Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Мотижин
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Мутижир, Мотыжинъ, Motyżyn, Мотижен, Мотижино
У дореволюційних паперах Мотижин стоїть здебільшого не селом, а містечком: у 1900 році тут був 521 двір і 3384 жителі[12]. На 16 вересня 2022 року - 862 особи[27].
Село стоїть на верхівʼях Бучі, на старій житомирській дорозі, за 17 кілометрів від Макарова[10][13]. Сучасна адреса - Бучанський район, Макарівська селищна громада[29], але документи шукати треба не за нею: до революції це Київський повіт, Макарівська волость[12]. Запит зі словом «село» теж пропустить справи: в описах пишуть «м-ка Мотижин»[21][25]. Зате з омонімами пощастило: Мотижин у чинному кодифікаторі один на всю Україну[29]. Самостійною сільрадою, без жодного підпорядкованого хутора, Мотижин лишався й 1946 року[32] - так само, як і сьогодні.
Назва
Найдавніша форма, з якою назву повʼязують, - Мутижиръ з Іпатіївського літопису; той самий рядок у Хлєбниковському списку читається мотижир[33]. «Історія міст і сіл» виводить назву прямо від нього[13], а саме ототожнення лишається гіпотезою - чому, розібрано в окремому записі.
Далі форму пишуть по-різному: Мотыжинъ у Похилевича й у «Списку населених місць»[10][12], Motyżyn у польському географічному словнику[34][35], Мотижен у київських газетах 1920-х років[5], Мотижино в пресі кінця 1930-х[6]. Мотижин уже в газетах 1924 і 1938-1941 років[2][7][8], а по війні ця форма стала сталою[13][29].
Той самий географічний словник підписує Мотижин mko, містечком, в основному гаслі[34], а в доповнювальному томі - wś, селом[35].
Кому належало містечко
У Мотижині була власна міщанська управа з окремим архівним фондом[25], тому мотижинець кінця XIX століття міг числитися міщанином, а не селянином. 1887 року до містечкового товариства окремо приписано 70 міщан-євреїв і 22 міщанина-християнина, які платили власний міський податок - 174 карбованці 24 копійки[11].
Землю під містечком у XVIII столітті тримав Макарівський маєток, а власником джерела називають князя Антонія Любомирського, від якого лишилася ерекція 1755 року на церкву[10][27][28]. Від 1840 року власники відомі без розривів, і маєток двічі переходить до жінок: Йосиф Шимановський продав Мотижин 1840 року Іуліанні Сулимовій, а після її смерті маєток за заповітом дістався племінниці Марії Миколаївні Кандибовій, уже генеральші Савицькій[10]. На 1900 рік містечко записане за Андрієм Владиславовичем Савицьким, маєток здано в оренду баронові Таубе, господарство трипільне і в орендаря, і в селян[12].
Сулимову й генеральшу Ловцову Похилевич у статті веде як двох різних власниць, а в доповненнях тому себе виправляє: це одна жінка, Ловцова за другим чоловіком, і померла вона 1860 року, а не 1859-го[10].
Прізвище першого власника пишуть двома способами: у Похилевича 1864 року Шимановський, у заголовку межового плану 1813 року Шумановський[10][26]. Зате Савицький стоїть у трьох редакціях - Похилевич, «Список населених місць», заголовки планів 1865 і 1893 років, причому один із планів про землі, які поміщик оспорював у громади[10][12][26].
Земельні числа трьох довідників міряють різне: 1864 року маєток рахують разом із Плахтянкою - 7875 десятин[10], 1887 року та сама пара сіл у тієї самої власниці дає вже 2003 десятини польової і 2188 лісової, разом 4191[11] - майже вдвічі менше, а 1900 року землі самого містечка - 3940 десятин, із них поміщику 1701, церкві 49, селянам 2190[12]. Найімовірніше, різницю між 1864 і 1887 роками дав селянський наділ, відділений реформою й порахований 1887 року окремо - 2351 десятина, - але сам Похилевич причини скорочення не називає, тож це лишається здогадом. Викуп із цього наділу становив 2845 карбованців 53 копійки[11].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 1900 | обох статей[10] |
| 1887 | 2454 | 2304 православних, 3 римо-католики, 147 євреїв[11] |
| 1900 | 3384 | при 521 дворі[12] |
| 1971 | 2582 | довідник «Історія міст і сіл»[13] |
| 2001 | 1209 | перепис[28] |
| 2022 | 862 | старостинський округ[27] |
За тридцять шість років XIX століття містечко виросло майже вдвічі, а далі втратило три чверті людей.
Старостинський округ сьогодні це одне село без приписних, 18,84 км²[27]; Вікіпедія подає площу села 4,43 км²[28] - найімовірніше забудову проти всього округу, але джерела цього не кажуть.
