Мотижин

село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Мутижир, Мотыжинъ, Motyżyn, Мотижен, Мотижино

У 1900 році в Мотижині був 521 двір і 3384 жителі, і в паперах він стояв не селом, а містечком^[10]. На 16 вересня 2022 року тут 862 особи^[22]. Між цими двома числами - дві світові війни, Голодомор і репресії, і від кожного лишилися імена.

Село стоїть на верхівʼях Бучі, на старій житомирській дорозі, за 17 кілометрів від Макарова^[9][11]. Сучасна адреса - Бучанський район, Макарівська селищна громада^[24], але документи шукати треба не за нею: до революції це Київський повіт, Макарівська волость, а сам населений пункт у всіх дореволюційних паперах - містечко^[10]. Запит зі словом «село» пропустить частину справ: заголовки архівних описів пишуть «м-ка Мотижин»^[18][20]. Зате з омонімами тут пощастило, як мало де: Мотижин у чинному кодифікаторі один на всю Україну^[24].

Назва

Найдавніша форма, з якою назву села повʼязують, - Мутижиръ з Іпатіївського літопису, де це пункт на маршруті війська, а не обʼєкт розповіді. Той самий рядок у Хлєбниковському списку читається мотижир, тобто практично сучасно. «Історія міст і сіл» виводить назву села прямо від цього літописного імені^[11]. Саме ототожнення літописного Мутижира з нинішнім Мотижином лишається гіпотезою, і чому - розібрано в окремому записі.

Далі форма мандрує разом із канцелярією: Мотыжинъ у Похилевича й у «Списку населених місць»^[9][10], Motyżyn у польському географічному словнику, Мотижен у київських газетах 1920-х років^[5][2], Мотижино в пресі кінця 1930-х^[6], і аж від повоєнного часу сталий Мотижин^[11][24].

Містечко і його господарі

Статус містечка це не титул, а адміністративний факт із наслідками. У Мотижині була власна міщанська управа з окремим архівним фондом^[20], а міщанські управи існували тільки в містах і містечках. Тобто мотижинець кінця XIX століття міг числитися не селянином, а міщанином, і шукати його треба в іншому діловодстві.

Землю під містечком у XVIII столітті тримав Макарівський маєток^[9]. На середину того століття над містечковою церквою здійснював патронат князь Антоній Любомирський: ерекція, яку Похилевич читав у самій церкві, дає латинську формулу «з права патронату й надання мого»^[9], а сайт громади й Вікіпедія називають його власником Мотижина прямо^[22][23]. Між ним і серединою XIX століття ланцюг власників обривається. Від 1840 року він іде без розривів, і маєток тричі переходить до жінок або через них: Йосиф Шимановський продав Мотижин 1840 року Іуліанні Сулимовій, через десять років його успадкувала генеральша Ловцова, а після її смерті 1859 року маєток за заповітом перейшов до племінниці Марії Миколаївни Кандибової, на той час уже генеральші Савицької^[9]. На 1900 рік містечко записане за Андрієм Владиславовичем Савицьким, а самий маєток здано в оренду баронові Таубе; господарство трипільне і в орендаря, і в селян^[10].

Прізвище першого власника пишуть двома способами, і розсудити їх нічим: Похилевич 1864 року дає Шимановський, а заголовок межового плану 1813 року

• Шумановський^[9][21]. Хронологічно це та сама людина й те саме володіння; звірити можна тільки за самим планом. Зате прізвище Савицький підтверджують три різні редакції: Похилевич, «Список населених місць» і заголовки планів 1865 і 1893 років, причому один із них - про землі, які поміщик оспорював у селянської громади^[9][10][21].

Порівнювати земельні числа двох довідників не варто, бо вони міряють різне. 1864 року маєток Мотижин рахують разом із Плахтянкою - 7875 десятин^[9]. 1900 року рахують землі самого містечка - 3940 десятин, із них поміщику 1701, церкві 49, селянам 2190^[10].

