільрада Макарівського району[18], з 2020 - Макарівська громада Бучанського району[21].
Назва
Найдавніше пояснення назви записане до 1864 року: народний переказ приписував вали й рови «давньому татарському володарю околишніх сіл», спираючись на татарське звучання слова[8]. Краєзнавчий нарис 2006 року додає дві легенди з названими носіями: за Антоном Васильовичем Пампурою з Рожева, тут карали шинкарів, за Йосипом Павловичем Шулькевичем - татари на переправі кричали «кара-си», чорна вода[13]. Академічний словник гідронімів привʼязує назву Карашинки саме до цього села, а джерелами гасла називає дві сторінки Похилевича[22].
Назва жила вже в середині XVII століття: у Рожівській сотні козацького реєстру 1649 року під номером 42 стоїть Лесько Карашинський[13].
Не плутати. Карашин Канівського повіту стоїть над Россю[11]; про нього говорить «Коденська книга» у справі 1768 року про вбивство уніатського священника[6]. На Тернопільщині є Карашинці[20], на Львівщині - потік Карашин, і пошук за польським написанням виведе на нього[22]. Житомирського Великого Карашина не існує взагалі[20].
Кому належало
На початку XVI століття Карашин входив до маєтку Ласських, чий Демидівський ключ простягався «отъ Козаровичь до Карашина»[9]. 1636 року власником був Вацлав Жмієвський, ловчий київський, і того самого року в жовтні Жмійовські позивалися до пана Міхала Лозки, який наслав рожівських підданих на «ґрунти карашинські під річкою Здвиж»[9][14]. Далі село належало Макаревичам[9].
Років, давніших за 1636-й, кілька, і жоден не має шифру документа: газетний цикл 2012 року називає привілей 1528 року, напад Миколая Макаровича 1604 року і статус міста з 1618-го, не покликаючись ні на публікацію, ні на справу[14].
З початку XVIII століття маєтком володіють Сапєги, а 1808 року обидва Карашини, Красна Слобода, Коптіївка, Юрів та інші селища продано Павлу Сабанському[9]. Перше видання Похилевича називає тут покупцем Ліберія, а власний додаток того самого тому виправляє - купив Павло, Ліберій його син[8].
1876 року спадкоємці продали всю успадковану в Карашині землю - 898 десятин польової і 536 лісової - дійсному статському раднику Василю Борисову[9]. Краєзнавчий нарис додає, що він «один з побічних потомків» декабристів братів Борисових[13]; Андрій і Петро Борисови померли 1854 року, за двадцять два роки до цього продажу. Звідки взявся останній власник обох сіл, Никифор Трофимович Озеровський, не каже жодне джерело[10].
Скільки в кого було землі, вперше видно 1887 року: у Великому Карашині 230 ревізьких душ і 773 десятини надільної землі, а викупного платежу 458 карбованців 29 копійок[9].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 726 | обох статей у двох Карашинах разом: 705 православних, 14 римо-католиків, 7 євреїв[8] |
| 1887 | 950 | православних знову в двох селах разом; окремо ще 22 римо-католики і 11 євреїв[9] |
| 1900 | 1250 | тільки Великий Карашин: 135 дворів, 642 чоловіки і 607 жінок[10] |
| 1924 | 1088 | тільки Великий: 295 господарств, 521 чоловік і 567 жінок[18] |
| 1926 | 1282 | тільки Великий: 304 господарства, душ обох родів[19] |
| 1971 | 801 | жителі села, центру сільради[12] |
| 2000 | 834 | перепис 15 грудня: 458 будинків і 496 господарств[13] |
| 2003 | 1225 | на 1 січня, з них 356 пенсіонерів і 295 потерпілих від аварії на ЧАЕС[13] |
«705 жителів Карашина» у Похилевича - це два села, Великий і Малий разом, і те саме з числами 1887 року[8][9]. Роздільні числа зʼявляються аж у виданні 1887 року, і то лише по ревізьких душах та землі; повний поділ по жителях дає вперше довідник 1900 року[10]. Хто візьме 726 як населення Великого Карашина, помилиться приблизно на третину.
Далі ряд падає: між 1900 і 1971 роками село втратило понад третину людей[10][12]. Два останні рядки тримати поруч важко - за два роки й два тижні між ними додалося майже чотириста осіб, а одиницю обліку книжка не пояснює в жодному[13]. Сучасного числа жителів у нас немає: стаття Вікіпедії дає 861 в інфобоксі й 728 у тексті, обидва без року.