Єврейська громада
1864 року в Мотижині жило 330 євреїв проти 1570 православних, тобто кожен шостий житель містечка[10].
У ЦДІАК лежить понад двадцять справ мотижинських метричних книг за 1854-1874 роки - окремо про шлюб, розлучення й смерть, майже щороку[21]. Для родоводу це найбільший відомий масив по Мотижину. Вели їх при Київському рабинаті, і числяться вони на містечко, тому пошук за словом «село» їх не знайде[21].
Чим жило містечко
Головне заняття - хліборобство, а промисел «Список населених місць» 1900 року дає інвентарно. Девʼять вітряних млинів, кожен з одним робітником і за окремим селянином. Хлібний запасний магазин: на 1 січня 1900 року 626 чвертей озимого хліба й 313 ярового; продовольчого капіталу в громади 428 карбованців 26 копійок; пожежна частина коштом громади - 15 бочок, 40 багрів і 25 драбин. До Києва 45 верст, поштово-телеграфна станція за 11 верст, у Фасовій[12].
До революції в містечку працювала молочарська спілка: 1913 року її називають серед перших шістнадцяти на Київщині, і з дванадцяти в таблиці вона перша за оборотом: 88 членів, 155 корів, 777 пудів прийнятого молока, 3456 карбованців обороту, з яких 2744 виплачено членам[1]. 1925 року газета згадує вже іншу, приватну молочарню, яку в 1923-1924 роках тримав у селі спекулянт; він збанкрутував і не заплатив людям[4].
XX століття
Школа тут давніша за радянську владу: церковнопарафіяльне училище відкрили 1860 року, а на 1900-й це вже двокласна парафіяльна школа[27][12]. 1925 року на загальних зборах мотижинці ухвалили матеріал, куплений на будівництво нової церкви, віддати на будівництво семирічки[5]. Райвиконком дав місце в колишньому поміщицькому маєтку, кооператив відрахував 270 карбованців, шефство взяли робітники друкарні ВУАН і київського міськкомгоспу, і 1926 року школу поставили в поміщицькому парку[27].
За тією самою заміткою, за царату до Мотижина нібито приїздив Микола II на військові маневри, і на честь цього в селі поставили каплицю[5]. Підтвердити нічим.
У жовтні 1924 року райвиконком у повному складі засідав просто в Мотижині; голова сільради на прізвище Довгич звітував за рік, і газета писала, що робота налагодилася «на 500 відсотків»[2]. Те, чим село було до того, та сама газета називає «бандитським кублом»: так писала радянська преса про село, яке в громадянську війну давало притулок збройним загонам[2][5]. Кооперація теж була: того ж жовтня тут працювало сільськогосподарське товариство «Відродження»[3].
Колективізація починалася дрібно: 1923 року на вулиці Гребенниковій кілька незаможних господарств зійшлися обробляти землю разом - артіль «Перший Мотижинський», голова Гребенник К. Г.; на Сухівщині постала «Єдність» на вісім господарств і не більш як 35 десятин, голова Довгич А. П.; 1924 року додалася «Згода» (голова Петрина С. А., секретар Курач Г. М.), а згодом і «Зірка»[15]. 1929 року суцільна колективізація зводить село в чотири колгоспи - «Перемога», «Нове життя», імені Жовтневої революції та імені Червоної Армії[15]. Кого при цьому розкуркулили - у записі про голод.
Наприкінці 1930-х одна «Перемога» мала щонайменше шість бригад, а в одній з них на політнавчання в хату бригадира сходилося 36 колгоспників; село входило до пʼятірки, над якою шефствував київський завод «Більшовик»[6]. 1938 року газета пише, що «Перемога» змагалася з артіллю «Нове життя»[7]; обидві мотижинські: так їх згадують свідки колективізації 1929 року[15] і рішення райвиконкому 1950 року[16].
Останній довоєнний документ датовано 7 червня 1941 року, за пʼятнадцять днів до вторгнення: під листом фінансового активу району стоять три мотижинці - Ф. Стеценко, голова колгоспу «Перемога» (секретарем парторганізації лист називає «тов. Стеценка», без ініціала), колгоспниця М. Скибенко і колгоспник К. Ященко[8]. А по війні село ще довго тримало кілька колгоспів: 8 грудня 1950 року «Перемогу», «Нове життя» та імені Жданова обʼєднали в один[16].
Війна
Окупація тривала з 10 липня 1941 до 7 листопада 1943 року, і обидві дати подає, крім Вікіпедії, районний збірник нарисів 2006 року[28][14]. За цей час із Мотижина вивезли на примусові роботи до Німеччини 70 осіб - число зведене за матеріалами обласного архіву, і автор підрахунку сам зве його не остаточним[17]; те саме число окремо називає й нарис[14]. Поряд у таблиці Королівка 150, Наливайківка 200, а всього по двох районах 3203[17].