Церква св. Георгія

Церква Георгіївська, деревʼяна, пʼятого класу, з 43 десятинами землі, де були й ліс, і пасіка^[9]. Похилевич датує її 1722 роком і додає, що вона стоїть на місці ще давнішої^[9]. Окремо він переказує ерекцію Антонія Любомирського 1755 року, яку читав у самій церкві: нею в містечку ставили храм «под титулем Св. Іержего» і презентували священника Грегора Клебановського^[9]. З ерекції випливає лише те, що храм на цьому місці вже стояв, а не те, коли поставили нинішній. Сайт громади й Вікіпедія дають інші дві дати: церква 1822 року, а на її місці раніше стояла греко-католицька, зазначена в грамоті того самого Любомирського 1775 року^[22][23]. Обидві пари цифр різняться рівно на сотню й на два десятиліття, а самі два тексти подекуди дослівно збігаються між собою, тобто це радше одне джерело, ніж два.

Практичний бік цієї церкви - її папери. Найраніша знайдена метрична книга Мотижина охоплює 1788-1818 роки і має 169 аркушів; поряд у тому самому фонді консисторії лежать справи про тутешніх священників, і з них видно цілий рід: Іоанн Петровський, священник церкви св. Георгія, його син Андрій, виключений з духовного звання 1824 року, і Григорій, дячок, якого брат позбавив орної й сінокісної землі^[19]. Звідти ж відомий і найраніший мотижинський Безсмертний - церковний староста 1835 року, див. запис про ерекцію.

На 1900 рік у містечку одна православна церква й двокласна парафіяльна школа^[10]. Церкви не стало у 1920-х^[23], і напрямок цього збігається з тим, що робила громада 1925 року, - див. нижче.

Єврейська громада

1864 року в Мотижині жило 330 євреїв проти 1570 православних, тобто кожен шостий житель містечка^[9]. Це не побічна деталь: єврейська громада містечка вела власні метрики, і вони збереглися.

У ЦДІАК лежить понад двадцять справ мотижинських метричних книг за 1854-1874 роки - окремо про шлюб, окремо про розлучення, окремо про смерть, майже щороку^[18]. Для родоводу це найбільший відомий масив документів по Мотижину взагалі, більший за все, що є по православній парафії. Записані вони Київським рабинатом і числяться на містечко, а не на село, тому пошук за словом «село» їх не знайде^[18].

Чим жило містечко

Головне заняття - хліборобство, а поряд із ним дрібний промисел, і «Список населених місць» 1900 року дає його майже інвентарно. Девʼять вітряних млинів, кожен з одним робітником, кожен належить окремому місцевому селянинові. Один громадський запасний хлібний магазин: на 1 січня 1900 року в ньому 626 чвертей озимого хліба й 313 ярового. Продовольчого капіталу в громади 428 карбованців 26 копійок. Пожежна частина коштом громади - 15 бочок, 40 багрів і 25 драбин^[10]. До Києва 45 верст, а поштово-телеграфна станція за 11 верст, у Фасовій^[10].

Найсильніше, що Мотижин зробив у господарстві до революції, - молочарська спілка. 1913 року її називають серед перших шістнадцяти молочарських спілок Київщини, і в таблиці з дванадцяти вона перша за оборотом: 88 членів, 155 корів, 777 пудів прийнятого молока, 3456 карбованців обороту, з яких 2744 виплачено членам^[1]. Це кооператив, а не панське господарство: гроші йшли не орендареві маєтку, а тим, хто здавав молоко.

Молочарня в селі не зникла й після революції. 1925 року газета згадує її як те, що працювало в 1923-1924 роках і збанкрутувало, лишивши людям невиплачене^[4].