Два Карашини, і другий досі стоїть
Малий Карашин - окреме село того самого району, за півверсти вище по Здвижу, і
воно стоїть досі. У кодифікаторі 2021 року в нього власний код
UA32080190260020160 проти нашого UA32080190060068226[21][13].
1900 року у Великому Карашині церковно-парафіяльна школа, у Малому - школа грамоти, нижчий тип[10]. 1932 року в Малому працює власний колгосп «12 років Жовтня», окремий від карашинського імені Чубаря[13]. Малим Карашином була й частка Конрада Сабанського, конфіскована 1874 року[9].
Не плутати. Пʼятеро репресованих із Малого Карашина - Бичок, Богданчук, Лопата, Романовський і Кадикало - у томі «Реабілітованих історією» стоять під своїм селом, і два розстріли 13 вересня 1937 року з них теж малокарашинські[16]. З Великого Карашина в тому самому томі розстріляний один, і його дата інша. Хто зведе обидва села докупи, дістане тут розстрільну хвилю, якої не було.
XX століття
У лютому 1911 року священник села Н. Ящинський написав губернським властям донос на вчителя народної школи Мощинського: нібито той есер, організував у селі бойову дружину й вчить її стріляти. Жандармське розслідування визнало донос неправдивим, учитель подав на священника до суду за наклеп, і суд дав Ящинському три тижні під арешт[5].
1920-ті роки в селі описав сільський дописувач. Ю. Л. Матвієнко підписував дописи то повним прізвищем, то самими ініціалами, і з його заміток видно, як заводилася кооперація. Близько січня 1924 року почало роботу споживче товариство з бібліотекою й крамницею, де пуд гасу коштував 4 фунти жита проти приватних 10. До літа крамниця лишилася без солі й гасу[1]. Тієї ж осені на передвиборчих зборах у школі зібралася «повна школа людей», і «соромливо збився в куточку чималий гурток жінок»[4]. Весною 1925 року правління завело при товаристві молочарню, і майже три чверті постачальників молока перейшли до неї від приватного крамаря[3]. Огляд 1926 року дає товариству обіг понад 3000 карбованців, 48 відсотків кооперованих господарств села й кооперативну криницю з журавлем[2].
1930 року в селі організовано колгосп імені Чубаря, згодом перейменований на «Комунар»[13][15]. У серпні 1932 року голова колгоспу Тужик довів колгоспникам, що при виконанні плану контрактації господарство лишиться без посівного фонду, а люди не отримають нічого на трудодень[13]. За тиждень районна газета написала, що голова колгоспу Великого Карашина «пропиває врожай»[13].
Мартиролог голоду том друкує на 69 позицій, а про себе пише, що померлих 65 за даними сільради і 68 за свідченнями очевидців[15]. Прізвища в ньому тримаються гніздами: Орлюк тринадцять разів, Корнієнко чотирнадцять, Медвідь пʼять, Богдан і Кирик по чотири.
Наприкінці червня 1936 року райвиконком затвердив по Великому Карашину уповноважених з реалізації позики, і це девʼять прізвищ одним рядком: Савченко Кузьма, Юценко Карпо, Савченко Трохим, Корнієнко Василь, Орлюк Гаврило, Корнієнко Яків, Баранський Архип, Богдан Ілько, Онищенко Федір[13]. Через рік трійка при УНКВС засудила Івана Григоровича Богдана до розстрілу, а Євдокію Тимофіївну Оксененко - до десяти років[16]. Серед розкуркулених четверо одноосібників, реабілітованих 1991 року: Кирик Тимофій Герасимович, Красна Улита Костянтинівна, Красний Харитон Андрійович, Орлюк Матвій Гаврилович[17].
22 червня 1941 року на війну пішло понад двісті карашинців, у перших числах липня село окупували, і колгосп «Комунар» окупанти зберегли: у ньому працювали ті самі люди й нічого не отримували[13]. До Німеччини вивезено 38 молодих людей, імен яких ми не знаємо. 17 листопада 1943 року, через девʼять днів після визволення, усі чоловіки від 16 до 60 років мали зʼявитися на призовний пункт на території того самого колгоспу з харчами на три доби; після переклички більшість опинилася в окопах першої лінії, у своєму одязі. 151 полеглий у нарисі, 146 позицій на плитах, 198 жителів нагороджено орденами й медалями[12].
