Текст подано таким, яким він став після цієї правки: пізніших правок тут не видно.
Мотижин
село, Бучанський район, Київська область. Стара назва Мутижир, Мотыжинъ, Motyżyn, Мотижен, Мотижино
1925 року на загальних зборах мотижинці ухвалили матеріал, куплений на будівництво нової церкви, віддати на будівництво семирічки[5]. Райвиконком дав місце в колишньому поміщицькому парку, кооператив відрахував 270 карбованців, шефство взяли робітники друкарні ВУАН і київського міськкомгоспу, і 1926 року школу поставили в поміщицькому парку[27].
У дореволюційних паперах Мотижин стоїть здебільшого не селом, а містечком: у 1900 році тут був 521 двір і 3384 жителі[12]. Село стоїть на верхівʼях Бучі, на старій житомирській дорозі, за 17 кілометрів від Макарова[10][13]. Сучасна адреса - Бучанський район, Макарівська селищна громада[29]; до революції це Київський повіт, Макарівська волость[12].
Назва
Найдавніша форма, з якою назву повʼязують, - Мутижиръ з Іпатіївського літопису; той самий рядок у Хлєбниковському списку читається мотижир[34]. Іпатіївський літопис під 1162 роком описує похід: військо Мстислава Ізяславича з Володимира разом із Рюриком, берендеями, ковуями, торками й печенігами зійшлося біля Котельниці, а звідти рушило до Білгорода «на Мутижиръ», далі «бъıша на Кучари».[34] «Історія міст і сіл» виводить назву прямо від Мутижира[13], а саме ототожнення лишається гіпотезою.
Далі форму пишуть по-різному: Мотыжинъ у Похилевича й у «Списку населених місць»[10][12], Motyżyn у польському географічному словнику[35][36], Мотижен у «Пролетарській правді» 1925 року[5], Мотижино у тій самій газеті 1937 року[6]. Мотижин уже в газетах 1924 і 1938-1941 років[2][7][8], а по війні ця форма стала сталою[13][29].
Кому належало містечко
У Мотижині була власна міщанська управа з окремим архівним фондом[25], тому мотижинець кінця XIX століття міг числитися міщанином, а не селянином. 1887 року до містечкового товариства окремо приписано 70 міщан-євреїв і 22 міщанина-християнина, які платили власний міський податок - 174 карбованці 24 копійки[11].
Землю під містечком у XVIII столітті тримав Макарівський маєток, а власником джерела називають князя Антонія Любомирського, від якого лишилася ерекція 1755 року на церкву[10][27][28]. За поділом макарівських маєтків 1778 року мотижинський ключ дістався Домініковій Шимановській[35], на початку XIX століття Мотижин належав Йосифу Шимановському[10]; від 1840 року власники відомі без розривів, і маєток двічі переходить до жінок: Йосиф Шимановський продав Мотижин 1840 року Іуліанні Сулимовій, а після її смерті маєток за заповітом дістався племінниці Марії Миколаївні Кандибовій, уже генеральші Савицькій. На 1900 рік містечко записане за Андрієм Владиславовичем Савицьким, маєток здано в оренду баронові Таубе, господарство трипільне і в орендаря, і в селян[12].
Межові плани 1865 і 1893 років теж записані за Савицьким, причому один із планів про землі, які поміщик оспорював у громади[26].
1864 року маєток рахують разом із Плахтянкою - 7875 десятин[10]. Селянський наділ 1887 року порахований окремо - 2351 десятина. Викуп із цього наділу становив 2845 карбованців 53 копійки[11]. 1900 року землі самого містечка - 3940 десятин, із них поміщику 1701, церкві 49, селянам 2190[12].
Скільки людей
| Рік | Людей | Що саме порахували |
|---|---|---|
| 1864 | 1900 | обох статей[10] |
| 1887 | 2454 | 2304 православних, 3 римо-католики, 147 євреїв[11] |
| 1900 | 3384 | при 521 дворі[12] |
| 1971 | 2582 | довідник «Історія міст і сіл»[13] |
За тридцять шість років XIX століття містечко виросло майже вдвічі, а 1971 року жителів у ньому було менше, ніж 1900-го[12][13].