Замість церкви - школа

Школа в Мотижині давніша за радянську владу: церковнопарафіяльне училище тут відкрили 1860 року, а на 1900-й це вже двокласна парафіяльна школа^[22][10]. Але вирішальне сталося 1925 року, і сталося за рішенням самої громади. На загальних зборах мотижинці ухвалили матеріал, куплений на будівництво нової церкви, віддати на будівництво семирічки^[5]. Райвиконком дав під школу місце в колишньому поміщицькому маєтку, місцевий кооператив відрахував 270 карбованців, шефство взяли робітники друкарні ВУАН і київського міськкомгоспу^[5]. Заголовок замітки був «Замість церкви - школа», і в Мотижині це буквальний опис операції, а не гасло.

Та сама замітка зберегла деталь, якої немає більше ніде: за часів царату до Мотижина нібито приїздив Микола II оглядати військові маневри, і на честь цього в селі поставили каплицю^[5]. Так це подала київська газета 1925 року; підтвердити чи спростувати нічим.

Сільрада того часу теж видима. У жовтні 1924 року райвиконком у повному складі приїхав засідати просто в Мотижин; голова сільради на прізвище Довгич звітував за рік, і газета писала, що робота налагодилася «на 500 відсотків»^[2]. Те, чим село було до того, газета 1924 року називає «бандитським кублом» - це формулювання радянської преси про село, яке в громадянську війну давало притулок збройним загонам, а не наша характеристика^[2][5]. Кооперація в селі теж була: у жовтні того ж року тут працювало сільськогосподарське товариство «Відродження»^[3].

Нову школу поставили 1926 року в колишньому поміщицькому парку^[22]. Теперішній Мотижинський ліцей стоїть на вулиці Василя Довгича^[25]; чи має цей Василь Довгич стосунок до голови сільради 1924 року, джерела не кажуть.

Артілі, колгоспи, розмір

Колективізація в Мотижині починалася знизу й дрібно. 1923 року на вулиці Гребенниковій кілька незаможних господарств зійшлися разом обробляти землю - артіль «Перший Мотижинський», голова Гребенник К. Г.; на Сухівщині постала «Єдність» на вісім господарств і не більш як 35 десятин, голова Довгич А. П.; 1924 року додалася третя, «Згода» (голова Петрина С. А., секретар Курач Г. М.), а згодом і «Зірка»^[12]. Це масштаб, у якому восьми дворів вистачало на окрему артіль.

Через шість років масштаб інший: 1929 року суцільна колективізація зводить село в чотири колгоспи - «Перемога», «Нове життя», імені Жовтневої революції та імені Червоної Армії^[12]. Розкуркулено в Мотижині сто господарств - роком нарис цього числа не датує^[12].

Наприкінці 1930-х Мотижин уже великий колгоспний кущ. Одна тільки «Перемога» мала щонайменше шість бригад, і в одній з них на політнавчання в хату бригадира сходилося 36 колгоспників^[6]. Село входило до пʼятірки, над якою шефствував київський завод «Більшовик», що присилав пропагандистів щопʼятиденки^[6]. «Перемога» й «Нове життя» змагалися між собою, і газета 1938 року називає їх обидві в одному реченні як мотижинські - це знімає звичайну плутанину, за якою два колгоспи означають два села^[7].

Останній мирний слід датований 7 червня 1941 року, за пʼятнадцять днів до вторгнення: під листом фінансового активу району стоять три мотижинці - Ф. Стеценко, голова колгоспу «Перемога» й секретар парторганізації села, колгоспниця М. Скибенко і колгоспник К. Ященко^[8].

А те, скільки колгоспів село тримало ще й після війни, видно з дати їхнього кінця: 8 грудня 1950 року три мотижинські колгоспи - «Перемога», «Нове життя» та імені Жданова - обʼєднали в один^[13]. Три господарства в одному селі це показник розміру не гірший за число дворів.

Війна

Окупація тривала з 10 липня 1941 до 7 листопада 1943 року^[23]. За цей час із Мотижина вивезли на примусові роботи до Німеччини 70 осіб - число зі зведеної за матеріалами обласного архіву таблиці, і автор підрахунку сам застерігає, що воно не остаточне^[14]. Для масштабу: у тій самій таблиці по сусідніх селах стоїть Королівка 150, Наливайківка 200, а всього по двох районах 3203^[14]. Скільки з них повернулося, не встановлено^[14].