На перших жнивах після визволення 65-річний Мегедь Петро викошував 90-95 соток при нормі 50[13]. 1957 року клуб у селі облаштовували з шефською допомогою київської молоді[31], а наступного року збудували будинок культури[13].
1986 року у селі збудували житлові будинки для переселенців із Чорнобильської зони - 295 і люди з Новошепеличів за одним переказом, 315 і Старі Шепеличі з Бенівкою за іншим, - а заразом село дістало магазин, дитсадок «Калинка» і добудову школи[13].
Церква і школа
Троїцька церква тут стояла щонайменше з 1730-х: памʼяткою попередниці служило куплене 1733 року євангеліє, а нинішню деревʼяну збудовано 1748 року «на місце давнішої»[8]. До приходу були приписані Красна Слобода нижче по річці, казенна деревня Жмурівка Радомисльського повіту з протилежного берега й хутір Марʼянівка, він же «Мервинъ»[9][8].
1848 року, коли запроваджували інвентарні правила, влада вважала осередком виступу восьми сіл саме Карашин: проповідь рожівського священника Діонісія Борзаківського, з якої все почалося, прозвучала в карашинській церкві Святої Трійці, і каральний загін пішов сюди в складі 30 рядових з офіцером, тоді як в інші села - по десять[13]. Донос київському справнику написав карашинський священник, імені якого нарис не називає. Церкву зруйнували 1935 року; на знімках 2011 року в селі вже стоїть нова Свято-Троїцька з дзвіницею[7].
Для пошуку. Метричні книги цієї парафії каталогізовані за церквою, і саме посвята - Пресвятої Трійці - відрізняє наше село від канівського однойменця з Михайло-Архангельською парафією[29]. Книги за 1883-1910 роки лежать у ЦДІАК, ф. 127 оп. 1078, тринадцятьма зведеними справами, і в переліку опису парафію названо як «Пресвятої Трійці с. Карашин»[28]. Дублікати консисторії за 1840-1851 роки проіндексовано поіменно, і поле місця в них читається як «Троицкая церковь, Карашин Большой»; у вибірці 152 записів 1756-1852 років найчастіші прізвища - Заверуха або Завируха (27 разів), Шелест (13), Петровский (6)[29]. Ревізькі казки з розділеними аркушами обох сіл - ДАКО, ф. 280 оп. 2 спр. 12, Великий Карашин на аркушах 454-482, Малий на 494-506[26]; плани селянських ділянок - ф. 1542 оп. 1, справи 694 і 695[25]. Акти цивільного стану сільради розкидані по десятьох справах ДАКО, ф. Р-5634[30], а консисторські справи за 1801-1837 роки називають тутешніх священників поіменно - Федора Петкевича, Василія Собкевича, дячка Івана Суського[27].
Школа в селі задокументована з 1900 року, церковно-парафіяльна[10] - тобто на пʼятдесят років раніше за «семирічну», з якої починає відлік краєзнавчий нарис. Першим учителем він називає Дмитра Степановича Замкового; 1950 року школа стала семирічною, з 1961 восьмирічною, 1976-го збудували нову будівлю, а 2006 року в ній училося 205 учнів[13].
Що збереглося
Вал і рів навколо колишньої церковної садиби стояли ще 1864 року, і Похилевич називає їх укріпленнями «в давні часи»[8]; археологічна карта губернії 1895 року повторює це[23]. На тому самому місці наприкінці 1970-х учитель історії Савелій Васильович Янчук з учнями знайшов камʼяну шліфовану сокиру й камʼяний шліфований молоток[13]. Розкопок тут не було ніколи, а в державному переліку памʼяток археології 1970 року городища Великого Карашина немає: у всьому районі стоїть одне, мотижинське[24].
Що в переліку є, то це братська могила полеглих за визволення села[24]; таблиця памʼяток району дає їй разом із памʼятником односельцям охоронний номер 496 і дату 9 травня 1968 року[13]. На тому памʼятнику вісім колонок прізвищ під написом «Вічна слава загинувшим героям», без років народження й загибелі[7].
Церква-капличка коло яру «Пересипанка» стояла на карашинській землі, і тому знищити її райком зобовʼязав карашинських більшовиків[13]. Герб, ухвалений сесією сільради 7 грудня 2004 року, цитує зруйновану церкву: трикутник Трійці у верхньому полі щита, храм із трьома банями в нижньому.