Єврейська громада
1864 року в Мотижині жило 330 євреїв проти 1570 православних, тобто кожен шостий житель містечка[10].
Шлюби, розлучення й смерті громади в 1854-1874 роках записували при Київському рабинаті, майже за кожен рік[21].
Чим жило містечко
Головне заняття - хліборобство. Девʼять вітряних млинів, кожен з одним робітником і за окремим селянином. Хлібний запасний магазин: на 1 січня 1900 року 626 чвертей озимого хліба й 313 ярового; продовольчого капіталу в громади 428 карбованців 26 копійок; пожежна частина коштом громади - 15 бочок, 40 багрів і 25 драбин. До Києва 45 верст, поштово-телеграфна станція за 11 верст, у Фасовій[12].
До революції в містечку працювала молочарська спілка: 1913 року її називають серед перших шістнадцяти на Київщині, і з дванадцяти в таблиці вона друга за оборотом, після Ненадихи Таращанського повіту, а серед шести спілок Київського повіту перша: 88 членів, 155 корів, 777 пудів прийнятого молока, 3456 карбованців обороту, з яких 2744 виплачено членам[1]. 1925 року газета згадує вже іншу, приватну молочарню, яку в 1923-1924 роках тримав у селі спекулянт; він збанкрутував і не заплатив людям[4].
Школа тут давніша за радянську владу: церковнопарафіяльне училище відкрили 1860 року, а на 1900-й це вже двокласна парафіяльна школа[27][12]. За заміткою 1925 року про семирічку, за царату до Мотижина нібито приїздив Микола II на військові маневри, і на честь цього в селі поставили каплицю[5].
XX століття
У жовтні 1924 року райвиконком у повному складі засідав просто в Мотижині; голова сільради на прізвище Довгич звітував за рік, і газета писала, що робота налагодилася «на 500 відсотків»[2]. Те, чим село було до того, та сама газета називає «бандитським кублом»: так писала радянська преса про село, яке в громадянську війну давало притулок збройним загонам[2][5]. Кооперація теж була: того ж жовтня тут працювало сільськогосподарське товариство «Відродження»[3].
Колективізація починалася дрібно: 1923 року на вулиці Гребенниковій кілька незаможних господарств зійшлися обробляти землю разом - артіль «Перший Мотижинський», голова Гребенник К. Г.; на Сухівщині постала «Єдність» на вісім господарств і не більш як 35 десятин, голова Довгич А. П.; 1924 року додалася «Згода» (голова Петрина С. А., секретар Курач Г. М.), а згодом і «Зірка»[15]. Про кампанію суцільної колективізації 1929 року нарис у Книзі памʼяті називає голів чотирьох колгоспів села: «Перемоги», «Нового життя», імені Жовтневої революції та імені Червоної Армії[15]. За районним збірником нарисів, «Перемога» організувалася 1930 року, а завершилася колективізація в Мотижині 1934-го, коли діяло чотири колгоспи[14]. Кого при цьому розкуркулили - у записі про голод.
Наприкінці 1930-х одна «Перемога» мала щонайменше шість бригад, а в одній з них на політнавчання в хату бригадира сходилося 36 колгоспників; село входило до пʼятірки, над якою шефствував київський завод «Більшовик»[6]. 1938 року «Перемога» змагалася з другою мотижинською артіллю, «Новим життям»[7][15][16].
Лист фінансового активу району датовано 7 червня 1941 року, за пʼятнадцять днів до вторгнення; під ним стоять три мотижинці - Ф. Стеценко, голова колгоспу «Перемога», колгоспниця М. Скибенко і колгоспник К. Ященко[8]. А по війні село ще довго тримало кілька колгоспів: 8 грудня 1950 року «Перемогу», «Нове життя» та імені Жданова обʼєднали в один[16].
Війна
Окупація тривала з 10 липня 1941 до 7 листопада 1943 року[28][14]. За цей час із Мотижина вивезли на примусові роботи до Німеччини 70 осіб - число зведене за матеріалами обласного архіву, а весь підсумок по двох районах автор підрахунку сам зве не остаточним[17]; те саме число окремо називає й нарис[14].