Про втрати на фронті два джерела дають два різні числа, і міряють вони різне. «Історія міст і сіл» 1971 року: понад 400 жителів села нагороджені орденами й медалями за бойові заслуги^[11]. Вікіпедія: понад 450 жителів віддали своє життя^[23]. Це різні множини, які до того ж перетинаються, бо нагороджували й посмертно; жодна з них у доступних джерелах не розкладена поіменно. Розсудив би іменний список на плитах меморіалу, але прочитати його з наявних знімків не вдалося^[26].

Сам меморіал у центрі села - братська могила воїнів разом із памʼятником воїнам-односельцям, дата обʼєкта 1967 рік, охоронний № 528^[17]. У переліку 1970 року памʼятник не обліковано, а 2003-го він уже стоїть з охоронним номером^[16][17]. Це сказано про облік, а не про будівлю: монумент 1967 року міг стояти в селі й просто не потрапити до переліку трьома роками пізніше.

Повоєнне село

На початок 1970-х у Мотижині 2582 жителі - центральна садиба колгоспу імені Жданова з 4300 гектарами землі, з них 3300 орної; напрям мʼясо-молочний, вирощують льон^[11]. У селі середня школа, дві бібліотеки, будинок культури й лікарня, а не фельдшерський пункт, - для села це рівень, який мали далеко не всі райцентрові сусіди^[11].

Числа населення разом складаються в дугу: 1900 жителів 1864 року^[9], 3384 у 1900-му^[10], 2582 на початку 1970-х^[11], 1209 за переписом 2001 року^[23] і 862 у 2022-му^[22]. За тридцять шість років XIX століття містечко виросло майже вдвічі; за наступні сто двадцять втратило три чверті свого населення, тобто більше, ніж увесь той приріст.

Сучасна громада

Мотижинський старостинський округ це одне село без приписних, 862 жителі й 18,84 км² території^[22]. Площу села Вікіпедія подає інакше - 4,43 км²^[23]; найімовірніше це різні речі, площа забудови проти площі округу з полями й лісами, але жодне з двох джерел цього не уточнює.

До Макарівської селищної громади Мотижин увійшов 2020 року^[23], хоча готувався до іншого. У вересні 2016-го Колонщинська сільрада ухвалила рішення про добровільне обʼєднання з Мотижинською й Копилівською радами з центром у селі Березівка^[15]; у вересні 2017-го в приміщенні Мотижинської сільради проводили громадські слухання про це обʼєднання^[15]. Березівської громади так і не постало, і центром став Макарів.

Школа сьогодні - Мотижинський ліцей Макарівської селищної ради, вул. Довгича Василя, 2-А^[25]. Храмове свято села припадає на 6 травня, день святого Георгія, того самого, кому була присвячена церква; він же вважається Днем Мотижина^[22][23].

Що збереглося

У західній частині села, на підвищеному краю заболоченої долини зі ставком, стоїть городище. В офіційному переліку 1970 року воно записане сухо - «Городище Х-ХІІ ст.», і це єдина позиція Макарівського району серед сорока памʼяток археології республіканського значення в тому переліку^[16].

Похилевич бачив той самий пагорб і називав його замковищем: земляний вал із зовнішнім ровом, який міг наповнюватися водою. Переказу про те, коли й навіщо його насипали, у селі за його часів уже не лишалося^[9]. Чи лежить під цим валом давньоруський шар, розкопками не перевірено; як датують саме городище і чому ототожнення з літописним Мутижиром лишається гіпотезою - у записі про 1162 рік.

Окремо від городища поблизу села проходить Змієвий вал - інша памʼятка, з власною категорією в каталозі; плутати їх не варто^[26]. Герб і прапор у села теж є, але хто і коли їх затвердив, установити не вдалося: рішення сільради не знайдено, а файли символіки стоять без імені автора^[26].