Про втрати на фронті три книжки дають чотири числа й міряють ними різне: понад 400 нагороджених за «Історією міст і сіл» 1971 року[13], більше 100 нагороджених і 415 полеглих за нарисом 2006 року[14], понад 450 полеглих за Вікіпедією[28]. Жодного з них ми тут не ставимо: як вони стосуються одне одного, розкладено в події про війну, а звідки взялися розбіжності - у розборі.
Сам обеліск ми прочитали, і числа на ньому немає: «ВІЧНА СЛАВА ЗЕМЛЯКАМ, ПОЛЕГЛИМ У БОРОТЬБІ ЗА СВОБОДУ, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВІТЧИЗНИ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941-1945 рр.»[9] А імена стоять не на самому обеліску: плити з ними лежать плазом на землі, двома рядами обабіч. Через це їх і не читає жодна з наявних фотографій - усі зняті стоячи, з висоти людського зросту, тобто під гострим кутом до плит. Знімати треба згори, стоячи над кожною плитою.
Меморіал у центрі села - братська могила воїнів разом із памʼятником воїнам-односельцям, дата обʼєкта 1967 рік, охоронний № 528[20]. У переліку 1970 року памʼятника немає[19], а 2003-го він уже з охоронним номером[20]; це про облік, а не про будівлю.
Повоєнне село і сучасна громада
На початок 1970-х Мотижин - центральна садиба колгоспу імені Жданова з 4300 гектарами землі, 3300 з них орної; напрям мʼясо-молочний, вирощують льон[13]. У селі середня школа, дві бібліотеки, будинок культури й лікарня, а не фельдшерський пункт.
Нині Мотижин у Макарівській селищній громаді[28][29], хоча готувався до іншого: у вересні 2016-го Колонщинська сільрада ухвалила обʼєднання з Мотижинською й Копилівською радами з центром у селі Березівка[18]. Березівської громади так і не постало.
Школа сьогодні - Мотижинський ліцей, вул. Довгича Василя, 2-А[30]; чи має цей Василь Довгич стосунок до голови сільради 1924 року, джерела не кажуть. Храмове свято села - 6 травня, день святого Георгія, кому була присвячена церква; він же вважається Днем Мотижина[27][28].
Церква св. Георгія
Церква була деревʼяна, пʼятого класу, з 43 десятинами власної землі, де були й ліс, і пасіка[10]. Дату ставлять по-різному: Похилевич датує будівлю 1722 роком і знає ерекцію Антонія Любомирського 1755 року, а сайт громади й Вікіпедія дають 1822 і 1775 та називають попередницею греко-католицький храм[27][28]. Обидві пари різняться рівно на сотню й на два десятиліття; як їх розрізнити - у записі про ерекцію.
Найраніша знайдена метрика Мотижина охоплює 1788-1818 роки; поряд у фонді консисторії лежать справи про тутешніх священників, і з них видно цілий рід: Іоанн Петровський, священник церкви св. Георгія, його син Андрій, виключений з духовного звання 1824 року, і Григорій, дячок, якого брат позбавив орної й сінокісної землі[22]. Самої церкви не стало у 1920-х[28] - у ті самі роки, коли громада віддала церковний матеріал на школу.
А самих записів збереглося кілька тисяч. Покажчик дублікатів метричних книг губернії знає під Мотижином близько чотирьох тисяч двохсот - число приблизне, - і всі сто, які ми переглянули, стоять при Георгіївській церкві Київського повіту[23]. За ними справи 2027, 2083, 2137, 2206, 2263, 2401 і 2602 опису 1012[24].
Що збереглося
У західній частині села, на підвищеному краю заболоченої долини зі ставком, стоїть городище. В офіційному переліку 1970 року воно записане як «Городище Х-ХІІ ст.», і це єдина позиція Макарівського району серед сорока памʼяток археології республіканського значення в тому переліку[19].
Похилевич називав цей пагорб замковищем: земляний вал із зовнішнім ровом, який міг наповнюватися водою; переказу про те, коли й навіщо його насипали, у селі вже за його часів не лишалося[10]. Як датують городище і чому ототожнення з літописним Мутижиром лишається гіпотезою - у записі про 1162 рік.
Поблизу села проходить ще Змієвий вал - інша памʼятка, з власною категорією в каталозі. Герб і прапор у села є, але хто і коли їх затвердив, установити не вдалося: рішення сільради ми не знайшли, а файли символіки стоять без імені автора[31].