За нарисом 2006 року на війні полягли 415 мотижинців[14]. Нагороджених «Історія міст і сіл» 1971 року рахує понад 400[13], нарис - більше 100[14]; як ці числа стосуються одне одного, розкладено в події про війну, а звідки взялися розбіжності - у розборі. Серед нагороджених - мотижинець Роман Лазнюк, кавалер трьох орденів Слави: орден III ступеня йому дали наказом по 26-й стрілецькій дивізії № 034/н від 29 травня 1944 року, II ступеня - наказом військам 22-ї армії № 0188 від 17 вересня 1944-го, I ступеня - Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року[37].
На самому обеліску числа немає, лише присвята: «ВІЧНА СЛАВА ЗЕМЛЯКАМ ПОЛЕГЛИМ У БОРОТЬБІ ЗА СВОБОДУ, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВІТЧИЗНИ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941-1945 рр.»[9] А імена стоять не на самому обеліску: їх вирізано на низьких похилих плитах, що стоять двома групами обабіч.
Меморіал у центрі села - братська могила воїнів разом із памʼятником воїнам-односельцям, дата обʼєкта 1967 рік, охоронний № 528[20]. У переліку 1970 року вже стоїть братська могила воїнів Радянської Армії, які загинули 1943 року за визволення села, зі скульптурою воїна зі склоцементу на гранітному постаменті[19].
Повоєнне село
На початок 1970-х Мотижин - центральна садиба колгоспу імені Жданова з 4300 гектарами землі, 3300 з них орної; напрям мʼясо-молочний, вирощують льон[13]. У селі середня школа, дві бібліотеки, будинок культури й лікарня.
Школа сьогодні - Мотижинський ліцей, вул. Довгича Василя, 2-А[30].
Церква св. Георгія
Церква була деревʼяна, пʼятого класу, з 43 десятинами власної землі, де були й ліс, і пасіка[10]. Похилевич датує будівлю 1722 роком і знає ерекцію Антонія Любомирського 1755 року; докладніше - у записі про ерекцію. Храмове свято села - 6 травня, день святого Георгія, кому була присвячена церква; він же вважається Днем Мотижина[28].
Метричні книги церкви св. Георгія збереглися від 1757 року[22], а справи консисторії показують цілий рід тутешнього духовенства: Іоанн Петровський, священник церкви св. Георгія, його син Андрій, виключений з духовного звання 1824 року, і Григорій, дячок, якого брат позбавив орної й сінокісної землі. Самої церкви не стало у 1920-х[28] - у ті самі роки, коли громада віддала церковний матеріал на школу.
Що збереглося
У західній частині села, на незначному підвищенні, на краю заболоченої місцевості над ставом[27], стоїть городище. В офіційному переліку 1970 року воно записане як «Городище Х-ХІІ ст.», і це єдина позиція Макарівського району серед сорока памʼяток археології республіканського значення в тому переліку[18].
Похилевич називав цей пагорб замковищем: земляний вал із зовнішнім ровом, який міг наповнюватися водою; переказу про те, коли й навіщо його насипали, у селі вже за його часів не лишалося[10]. Кучера, за переказом його тексту на краєзнавчому форумі, писав, що вали на городищах Плесецьке й Мотижин збудовані в XVI-XVII ст. на місці давньоруських укріплень, а на самих городищах Макарова, Мотижина, Плесецького й Бишева матеріали XII-XIII століть «або зовсім відсутні, або нечисленні».[32]
Поблизу села проходить ще Змієвий вал - інша памʼятка, з окремою категорією у Вікісховищі[31].
Для пошуку. В описах пишуть «м-ка Мотижин»[21][25]; Мотижин у чинному кодифікаторі один на всю Україну[29]. Метричні книги церкви св. Георгія - ЦДІАК, ф. 127, оп. 1012[24], єврейські - ЦДІАК, ф. 1164, оп. 2[21]; міщанська управа - ДАКО, ф. 832[25], межові плани 1813, 1865 і 1893 років - ДАКО, ф. 1542[26]. Радянські записи - під Мотижинською сільрадою, яка й 1946 року не мала жодного підпорядкованого хутора[33].